François Rabelais
A. Perepadya

Rabelais naît dans les années 1480 en Touraine, dans la famille d’un riche avocat royal. Il entre vers 1510 chez les cordeliers et se met en tête d’apprendre le grec, langue interdite par la Sorbonne. Une quinzaine n’années plus tard, il se fait bénédictin dans un milieu plus cultivé ; l’évêque Geoffroy d’Estissac le prend alors sous sa protection. Période des plus formatrices, Rabelais fréquente désormais poètes et juristes. La littérature grecque lui apporte une foule d’idées, de citations et de termes pittoresques qu’il va bientôt mettre à profit.

La médecine, son autre passion, l’éloigne des milieux monastiques. En 1530, Rabelais quitte l’habit. A Lyon, où il rencontre poètes et imprimeurs, Rabelais publie en 1532 son premier roman : « Pantagruel ». L’aspect ludique de l’œuvre n’efface en rien le sérieux de l’auteur, dont les connaissances scientifiques débouchent sur une véritable thérapeutique par le rire : la gélothérapie. Le mot « athéisme » fait sa première apparition dans la langue française au milieu d’une chronique bouffonne. Rabelais s’y moque de l’érudition ampoulée des humanistes et appelle de sa verve populaire à la foi en la vie et en l’homme d’une manière plus naturelle.

En 1534, l’évêque et diplomate Jean du Bellay emmène Rabelais à Rome en tant que médecin personnel. De cette période nait « Gargantua », tandis que le romancier découvre la politique européenne et la cour pontificale dont les intrigues ne tardent pas à l’insprirer. Le pape lui pardonne son apostasie, mais ses œuvres demeurent source de tracas.

Entre-temps reçu docteur es médecine à Lyon, Rabelais repart pour l’Italie, où il partage sa passion pour le grec avec l’humaniste et agent du roi Guillaume Pellicier, grâce auquel de précieux manuscrits enrichissent la bibliothèque royale. Néanmoins la Contre-Réforme se fait sentir et le joyeux romancier craint désormais pour ses livres et lui-même. Il est condamné pour hérésie et se réfugie à Metz en 1546. Le cardinal du Bellay le reprend sous son aile et le place hors d’atteinte jusqu’à la fin de ses jours. François Rabelais s’éteint à Paris en 1553.

1532 : Pantagruel
1535 : Gargantua
1542 : Pantagrueline prognostication (édition définitive)
1546 : Tiers Livre
1548 : Quart Livre
1549 : Sciomachie
1562 : Cinquième Livre

Des extraits du « Gargantua et Pantagruel » ont été traduits en ukrainien par l’écrivain Pavlo Hrabovskéï au XIXe siècle. En 1929, une traduction abrégée de Mékola Ivanov puis une autre d’Iréna Sédorenko en 1990 ont précédé la première version complète, magistralement réalisée par Anatole Perepadya et publiée en deux tomes entre 2004 et 2011. Unique version complète à ce jour, cette traduction en impose et parvient à imiter le style rabelaisien malgré les siècles. Quant à lui, le grand traducteur littéraire Mékola Loukash aurait voulu achever sa traduction de « Gargantua », mais n’en a hélas laissé que quelques lignes, il est vrai parfaites.1

Sur cette page :

  • Gargantua. La réflexion sur le savoir est au cœur de l’œuvre rabelaisienne. Dans « Gargantua » Rabelais raconte la vie du père de Pantagruel. Son programme pédagogique et la pensée politique de Rabelais se précisent. Plusieurs chapitres sont consacrés à l’éducation du jeune géant selon les préceptes humanistes : apprentissage des langues anciennes, lecture des textes, méthode active, préconisés dans un traité d’Érasme dès 1529. Ce deuxième roman est aussi un livre d’actualité, influencé par la vie-même de l’auteur, bien au fait des ambitions de Charles Quint. Le conflit avec Picrochole reflète les absurdités de la guerre et leur folie meurtrière. La vie l’emporte tout de même, incarnée par Frère Jean, moine rieur et gourmand. Gargantua lui fait cadeau d’une abbaye où la vie est aimable : c’est Thélème, mot grec qui veut dire libre vouloir. L’œuvre de Rabelais échappe à tout classement. Sa dualité ne facilite pas l’interprétation, mais demeure quoi qu’il en soit une source de connaissances classiques et de réflexion critique.
  • La traduction ukrainienne d’Anatole PEREPADYA publiée en 2011 est un véritable tour de force. Chevalier des Arts et des Lettres, romaniste maîtrisant entre autres le français, l’italien, l’espagnol, le portugais et le catalan, Perepadya fut récompensé par l’ambassade de France à Kiev en recevant par deux fois le prix Skovoroda. Un tragique accident de la route (avec délit de fuite) mit fin à sa carrière en 2008, alors qu’il roulait à vélo dans le centre de Kiev. Il était, à 71 ans, arrivé au sommet de son art, traduisant d’une plume alerte et joyeuse les pages les plus coriaces de la littérature françoise. Traducteur de Pascal, Montaigne, Proust, Claudel, Camus, Balzac, Machiavel, Calvino, Moravia, et bien d’autres classiques, il a, avec quelques autres fortes têtes, contribuer à faire entrer la culture occidentale dans les mentalités encore largement soviétique au début des années 1990. Il considérait son œuvre de traducteur comme une mission. C’est particulièrement visible avec Rabelais, lequel jouait des contrastes entre langue savante et dialectismes paysans. Englobant l’une et l’autre, la langue de Perepadya atteint précisément cette quintessence tant recherchée. Selon lui, même les versions russes n’y parvenaient pas.
  • Que Rabelais traduit en ukrainien paraisse aussi vivant qu’il pouvait l’être il y a cinq siècle démontre toute la souplesse du traducteur, mais aussi celle de la matière qu’il travaille − la langue ukrainienne. Et les traducteurs de cette trempe n’ont fait que l’enrichir en lui donnant une dimension littéraire accrue. Un des secrets de cette traduction réside sans doute dans la confiance qu’a voulu placer Perepadya en son bon docteur. Ecoutant ses conseils, il a abordé ce labeur avec le plus d’intuition possible, laissant une traduction des plus fluides et naturelles.
  • Annotations ukrainiennes du traducteur. Annotations françaises de S. Mazuryk.

Études générales

Pour une première approche de l’œuvre : G. Demerson, Rabelais, Paris, 1986
M. Lazard, Rabelais l’humaniste, Paris, 1993
D. Menager, Rabelais en toutes lettres, Paris, 1989.
Outre la vaste synthèse de M.-A. Screech, Rabelais, Londres, 1972 (trad. franç., Paris, 1992), ouvrage de base, voir M. Bakhtine, L’Œuvre de Rabelais et la culture populaire au Moyen Âge et à la Renaissance, trad. franç., Paris, 1970
M. Beaujour, Le Jeu de Rabelais, Paris, 1969
B. Bowen, The Age of Bluff. Paradox and Ambiguity in Rabelais and Montaigne, Londres, 1971
R. Cooper, Rabelais et l’Italie, Genève, 1991
A. Glauser, Rabelais créateur, Paris, 1966
M. Huchon, Rabelais grammairien, Genève, 1981
A. Lefranc, Rabelais, Paris, 1953
V. L. Saulnier, Rabelais dans son enquête, Paris, 1982 et 1983
P. Sebillot, Gargantua dans les traditions populaires, Paris, 1883
F. M. Weinberg, The Wine and the Will. Rabelais’s Bacchic Christianity, Detroit, 1972.

Les idées

R. Antonioli, Rabelais et la médecine, Genève, 1976
N. Aronson, Les Idées politiques de Rabelais, Paris, 1973
J. Ceard, La Nature et les prodiges, Genève, 1977
G. Defaux, Le Curieux, le glorieux et la sagesse du monde dans la première moitié du XVIe siècle, Lexington, 1982
L. Febvre, Le Problème de l’incroyance au XVIe siècle. La religion de Rabelais, Paris, nouv. éd. 1962
M.-A. Screech, The Rabelaisian Marriage, Londres, 1958 (trad. franç., 1992) ; L’Évangélisme de Rabelais, Genève, 1959.

Langue et écriture

A. Berry, Rabelais : Homo Logos, Chapell Hill, 1979
F. Gray, Rabelais et l’écriture, Paris, 1974
A. Keller, The Telling of Tales in Rabelais, Francfort, 1963
F. Moreau, Les Images dans l’œuvre de Rabelais, Paris, 1982
A. Ogino, Les Éloges paradoxaux dans le Tiers et le Quart Livre de Rabelais, Tōkyō, 1989
G. A. Petrossian, “The Problem of the authenticity of the Cinquiesme Livre de Pantagruel”, in Études rabelaisiennes, XIII, 1986
F. Rigolot, Les Langages de Rabelais, Genève, 1972
L. Sainean, La Langue de Rabelais, Paris, 1922-1923
M. Tetel, Étude sur le comique de Rabelais, Florence, 1964.

Quelques grands épisodes

Pantagruel : G. Brault, “Un abysme de science”, in Bibliothèque d’Humanisme et Renaissance, 1966 (la lettre de Gargantua)
E. Benson, “Rabelais developing historical consciousness in his… Dipsodean and Picrocholine Wars”, in Études rabelaisiennes, 1976.
Gargantua : trois articles de M. Baraz, F. Billacois & M. Gauna sur l’abbaye de Thélème, in Études rabelaisiennes, 1980
G. Defaux, “Rabelais et les cloches de Notre-Dame”, in Études rabelaisiennes, 1971 (le vol des cloches par Gargantua)
É. Duval, “Interpretation and the doctrine absconce”, in Études rabelaisiennes, 1985 (le Prologue)
M. Jeanneret, “Parler en mangeant”, in Études rabelaisiennes, 1988 (les Bien-ivres).
Tiers Livre : C. Perrat, “Autour du juge Bridoye”, in Bibliothèque d’Humanisme et Renaissance, 1954 (le jugement par les dés)
M. Rayland, Rabelais and Panurge, Amsterdam, 1976 (les chapitres où Panurge hésite)
M. Spanos, “The Function of Prologues in the works of Rabelais”, in Études rabelaisiennes, 1971 (le Prologue).
Quart Livre : R. Marichal, “René Dupuy et les Chicanous”, in Bibliothèque d’Humanisme et Renaissance, 1949 (les chapitres sur les Chicanous) ; “Quart Livre : commentaires”, in Études rabelaisiennes, 1964 (les Papimanes)
P. Smith, Voyage et écriture. Étude sur le “Quart Livre” de Rabelais, Genève, 1987 (mise au point pour tous les grands épisodes)
T. Tornitore, “Interpretazioni… dell’episodio delle Parolles Gelées”, in Études rabelaisiennes, 1985.
Cinquiesme Livre : H. K. Söltoft-Jensen, “Le Cinquiesme Livre de Rabelais et le Songe de Poliphile”, in Rev. Hist. litt. France, 1896 (décors et rites de l’initiation).

[easyrotator]erc_35_1504445472[/easyrotator]

 

Престрахолюдне житіє великого Ґарґантюа,
батька Пантаґрюеля
Написана во время оно магістром Алькофрібасом, збирачем квінтесенції, книга ряснопантагрюелецвітна
La vie tres horrificque du grand gargantua,
père de pantagruel
Jadis composée par M. Alcofribas, abstracteur de Quinte Essence. Livre plein de Pantagruelisme

До читальника

Читальнику, що сів за книгу ти!
Тримай у жмені враження химерне
І, вчитуючись, носом не крути:
У ній нема ні злоби, ані скверни.
Нехай не все у книзі повнозерне,
Та знаєте — сказать сміховину
Такої я нагоди не мину,
А ще як бачу пику похоронну.
Хай сміх — не плач — панує на кону.
Сміятися ж судилось нам до скону.

Aux lecteurs

Amis lecteurs, qui ce livre lisez,
Despouillez vous de toute affection;
Et, le lisant, ne vous scandalisez:
Il ne contient mal ne infection.
Vray est qu’icy peu de perfection
Vous apprendrez, si non en cas de rire;
Aultre argument ne peut mon cueur elire,
Voyant le dueil qui vous mine et consomme :
Mieulx est de ris que de larmes escripre,
Pour ce que rire est le propre de l’homme.2

Одавторове слово

МОЧЕМОРДИ преславнії і ви, шовкошитні ходячі пранці (вам-бо, а не кому іншому, присвячені мої писання). У Платоновому діалогові Бенкет Алківіяд, зохвалюючи свого учителя Сократа, от уже хто філософ над філософами, прирівнював його, між іншим, до силенів. Силенами звалися колись шкатулки, їх ще й досі продають по аптеках, зверху на них понамальовувано кумедні й утішні фігурки, всяких там гарпій, сатирів, гусаків на загнузді, рогатих зайців, качок-в’ючаків, крилатих цапів, оленів у запрягу та інші прецікаві кунштики, понавигадувані, аби людей веселити (чим і займався Силен, доброго Бахуса напутник), а всередині зберігалося дороге надіб’я, як-от бальзам, сіра амбра, амом, мускус, цибет, потовчені в порошок самоцвіти та інші коштовності. Такий, як запевняв Алківіяд, був і Сократ: на вулиці оцінюючи його зовнішність, ви не дали б за нього щербатого мідяка, такий він був із себе препоганий і манерами неоковирний: ніс кирпою, погляд сторч, вираз на обличчі якийсь пришелепкуватий, поведенція простацька, убрання убоге, жив він біду прикупивши, з жінками сварився, служити ніде не міг, охочий був жартувати, не проливав, любив підшкильнути, а все, щоб приховати божисту свою мудрість. Але як ви шкатулу цю відкриєте, то всередині знайдете небесний, многоцінний надіб: дотепність просто-таки надлюдську, чесноту дивовижну, звагу нездоланну, тверезість неподобну, життєлюбство незнищенне, гарт непохитний, а крім того, цілковиту зневагу до всього, ради чого рід людський стільки дбає, бігає, гарує, мандрує і воює.

На що, по-вашому, б’є оце переднє слово і моя засторога? А ось на що, учнівство моє дороге та інше гультяйство! Читаючи цікаві назви деяких книжок мого компонування, скажімо, Ґарґантюа, Пантаґрюель, Феспент, Про вигоду гульфиків, Горох у салі cum commento3 тощо, ви поспішаєте вивести, що в цих творах ідеться лише про курзу-верзу, гиль-гуси та всякі інші веселі побрехеньки, тим-то заледве побачивши щось на сорочці (себто на титулі), але ще не втямивши що й до чого, ви вже ладні реготати і потішатися. Одначе людські витвори не заслуговують, щоб їх так легковажили. Ви ж бо самі кажете, що не всяк чернець, на кому клобук, що в декого на нозі сап’ян рипить, а в борщі трясця кипить, і що на тому хоть і плащ гишпанський, але гишпанської доблести в ньому нема і в заводі. Отож розгорніть сюю книжчину і гарненько зважте, про що в ній мова мовиться. Тоді ви зрозумієте, що надіб’я, яке вона містить, зовсім не те, яке прирікала шкатулка, іншими словами, речі, що тут викладаються, не такі вже й безрозумні, як можна подумати, читаючи заголовок.

І хай навіть достеменно ви знайдете тут речі кумедні й цілком відповідні заголовку, а все ж вух не розвішуйте, слухаючи співу сирен, а ставте куди вище все те, що я, як може вам здатися, ляпнув з дурного розуму.

Чи ви пляшку коли відкубрювали? Хай ти сказишся! Згадайте, яка це втіха. А чи бачили ви собацюру, який знайшов шпикову кістку? За Платоновим твердженням (lib. II de Rep.4 ), собака серед тварин найбільший філософ. Якщо ви бачили, то, мабуть, помітили, як святобливо оберігає він цю кістку, як ревно її ховає, як міцно тримає, як обережно бере зубами, як смачно трощить, як щиро висмоктує. З якої речі він так робить? Чого він сподівається? Чого домагається? А нічого, крім дещиці шпику. Щоправда, ця дещиця над усе смачніша, бо шпик, мозочок — найкраща, яка тільки є на світі, пожива (за свідченням Галена III Facu. natural, і XI De usu parti5 ).

Взором того собацюри ви мусите бути мудрі, аби винюшити, зачути й поцінувати ці прегарні й смаковиті книги, бути навальні у гонах і сміливі у хватці. Відтак по горливому читанню і зрілій розвазі треба розгризти кістку і висисати шпик, себто те, що я називаю пітагорійськими символами, і тоді знайте: читання вас покріпить і напоумить, бо тут вам відкриється геть-то інший дух і зовсім нова наука, щоб утаємничити вас у великі секрети і моторошні тайнощі, пов’язані з нашою вірою, політикою і побутом.

Невже ви справді гадаєте, ніби Гомер, Іліаду та Одисею пишучи, думав про ті алегорії, які йому приписали Плутарх, Гераклід Понтійський, Евстатій, Корнут і які потім у них перекрав Поліціано? Якщо вам саме так здається, тоді нам не по руці; як на мене, про ті алегорії Гомер дбав не більше, ніж Овідій у своїх Метаморфозах про євангельські дари, і хоч би скільки один братчик, дурноверхий чорноризець, усесвітній підніжок доводив, що це не так, усе ж, як каже приказка, нема дурних.

А як ви міркуєте інакше, то з якої речі ви це робите і чом би вам тоді не зробити того самого з приводу моїх веселих і небуденних хронік, я ж бо, мережачи їх, був думкою за тридев’ять земель, як і ви, а вашим, як і нашим, гадаю, чарчина ворочається. Бо на компонування сієї царственої книги я приділив не більше часу, ніж на латання здоров’я, тобто питву і їдлу. Чи не пора писати про такі високі матерії і про такі глибокі питання, як у ній, так, це вже показав нам Гомер, цей філолог над філологами, а також Енній, цей, за свідченням того ж таки Горація, батько поетів-латинян, дарма що якийсь недоумок ляпнув був, що його вірші тхнуть вином, а не єлеєм.

Те саме заявив про мої книги один зоїл — хай йому грець! Йому й не втямки, що вино пахне куди смачніше, солодше, спокусливіше, бадьоріше і тонше, ніж якийсь там єлей! І як про мене піде слава, що на вино я трачу більше, ніж на оливу, я загордію, не кажи той Демостен, коли про нього подейкували, що він оливник, а не виник. Мені це честь і похвала, коли мене узивають почарківцем і скляного бога поклонником, з таким ім’ям мені залюбки наллють у будь-якому гурті пантаґрюелістів. Демостенові хтось закинув те, що від його Промов тхне, як від засмальцьованого і брудного хвартуха олійника. Ну, а ви тлумачте мої вчинки і мої речення в якнайкращий бік, шануйте сироподібний мій мозок, як хочете почути щось прецікаве, і підтримуйте по змозі мою веселість.

Отож веселіться, кохані мої, і втішайтеся, читаючи подальші сторінки, на здоров’я тілові, на пожиток ниркам! Але дивіться, сучі сини — ну сіло ік лихій годині! — випийте за мене, а я вас притьмом підтримаю!

Prologe de l’auteur

BEUVEURS tres illustres, et vous, Verolez tres precieux, — car à vous, non à aultres, sont dediez mes escriptz. Alcibiades, ou dialoge de Platon intitulé Le Bancquet, louant son precepteur Socrates, sans controverse prince des philosophes, entre aultres parolles le dict estre semblable es Silenes. Silenes estoient jadis petites boites, telles que voyons de present es bouticques des apothecaires, pinctes au dessus de figures joyeuses et frivoles, comme de harpies, satyres, oysons bridez, lievres cornuz, canes bastées, boucqs volans, cerfz limonniers et aultres telles pinctures contrefaictes à plaisir pour exciter le monde à rire (quel fut Silene, maistre du bon Bacchus); mais au dedans l’on reservoit les fines drogues comme baulme, ambre gris, amomon , musc, zivette, pierreries et aultres choses precieuses. Tel disoit estre Socrates, parce que, le voyans au dehors et l’estimans par l’exteriore apparence, n’en eussiez donné un coupeau d’oignon, tant laid il estoit de corps et ridicule en son maintien, le nez pointu, le reguard d’un taureau, le visaige d’un fol, simple en meurs, rustiq en vestimens, pauvre de fortune, infortuné en femmes, inepte à tous offices de la republique, tousjours riant, toujours beuvant d’autant à un chascun, tousjours se guabelant, tousjours dissimulant son divin sçavoir; mais, ouvrans ceste boyte, eussiez au dedans trouvé une celeste et impreciable drogue: entendement plus que humain, vertus merveilleuse, couraige invincible, sobresse non pareille, contentement certain, asseurance parfaicte, deprisement incroyable de tout ce pourquoy les humains tant veiglent , courent, travaillent, navigent et bataillent.

A quel propos, en voustre advis, tend ce prelude et coup d’essay? Par autant que vous, mes bons disciples, et quelques aultres foulz de sejour, lisans les joyeulx tiltres d’aulcuns livres de nostre invention, comme Gargantua, Pantagruel, Fessepinte, La Dignité des Braguettes, Des Poys au lard cum commento, etc.6, jugez trop facillement ne estre au dedans traicté que mocqueries, folateries et menteries joyeuses, veu que l’ensigne exteriore (c’est le tiltre) sans plus avant enquerir est communement receu à derision et gaudisserie. Mais par telle legiereté ne convient estimer les oeuvres des humains. Car vous mesmes dictes que l’habit ne faict poinct le moyne, et tel est vestu d’habit monachal, qui au dedans n’est rien moins que moyne, et tel est vestu de cappe Hespanole, qui en son couraige nullement affiert à Hespane. C’est pourquoy fault ouvrir le livre et soigneusement peser ce que y est deduict. Lors congnoistrez que la drogue dedans contenue est bien d’aultre valeur que ne promettoit la boite, c’est-à-dire que les matieres icy traictées ne sont tant folastres comme le titre au-dessus pretendoit.

Et, posé le cas qu’au sens literal vous trouvez matieres assez joyeuses et bien correspondentes au nom, toutes fois pas demourer là ne fault, comme au chant de Sirenes, ains à plus hault sens interpreter ce que par adventure cuidiez dict en gayeté de cueur.

Crochetastes vous oncques bouteilles? Caisgne ! Reduisez à memoire la contenence qu’aviez. Mais veistes vous oncques chien rencontrant quelque os medulare ? C’est, comme dict Platon, lib. ij de Rep., la beste du monde plus philosophe. Si veu l’avez, vous avez peu noter de quelle devotion il le guette, de quel soing il le guarde, de quel ferveur il le tient, de quelle prudence il l’entomme, de quelle affection il le brise, et de quelle diligence il le sugce. Qui le induict à ce faire? Quel est l’espoir de son estude? Quel bien pretend il? Rien plus qu’un peu de mouelle. Vray est que ce peu plus est delicieux que le beaucoup de toutes aultres, pour ce que la mouelle est aliment elabouré à perfection de nature, comme dict Galen., III Facu. natural., et XI De usu parti.

A l’exemple d’icelluy vous convient estre saiges, pour fleurer, sentir et estimer ces beaulx livres de haulte gresse , legiers au prochaz et hardiz à la rencontre; puis, par curieuse leçon et meditation frequente, rompre l’os et sugcer la sustantificque mouelle7 — c’est à dire ce que j’entends par ces symboles Pythagoricques — avecques espoir certain d’être faictz escors et preux à ladicte lecture; car en icelle bien aultre goust trouverez et doctrine plus absconce, laquelle vous revelera de très haultz sacremens et mysteres horrificques, tant en ce que concerne nostre religion que aussi l’estat politicq8 et vie oeconomicque9.

Croiez vous en vostre foy qu’oncques Homere, escrivent l’Iliade et Odyssée, pensast es allegories lesquelles de luy ont calfreté Plutarche, Heraclides Ponticq, Eustatie, Phornute, et ce que d’iceulx Politian a desrobé? Si le croiez, vous n’approchez ne de pieds ne de mains à mon opinion10, qui decrete icelles aussi peu avoir esté songées d’Homere que d’Ovide en ses Metamorphoses les sacremens de l’Evangile, lesquelz un Frere Lubin11, vray croque lardon, s’est efforcé demonstrer, si d’adventure il rencontroit gens aussi folz que luy, et (comme dict le proverbe) couvercle digne du chaudron.

Si ne le croiez, quelle cause est pourquoy autant n’en ferez de ces joyeuses et nouvelles chronicques, combien que, les dictans, n’y pensasse en plus que vous, qui par adventure beviez comme moy? Car, à la composition de ce livre seigneurial, je ne perdiz ne emploiay oncques plus, ny aultre temps que celluy qui estoit estably à prendre ma refection corporelle, sçavoir est beuvant et mangeant. Aussi est ce la juste heure d’escrire ces haultes matieres et sciences profundes, comme bien faire sçavoit Homere, paragon de tous philologes, et Ennie, pere des poetes latins, ainsi que tesmoigne Horace, quoy qu’un malautru ait dict que ses carmes sentoyent plus le vin que l’huille.

Autant en dict un tirelupin de mes livres; mais bren pour luy! L’odeur du vin, ô combien plus est friant, riant, priant, plus celeste et delicieux que d’huille! Et prendray autant à gloire qu’on die de moy que plus en vin aye despendu que en huyle, que fist Demosthenes, quand de luy on disoit que plus en huyle que en vin despendoit. A moy n’est que honneur et gloire d’estre dict et reputé bon gaultier et bon compaignon, et en ce nom suis bien venu en toutes bonnes compaignies de Pantagruelistes. A Demosthenes, fut reproché par un chagrin que ses Oraisons sentoient comme la serpilliere d’un ord et sale huillier. Pour tant, interpretez tous mes faictz et mes dictz en la perfectissime partie; ayez en reverence le cerveau caseiforme qui vous paist de ces belles billes vezées, et, à vostre povoir, tenez moy tousjours joyeux.

Or esbaudissez vous, mes amours, et guayement lisez le reste, tout à l’aise du corps, et au profit des reins! Mais escoutez, vietz d’azes, — que le maulubec vous trousque! — vous soubvienne de boyre à my pour la pareille, et je vous plegeray tout ares metys.

Розділ І

Про родовід і вікодавній корінь Ґарґантюйський

Тим, хто хоче походження і давній рід Ґарґантюйський знати, рекомендую великий Пантаґрюельський літопис. Він підкаже вам значно більше, звідки на цім світі взялися великолюди і як із їхнього безпосереднього коліна народився Ґарґантюа, батько Пантаґрюелів. А мені вже даруйте, що я утримаюсь про це розводитися, дарма що се предмет такий, що хоч скільки про нього товчи, він Вашому Добродійству не набридне: досить послатися на авторитет Платона з його Філебом і Ґорґієм та на Флакка, — той казав, що деякі вислови (як оце мої) стають од повтору для вуха любіші.

Дай Боже, щоб кожен отак добре знав свою генеалогію від Ноєвого ковчега до сьогодення! Як на мене, многі з теперішніх потужників, царів, дуків, принців і пап походять од якихось торгівців образками та кошельників і, навпаки, чимало хиренних і стражденних нищунів із приюту доводяться кревними і прямими нащадками великим королям та цезарям, якщо зважити, як швидко позаступали на престолах і царствах

ассирян мідяни,
мідян перси,
персів македоняни,
македонян римляни,
римлян греки,
греків французи.

Щодо мене самого, то я не інакше, як парость котрогось багатого царя чи вельможного принца, що жили во время оно, адже навряд щоб був на крузі земнім такий чоловік, який аж реґне, як оце я, пошитися в королі чи в багачі, а все на те, щоб гуляти, буяти, ні про що не дбати і взолочувати своїх приятелів та всіх людей достойних і одукованих. Але я веселю себе тим, що в позасвітті вискочу вже на царя, та ще такого царственого, що й думкою не здумати. Отак і ви, а, може, ще краще, думкою багатійте у своїй мізерії, і пийте здорові, як охота.

До наших баранів вертаючись, скажу вам, що з призводу високих небес походження і родовід Ґарґантюйський дійшли до нас повнішими, ніж будь-які інші, поминаючи родовідну книгу Месії, але про неї — мовчок, бо тут не моє мелеться, до того ж іще й враги роду людського, себто обмовники й Гіппократи, всі як один проти таких згадок. Книгу з родоводом Ґарґантюа знайшов Жан Одо на своєму лужку в закруті Ґюало, нижче Оливи, як повернути на Нарсе. Копачі на його загад чистили ями, і їхні лопати наткнулися на величезну бронзову усипальню, таку довженну, що до її краю так і не добралися, — склеп тягнувся кудись аж за в’єнські шлюзи. Склеп наважилися відкрити там, де красувалося зображення кубка з написом етруськими літерами довкола нього: Ніс bibitur12, і знайшли дев’ятеро пляшок, поставлених так, як ґасконці ставлять скраклі, а під середньою плящиною — грубеньку, невкладисту, здоровецьку, ветху, гарненьку, маніпусіньку, цвілу книжчину, що пахла хоч і не пахкіше, але вочевидь міцніше від троянди.

Власне, то й була генеалогічна книга, написана від дошки до дошки курсивом, але не на папері, не на пергамені, не на повоскованих табличках, а на бересті, такому ветхому, що годі було щось розібрати.

Я (великогрішник) був туди закликаний і, озброївшися скельцями, пішов на ті хитрощі прочитання стертих літер, які підказав нам Арістотель, та й порозшифровував їх геть усі, що ви можете перевірити на собі, сівши пантагрюелювати, себто зазирати одним оком до чарки, а другим читати і перечитувати нотатки про страшелезні подвиги Пантагрюеля.

Наприкінці книжки містився невеличкий трактатик під титулом Фрашки-антидоти. Пацюки й таргани чи там (щоб не збрехати) які інші шкідники сгрубили її початок; решту я тут доточую, лише з пошани до антйків.

Chapitre I

De la genealogie et antiquité
de Gargantua

Je vous remectz à la grande chronicque Pantagrueline recongnoistre la genealogie et antiquité dont nous est venu Gargantua. En icelle vous entendrez plus au long comment les geands nasquirent en ce monde, et comment d’iceulx, par lignes directes, yssit Gargantua, pere de Pantagruel, et ne vous faschera si pour le present je m’en deporte , combien que la chose soit telle que, tant plus seroit remembrée, tant plus elle plairoit à vos Seigneuries; comme vous avez l’autorité de Platon, in Philebo et Gorgias, et de Flacce , qui dict estre aulcuns propos, telz que ceulx cy sans doubte, qui plus sont delectables quand plus souvent sont redictz.

Pleust à Dieu qu’un chascun sceust aussi certainement sa geneallogie, depuis l’arche de Noë jusques à cest eage ! Je pense que plusieurs sont aujourd’huy empereurs, roys, ducz, princes et papes en la terre, lesquels sont descenduz de quelques porteurs de rogatons13 et de coustretz, comme, au rebours, plusieurs sont gueux de l’hostiaire, souffreteux et miserables, lesquelz sont descenduz de sang et ligne de grandz roys et empereurs, attendu l’admirable transport14 des regnes et empires :

des Assyriens es Medes,
des Medes es Perses,
des Perses es Macedones,
des Macedones es Romains,
des Romains es Grecz,
des Grecz es Françoys.

Et, pour vous donner à entendre de moy qui parle, je cuyde que soye descendu de quelque riche roy ou prince au temps jadis; car oncques ne veistes homme qui eust plus grande affection d’estre roy et riche que moy, affin de faire grand chere, pas ne travailler, poinct ne me soucier, et bien enrichir mes amys et tous gens de bien et de sçavoir. Mais en ce je me reconforte que en l’aultre monde je le seray, voyre plus grand que de present ne l’auseroye soubhaitter. Vous en telle ou meilleure pensée reconfortez vostre malheur, et beuvez fraiz, si faire se peut.

Retournant à noz moutons , je vous dictz que par don souverain des cieulx nous a esté reservée l’antiquité et geneallogie de Gargantua plus entiere que nulle aultre, exceptez celle du Messias, dont je ne parle, car il ne me appartient, aussi les diables (ce sont les calumniateurs et caffars) se y opposent. Et fut trouvée par Jean Audeau en un pré qu’il avoit près l’arceau Gualeau, au dessoubz de l’Olive, tirant à Narsay , duquel faisant lever les fossez, toucherent les piocheurs de leurs marres un grand tombeau de bronze, long sans mesure, car oncques n’en trouverent le bout par ce qu’il entroit trop avant les excluses de Vienne. Icelluy ouvrans en certain lieu, signé, au dessus, d’un goubelet à l’entour duquel estoit escript en lettres Ethrusques : HIC BIBITUR15, trouverent neuf flaccons en tel ordre qu’on assiet les quilles en Guascoigne, desquelz celluy qui au mylieu estoit couvroit un gros, gras, grand, gris, joly, petit, moisy livret, plus, mais non mieulx sentent que roses.

En icelluy fut ladicte geneallogie trouvée, escripte au long de lettres cancelleresques16, non en papier, non en parchemin, non en cere, mais en escorce d’ulmeau, tant toutesfoys usées par vetusté qu’à poine en povoit on troys recognoistre de ranc.

Je (combien que indigne) y fuz appelé, et, à grand renfort de bezicles, practicant l’art dont on peut lire lettres non apparentes, comme enseigne Aristoteles, la translatay, ainsi que veoir pourrez en Pantagruelisant, c’est-à-dire beuvans à gré et lisans les gestes horrificques de Pantagruel

A la fin du livre estoit un petit traicté intitulé : Les Fanfreluches17 antidotées. Les ratz et blattes, ou (affin que je ne mente) aultres malignes bestes, avoient brousté le commencement; le reste j’ay cy dessoubz adjouté, par reverence de l’antiquaille.

Розділ II

Фрашки-антидоти,
на давніх руїнах знайдені

…це він, хто подолав кімврійську силу,
Не зароситись щоб, летить, як змій.
Узрівши це, люд розлива в барила
Потоками духмянистий олій.
Одна лиш бабця, стало страшно їй,
Кричить вона: «О Боже милостивий!
Драбину! Чи ловіть його мерщій!
Адже зробився він такий дрисливий!»

Слід капець лиш йому поцілувати, —
Хтось міркував, — і тим перепросить.
Та ось явився тип шахраюватий
З країв, де ловлять краснопірку й пліть,
І проказав: «Господь вас хай хранить!
Нечисте щось таїться перед вами.
Отож остерігайтеся, щоб гидь
Не випливла раптово десь із ями».

Ба глузду в цьому розділі прехитрім
Десь стільки, скільки у теляти ріг.
«Я чую, — гість промовив, — як у митрі
Від холоду мій мозок геть застиг».
Та при вогні, від токів запашних
Розвареної брукви вгрівся скоро,
Радіючи, що дурнів, знову їх,
Вбирає, як голоблеників, в шори.

Про Патрика святого йшлося щілку,
Про Ґібралтар і сотні інших дір.
Коли б вони загоїлись настільки,
Що перестали ображати зір
І вже б не дихали на нас з тих пір
Страшним сопухом земляного газу,
От ми тоді закрили б їх, повір,
І здать в оренду вирішили б зразу.

Відтак прийшов обскубувати крука
Геракл з лівійських негостинних піль.
«Ти бач! — гукнув Мінос сердитим гуком, —
Крім мене, в вас тут гості звідусіль!
По-їхньому, у мене тільки й діл,
Що жаб і устриць їм на стіл носити!
Якщо я дам їм продавать кужіль,
Хай сатана мене візьме неситий!»

Прибув уговкать їх К Б. кульгавий,
І перепустку від шпаків приніс.
Свояк Циклопа, цей чухрай на славу,
Убив їх. Кожен висякай свій ніс!
І всякого з содому цих гульвіс
Обсміяно було на винотоці.
Біжіть туди і роздзвоніте скрізь:
Їх буде більше, ніж у тому році.

Тоді Юпітера рішила птиця
Побитись у заклад, але — гай-гай!
Побачивши, як звикли вони злиться,
Злякалась, що упасти може рай.
Зате вогонь небесний — наших знай! —
Украла з гаю, у рибалок десь там,
І ввесь взяла в обладу небокрай,
Як в давнину учили масорети.

Всі згодились, начхати їм на теє,
Що Ата там була, її охлялий зад,
І видалася їм Пентесілея
Бабусею, що продає салат.
Гукав їй кожен: «Забирайсь назад,
Потворо! Більше не підходь до мене!
Це ж треба було підступом узять
У римлян їхній стяг з веленя!»

Юнона з пугачем-вабцем окатим
З-за хмар на птахів зирила униз.
Таку зуміли з нею штуку вдрати,
Що позбулась вона усяких риз.
Вона устигла — шпичку їй у ніс —
Лиш два яйця забрати в Прозерпіни,
А то за неї дружно б узялись
І на горі припнули б до ґлодини.

Через сім місяців (а, може, й більше)
Солдат, що Картаген підбив до ніг,
Спокійно в їхній круг ступивши,
Свої маєтки повернути міг,
Чи поділить належним чином їх
Рівненько, як стібки завжди однакі,
Як суп, розлитий під веселий сміх
Вантажникам у їх порожні баки.

Та самострілом, дном порожнім гарнця
І прядками відзначиться цей рік,
Коли згризуть під горностаєм пранці
Цареві тіло все його і лик.
Невже через святенницю повік
Арпанів стільки має тут пропасти?
Облиште! Ваша маска для калік,
Тікайте! Згубить вас цей брат зміястий.

А добіжить цей рік до краю скоро,
На землю зійдуть мир і тишина.
Минуться ґвалт, образи і роздори,
А честь — у шані буде вже вона.
І радість, що у заповідь дана
Насельникам небес, зійде на вежу.
І з волі царственого скакуна
Стражденник запанує як належить.

Часи ці протривають, аж допоки
Прикутий Марс на ланцюгу сидить.
А потім прийде муж веселоокий,
Над усіма найкращий миловид.
Радій же і лови, друзяко, мить,
Бо тим, що душу віддали вже Богу,
Даремно за минулим їм жаліть,
Назад не відшукати їм дороги.

І зрештою того, хто був із воску,
Повісити взялись на жакемар.
А звати паном навіть підголоски
Тебе не стануть, якщо ти дзвонар.
Ех, коли б шаблею відбить його удар,
То зайві стали б хитрі визворотки,
Тоді зав’язуй без усяких свар
Всі прикрощі одним кінцем коротким.

Chapitre II

Les Fanfreluches18 antidotées, trouvées en un monument antique

…ait venu le grand dompteur des Cimbres,19
Versant par l’aer, de peur de la rousée.
sa venue on a remply les timbres
de beurre fraiz, tombant par une housée.
duquel quand fut la grand mere arrousée,
Cria tout hault : « Hers, par grace, pesche le;
Car sa barbe est presque toute embousée
Ou pour le moins tenez luy une eschelle.

Aulcuns disoient que leicher sa pantoufle
Estoit meilleur que guaigner les pardons;20
Mais il survint un affecté Marroufle,21
Sorti du creux ou l’on pesche aux gardons,
Qui dict : « Messieurs, pour Dieu nous en gardons;
L’anguille y est et en cest estau musse;
Là trouverez (si de près regardons)
Une grande tare au fond de son aumusse.22

Quand fut au poinct de lire le chapitre,
On n’y trouva que les cornes d’un veau :
« Je (disoit il) sens le fond de ma mitre
Si froid que autour me morfond le cerveau. »
On l’eschaufa d’un parfunct de naveau,
Et fut content de soy tenir es atres,
Pourveu qu’on feist un limonnier noveau
A tant de gens qui sont acariatres.23

Leur propos fut du trou de sainct Patrice,
De Gilbathar, et de mille aultres trous :
S’on les pourroit réduire à cicatrice
Par tel moien que plus n’eussent la tous,
Veu qu’il sembloit impertinent à tous
Les veoir ainsi à chascun vent baisler;
Si d’adventure ilz estoient à poinct clous,
On les pourroit pour houstage bailler.24

En cest arrest le courbeau fut pelé
Par Hercules, qui venoit de Libye.
Quoy ! dist Minos, que n’y suis-je appellé?
Excepté moy, tout le monde on convie,
Et puis l’on veult que passe mon envie
A les fournir d’huytres et de grenoilles;
Je donne au diable en quas que de ma vie
Preigne à mercy leur vente de quenoilles.

Pour les matter survint Q. B. qui clope,
Au sauconduit des mistes sansonnetz.
Le tamiseur, cousin du grand Cyclope,
Les massacra. Chascun mousche son nez;
En ce gueret peu de bougrins25 sont nez,
Qu’on n’ait berné sus le moulin à tan.
Courrez y tous et à l’arme sonnez :
Plus y aurez que n’y eustes antan.

Bien peu après, l’oyseau de Jupiter26
Delibera pariser pour le pire,
Mais, les voyant tant fort se despiter,
Craignit qu’on mist ras, jus, bas, mat l’empire,
Et mieulx ayma le feu du ciel empire27
Au tronc ravir où l’on vend les soretz,
Que aer serain, contre qui l’on conspire,
Assubjectir es dictz des Massoretz.28

Le tout conclud fut à poincte affilée,
Maulgré Até29, la cuisse heronniere,
Que là s’assist, voyant Pentasilée30,
Sur ses vieux ans prinse pour cressonniere.
Chascun crioit : Vilaine charbonniere,
T’appartient-il toy trouver par chemin?
Tu la tolluz31, la Romaine baniere
Qu’on avoit faict au traict du parchemin !32

Ne fust Juno, que dessoubz l’arc celeste
Avec son duc tendoit à la pipée,
On luy eust faict un tour si très moleste
Que de tous poincts elle eust esté frippée.
L’accord fut tel que d’icelle lippée
Elle en auroit deux oeufz de Proserpine,
Et, si jamais elle y estoit grippée,
On la lieroit au mont de l’Albespine.33

Sept moys après, houstez en vingt et deux,34
Cil qui jadis anihila Carthage35
Courtoysement se mist en mylieu d’eux,
Les requerent d’avoir son heritage,
Ou bien qu’on feist justement le partage
Selon la loy que l’on tire au rivet,36
Distribuent un tatin37 du potage
A ses facquins qui firent le brevet.38

Mais l’an viendra, signé d’un arc turquoys,
De v. fuseaulx et troys culz de marmite,
Onquel le dos d’un roy trop peu courtoys
Poyvré39 sera soubz un habit d’hermite.40
O la pitié ! Pour une chattemite41
Laisserez vous engouffrer tant d’arpens?
Cessez, cessez; ce masque nul n’imite;
Retirez vous au frere des Serpens.42

Cest an passé, cil qui est43 regnera
Paisiblement avec ses bons amis.
Ny brusq ny smach lors ne dominera;
Tout bon vouloir aura son compromis,
Et le solas, qui jadis fut promis
Es gens du ciel44, viendra en son befroy;
Lors les haratz, qui estoient estommis,45
Triumpheront en royal palefroy.46

Et durera ce temps de passe passe
Jusques à tant que Mars ayt les empas.47
Puis en viendra un48 qui tous aultres passe,
Delitieux, plaisant, beau sans compas.49
Levez vos cueurs50, tendez à ce repas,
Tous mes feaulx, car tel est trespassé
Qui pour tout bien ne retourneroit pas,
Tant sera lors clamé le temps passé.

Finablement, celluy qui fut de cire
Sera logé au gond du Jacquemart.51
Plus ne sera reclamé : « Cyre, Cyre »,
Le brimbaleur qui tient le cocquemart.
Heu, qui pourroit saisir son braquemart,52
Toust seroient netz les tintouins cabus,
Et pourroit on, à fil de poulemart53,
Tout baffouer le maguazin d’abus.54

Розділ III

Як мати Ґарґантюа виношувала його аж одинадцять місяців

Колись-то з Ґранґузьє був добрий паливода, тоді звичаєм його краю він добре пінної лигав і заїдав смачненько соленим. Для цього він припасав чимало майнцької і бойонської шинки, здобіль вуджених язиків бичачих, а про зиму силу-силенну ковбас, багацько солонини з муштардою, а ще в нього водився провансальський кав’яр і сосиски, але не болонські (він боявся ломбардської отрути), а бігоррські, лонгенайські, бренські і руарзькі.

Уже в літах одружився він з Ґарґамеллою, мотилькоцького царя донькою, дівчиною показною і гожою, і часто вони творили разом звіра з двома спинами, веселенько човгаючись одне на одному своїм салом, від чого жінка зайшла на доброго сина і носила його аж одинадцять місяців.

Бачте, носити аж стільки, ба навіть іще більше, жінки цілком здатні, надто як ношено когось небувалого, незвичайного, на кого великі справи чекають. Так, Гомер свідок: дитина, якою зачереватіла від Нептуна німфа, народилася через рік, тобто через дванадцять місяців. Бо (як мовить Авл Ґеллій, lib. III55 ) тривалий цей реченець достоту відповідав Нептуновій величі: Нептунове дитятко лише за такий період і могло остаточно сформуватися. З цього ж таки приводу Юпітер подовжив ніч, проведену з Алкменою, до сорока восьми годин, бо за коротший час він навряд щоби склепав Геркулеса, який очистив світ від страховищ і тиранів.

Панове давні пантагрюелісти потверджують сказане мною і заявляють, що дитина, сплоджена жінкою через одинадцять місяців по мужевій смерті, не тільки можлива, а й цілком законна:

Гіппократ, lib. Be alimente,56
Плінній, li. VII, cap. V,57
Плавт, in Cistellaria,58
Марк Веррон у сатирі Духівниця з відповідними посиланнями на Арістотеля,
Цензорин li. Be die natali,59
Арістотель libr. VII, сарі. III і IV, Be nat. animalium,60
Ґеллій, li. III cap. XVI.61
Сервій у Коментарях до Еклоґ, тлумачачи Верґіліїв вірш:
Matri longa decern тощо62

та безліч інших божевільників, чия кількість зросте, як до них прилучити ще й законників: ff. De suis et legit., a також: l. Intestate § 13, і іт in Autent. De restitut. і ea que parit in XI Mense.63 Нарешті було спроворено з цього приводу посіпацький закон: Gallus, ff. De lib. et posthu. et l. septimo ff. De stat. homi.64, і ще я міг би навести інші закони, якби стало мені на це духу. За підмогою таких законів удовички можуть вільно пускатися берега цілі два місяці по тому, як їхній муж сконає.

[Бракує переклад ! L’édition princeps poursuit avec : « Je vous prie par grace… »]

Chapitre ІІІ

Comment Gargantua fut unze moys porté ou ventre de sa mere

Grandgousier estoit bon raillard en son temps, aymant à boyre net autant que homme qui pour lors fust au monde, et mangeoit voluntiers salé. A ceste fin, avoit ordinairement bonne munition de jambons de Magence et de Baionne, force langues de beuf fumées, abondance de andouilles en la saison et beuf sallé à la moustarde, renfort de boutargues65, provision de saulcisses, non de Bouloigne66 (car il craignoit ly boucon67 de Lombard), mais de Bigorre, de Lonquaulnay, de la Brene et de Rouargue.

En son eage virile, espousa Gargamelle, fille du roy des Parpaillos68, belle gouge69 et de bonne troigne, et faisoient eux deux souvent ensemble la beste à deux doz, joyeusement se frotans leur lard, tant qu’elle engroissa d’un beau filz et le porta jusques à l’unziesme moys.

Car autant, voire dadvantage, peuvent les femmes ventre porter, mesmement quand c’est quelque chef d’oeuvre et personnage que doibve en son temps faire grandes prouesses, comme dict Homere que l’enfant duquel Neptune engroissa la nymphe70 nasquit l’an après revolu : ce fut le douziesme moys. Car (comme dit A. Gelle, lib iij), ce long temps convenoit à la majesté de Neptune, affin qu’en icelluy l’enfant feust formé à perfection. A pareille raison, Jupiter feist durer xlviij heures la nuyct qu’il coucha avecques Alcmene, car en moins de temps n’eust il peu forger Hercules qui nettoia le monde de monstres et tyrans.

Messieurs les anciens Pantagruelistes ont conformé ce que je dis et ont declairé non seulement possible, mais aussi legitime, l’enfant né de femme l’unziesme moys après la mort de son mary:

Hippocrates, lib De alimento,
Pline, li. vij, cap. v,
Plaute, in Cistellaria,
Marcus Varro, en la satyre inscripte Le Testament,
allegant l’autorité d’Aristoteles à ce propos,
Censorinus, li. De die natali,
Aristoteles, libr. vij, capi. iij et iiij, De nat.
animalium,
Gellius, li. iij, ca. xvj.
Servius, in Egl., exposant ce metre de Virgile:
Matri longa decem, etc. ,

et mille aultres folz; le nombre desquelz a esté par les legistes acreu, ff. De suis et legit., l. Intestato, §fi., et, in Autent., De restitut. et ea que parit in xj mense. D’abondant en ont chaffourré leur rodibilardicque loy Gallus, ff. De lib et posthu., et l. septimo ff. De stat. homi, et quelques aultres, que pour le present dire n’ause. Moiennans lesquelles loys, les femmes vefves peuvent franchement jouer du serrecropiere à tous enviz et toutes restes, deux moys après le trespas de leurs mariz.

Je vous prie par grace, vous aultres mes bons averlans71, si d’icelles en trouvez que vaillent le desbraguetter, montez dessus et me les amenez.

Car, si au troisiesme moys elles engroissent, leur fruict sera heritier du deffunct; et, la groisse congneue, poussent hardiment oultre, et vogue la gualée puis que la panse est pleine ! — comme Julie, fille de l’empereur Octavian, ne se abandonnoit à ses taboureurs72 sinon quand elle se sentoit grosse, à la forme que la navire ne reçoit son pilot que premierement ne soit callafatée et chargée.73 Et, si personne les blasme de soy faire rataconniculer ainsi suz leur groisse, veu que les bestes suz leur ventrées n’endurent jamais le masle masculant, elles responderont que ce sont bestes, mais elles sont femmes, bien entendentes les beaulx et joyeux menuz droictz de superfection74, comme jadis respondit Populie, selon le raport de Macrobe, li. ij Saturnal.
Si le diavol ne veult qu’elles engroissent, il fauldra tortre le douzil, et bouche clouse.

Розділ IV

Як уже черевата Ґарґантюа об’їлася Ґарґамелла утрібкою

Ось за яких обставин і як саме розродилася Ґарґамелла, — а не вірите, хай випаде вам кишка!

А в Ґарґамелли кишка випала по обіді, третього лютого, бо вона переїлася ґодбійо. Ґодбійо — це хляки тлустих ґімо. Ґімо — це лужки, де за літо бувають дві косовиці. Отож, забито триста шістдесят сім тисяч чотирнадцять таких тлустих воликів і задумано на Масницю їх засолити: тоді м’яса стане ще й на весну і можна буде перед трапезою посолонцювати, а посолонцюєш, то й на вино потягне.

Скинбеями, як бачите, зафундувалися, та такими смаковитими, що кожен їдець ще й пальці собі облизував. Та от, трясця твоїй матері, утрібки довго не пролежать, вони починають духу набиратися. А це вже казна-що! Тим-то й тужилися ум’яти геть усе, щоб таке добро не пропадало. З цією метою поскликали сеннейців, сюєїв, рошклермонців, вогодрейців, не забувши і про кудремонпансьєнців, ведебродців та інших сусідів, і всі вони голова в голову були чаркодуї, гольтіпаки і бабодури.

От добряга Ґранґузьє і закликав кожного пригощатися від пуза. Тільки дружині, тій він сказав, щоб не напихалася, бо вона вже на останніх днях, а утрібка — скоромина.

— У кишках чимало гівна і без клишок, — вирік він.

Але попри всі застороги, Ґарґамелла уперла цих клишок шістнадцять бочок, два барильця і шість кухв. Та й обдуло ж її потім від цієї щедрої фекальної маси!

По обіді всі вальнули гуртом у Сольсе і там, на густій траві, під музику веселих жоломійок та ніжних козиць погналися у танець, і загуляли так, що любота було глянути.

Chapitre IV

Comment Gargamelle, estant grosse de Gargantua, mangea grand planté de tripes

L’occasion et maniere comment Gargamelle enfanta fut telle, et, si ne le croyez, le fondement vous escappe !

Le fondement luy escappoit une après dinée, le IIIe jour de febvrier75, par trop avoir mangé de gaudebillaux.76 Gaudebilleaux sont grasses tripes de coiraux. Coiraux sont beufz engressez à la creche et prez guimaulx. Prez guimaulx sont qui portent herbe deux fois l’an. D’iceulx graz beufz avoient faict tuer troys cens soixante sept mille et quatorze, pour estre à mardy gras sallez, affin qu’en la prime vere ilz eussent beuf de saison à tas pour, au commencement des repastz, faire commemorations77 de saleures et mieulx entrer en vin.78

Les tripes furent copieuses, comme entendez, et tant friandes estoient que chascun en leichoit ses doigtz. Mais la grande diablerie à quatre personnaiges79 estoit bien en ce que possible n’estoit longuement les reserver, car elles feussent pourries. Ce que sembloit indecent. Dont fut conclud qu’ils les bauffreroient sans rien y perdre. A ce faire convierent tous les citadins de Sainnais, de Suillé, de la Roche Clermaud, de Vaugaudray, sans laisser arrieres le Coudray Montpensier, le Gué de Vede et aultres voisins, tous bons beveurs, bons compaignons, et beaulx joueurs de quille là.

Le bonhomme Grandgousier y prenoit plaisir bien grand et commendoit que tout allast par escuelles.80 Disoit toutesfoys à sa femme qu’elle en mangeast le moins, veu qu’elle aprochoit de son terme et que ceste tripaille n’estoit viande moult louable :

— Celluy (disoit il) a grande envie de mascher merde, qui d’icelle le sac mangeue.

Non obstant ces remonstrances, elle en mangea seze muiz, deux bussars et six tupins. O belle matiere fecale que doivoit boursouffler en elle !

Après disner, tous allerent pelle melle à la Saulsaie, et là, sus l’herbe drue, dancerent au son des joyeux flageolletz et doulces cornemuzes tant baudement que c’estoit passetemps celeste les veoir ainsi soy rigouller.

Розділ V

Рацеї під мухою

Потім надумалися підобідати на лоні природи. Де й узялися сулії, окости гуляли, пугари літали, жбани торохкали.

— Сип!
— Передай!
— Не минай!
— Розбавляй!
— Е ні, мені без води! Оце воно, друже!
— Нумо, одним хилом!
— А мені кларету! І щоб стопочка з наспою!
— Заллємо смагу!
— Тепер ти від мене не відчепишся, триклята гарячко!
— Вірите, кумонько, щось не годящий я нині до пиття!
— Вам що, нездужається, серденько?
— А я, щось мені зле.
— Трам-тарарам, побрешімо про вино!
— Я, мов папський мул, п’ю о певній порі.
— Я чисто тобі пріор, у руках ніби Требник, а це плескач із вином.
— Що з’явилося раніше: спрага чи трунки?
— Спрага, бо з якої нетечі невинятка почали кружати?
— Трунки, бо privatio presupponit habitant.81 Я — клірик.

Foecundi calices quem nоn facere disertum?
Хто красномовний не став, піднімаючи спінений келих?82

— Ми — невинятка і тнемо коряками без спраги.
— Азм, грішний, без спраги лише починаю, а потім вона приходить сама. Для мене пити — це грати зі спрагою у довгої лози. Я вічний пияк. Для мене вічне життя у вині, а вино — це моє вічне життя.
— Співаймо! Пиймо! Псалмопивці!
— А де ж запропастилася моя посудинка?
— А чого мені жодна душа не підсипає?
— Ви полощете горло, бо дере, чи дерете горло, щоб полоскати?
— Теоретизуй, не теоретизуй, а напрактикуватися можна.
— Не лови ґав!
— Жлукчу, дудлю, ґольґаю, щоб очі не западали.
— Пияк — він невмирака!
— Без узливання я — сухогриб, пиши тоді пропало. Переселиться моя душа, де мокріше. Там, де суш, вона не житець.
— Нумо, підчаші, нових форм творці, з непитущого питущого зліпіть!
— Треба гарненько скропити сі цупкі, сухі хляки!
— Кому вже не п’ється, так не п’ється.
— Вино в жилах грає, у вигрібну яму воно не потрапляє.
— Я ці клишки сьогодні вранці шлямував, залишається тепер їх сприснути.
— Я все в голодний куток пхав!
— Аби мій вексельний папір пив так само, як я, чи вчитали б його кредитори з настанням терміну оплати?
— Рука така невтомна, що й носа хазяїну натовкла.
— Скільки ще влізе, перш ніж назад верне?
— Як отак весь час питати броду, кінська упряж прорветься!
— Це називається пити з джерельця.
— А яка різниця між шийкою і джерельцем?
— Велика, шийка затикається корком, а джерельце чопом.
— Оце сказано!
— Кружали бочку хвацько наші предки.
— Співуни невсип-пущі! Пиймо!
— Оце кишкове промивання. Не треба й на річку ходити!
— Я п’ю, не кажи ти губка.
— А я, не кажи ти храмовник.
— А я, не кажи ти tanquam sponsus.83
— А я, не кажи ти sicut terra sine aqua.84
— Що таке шинка?
— Це вимога на дудліж, трап. Звичайним трапом спускають винні барила у льох, а цим трапом у кендюх.
— А раз так, то пиймо! Я ще не набрався. Respice persona; pone pro duos; bus поп est in usu.85
— Аби я вмів так ціпом махати, як смалити чарку, з мене вийшов би знаменитий ціпов’яз.
— Жак Кер, багатій, не раз забивав палю.
— Отак напували б і нас.
— Бахус, той під охотою звоював Інд.
— Мелінду, так ту взяли з п’яних очей.
— Дрібен дощик прибиває подорожню куряву. Довгі гульбощі гасять грім.
— Як із мого чопа такі струмені вириваються, то чом би вам не припасти до цього чопа?
— Я це врахую.
— Гей, пахолку, сип мені ще. Тепера моя черга тебе запізвати!
– Ґїйо, ти там недалеко, — подай мені глека!
— Я позиваюся зі своєю спрагою. Пахолку, оформлюй мій позов як належить!
— Мені б оте шумовиння і оті вишкварки!
— Колись я пив до дна, а нині п’ю все до ріски.
— Підгрібаймо все: часу в нас доста!
— Та й клишки у цього волика, полового з чорними латками, — смакота! То ми їх дочиста!
— Пийте, а то я…
— Ні, ні!
— Пийте, пийте — який ви проханий!
— Щоб горобці клювали, їх треба плеснути по хвосту, а щоб я пив, мене треба добре припрохувати.
— Lagona edatera!86 Нема в моєму тілові такої нірки, куди б могла сховатися від вина спрага.
— А в мене це винце тільки спрагу розпалює.
— А в мене спрагу прожене це винце.
— Хай знають під дзенькіт боклаг і пляшок: утратили спрагу, нема її чого в собі шукати, — її вигнали часті винні клістири.
— Всевишній створив планети, а ми по них плентаємося і припланечуємося.
— У мене Господеве слово на устах: Sitio!87
— Азбест, тобто камінь, і той не такий нескрушний, як непогасима спрага, яку оце чує моє високопреподобіє.
— Апетит, як сказав Ангест Манський, ся рождає під час їди, а спрага ся рождає під час пиття.
— Чи є помічне від спраги?
– Є, але не те, що рятує від собачого укусу: як бігтимеш позад собаки, він зроду тебе не вкусить, як бігтимеш із питвом назустріч спразі, вона тебе завжди обминатиме.
— Ловлю тебе, виночерпію, на слові! Будь невичерпний! Ще черепушку! Арґус, щоб бачити, був стоокий, а корецький має, як той Бріарей, бути сторуким, аби черпати й черпати.
— Спершу мочеморди, а потім сушеморди!
— Білого! Сип, сип, хай йому біс! Добру повну: язик у мене наче терпуг.
— Смикнімо, службо!
— П’ю до тебе, друзяко! Вперед!
— Пішло, як брехня по селу!
— О lachryma Christi!88
— Це девіньєрське — піно!
— Біле винце — розкіш!
— Оксамитове, їй-бо!
— Оце воно: карноухе, деруче, вовнясте!
— Друже, по новій!
— Скільки не подаватимуть, ми не скажемо: «Пристав!»
— Ex hoc in hoc.89 І ніякісінького мошенства! Беру всіх у свідки. Я оце перепив усіх. Я — панотець Перепивайло.
— О п’яндиголови! О жадаки! Посмагли як жаби у болоті!
— Пахолку, друже, повну, та пильнуй, аби з коронкою!
— Просто шапка кардинальська!
— Natura abhorret vacuum.90
— Хоть би рісочку — мусі напитися.
— Давай по-бретонській!!
— До дна!! До дна!
— Дерболизнемо цього зілля!

Chapitre V

Les propos des bien yvres

Puis entrerent en propos de resieuner on propre lieu. Lors flaccons d’aller, jambons de troter, goubeletz de voler, breusses de tinter :

— Tire !
— Baille !
— Tourne !
— Brouille !
— Boutte à moy sans eau; ainsi, mon amy.
— Fouette moy ce verre gualentement;
— Produiz moy du clairet, verre pleurant.
— Treves de soif!
— Ha, faulse fievre, ne t’en iras tu pas ?
— Par ma fy, me commere, je ne peuz entrer en bette.
— Vous estez morfondue, m’amie?
— Voire.
— Ventre sainct Quenet! parlons de boire.
— Je ne boy que à mes heures, comme la mulle du pape.
— Je ne boy que en mon breviaire, comme un beau pere guardian.
— Qui feut premier, soif ou beuverye?
— Soif, car qui eust beu sans soif durant le temps de innocence?
— Beuverye, car privatio presupponit habitum. Je suis clerc.

Foecundi calices quem non fecere disertum ?91

— Nous aultres innocens ne beuvons que trop sans soif.
— Non moy, pecheur, sans soif, et, si non presente, pour le moins future, la prevenent comme entendez. Je boy pour la soif advenir. Je boy eternellement. Ce m’est eternité de beuverye, et beuverye de eternité.
— Chantons, beuvons, un motet entonnons ! Où est mon entonnoir?
— Quoy! Je ne boy que par procuration !
— Mouillez vous pour seicher, ou vous seichez pour mouiller?
— Je n’entens poinct la theoricque; de la praticque je me ayde quelque peu.
— Haste !
— Je mouille, je humecte, je boy, et tout de peur de mourir.
— Beuvez tousjours, vous ne mourrez jamais.
— Si je ne boy, je suys à sec, me voylà mort. Mon ame s’en fuyra en quelque grenoillere. En sec jamais l’ame ne habite.
— Somelliers, ô createurs de nouvelles formes , rendez moy de non beuvant beuvant!
— Perannité de arrousement par ces nerveux et secz boyaulx !
— Pour neant boyt qui ne s’en sent.
— Cestuy entre dedans les venes; la pissotiere n’y aura rien.
— Je laveroys voluntiers les tripes de ce veau que j’ay ce matin habillé.
— J’ay bien saburré mon stomach.
— Si le papier de mes schedules beuvoyt aussi bien que je foys, mes crediteurs auroient bien leur vin quand on viendroyt à la formule de exhiber.
— Ceste main vous guaste le nez.
— O quants aultres y entreront avant que cestuy cy en sorte !
— Boyre à si petit gué c’est pour rompre son poictral.
— Cecy s’appelle pipée à flaccons.
— Quelle difference est entre bouteille et flaccon?
— Grande, car bouteille est fermée à bouchon, et flaccon a viz.
— De belles !
— Nos peres beurent bien et vuiderent les potz.
— C’est bien chié chanté. Beuvons !
— Voulez-vous rien mander à la riviere? Cestuy cy va laver les tripes.
— Je ne boy en plus qu’une esponge.
— Je boy comme un templier.92
— Et je tanquam sponsus.93
— Et moy sicut terra sine aqua.94
— Un synonyme de jambon?
— C’est une compulsoire de beuvettes; c’est un poulain.95 Par le poulain on descend le vin en cave; par le jambon en l’estomach.
— Or çà, à boire, à boire çà ! Il n’y a poinct charge. Respice personam; pone pro duos; bus non est in usu.96
— Si je montois aussi bien comme j’avalle, je feusse pieçà hault en l’aer.97
— Ainsi se feist Jacques Cueur riche.
— Ainsi profitent boys en friche.
— Ainsi conquesta Bacchus l’inde.
— Ainsi philosophie Melinde.
— Petite pluye abat grand vend. Longues beuvettes rompent le tonnoire.
— Mais, si ma couille pissoit telle urine, la vouldriez vous bien sugcer?
— Je retiens après.
— Paige, baille; je t’insinue ma nomination en mon tour
— Hume, Guillot! Encores y en a il un pot.
— Je me porte pour appellant de soif comme d’abus. Paige, relieve mon appel en forme.
— Ceste roigneure !
— Je souloys jadis boyre tout; maintenant je n’y laisse rien.
— Ne nous hastons pas et amassons bien tout.
— Voycy trippes de jeu et guodebillaux d’envy de ce fauveau à la raye noire. O, pour Dieu, estrillons le à profict de mesnaige!98
— Beuvez, ou je vous…
— Non, non!
— Beuvez, je vous en prye.
— Les passereaux ne mangent sinon que on leurs tappe les queues; je ne boy sinon qu’on me flatte.
— Lagona edatera !99 Il n’y a raboulliere en tout mon corps où cestuy vin ne furette la soif.
— Cestuy cy me la fouette bien.
— Cestuy cy me la bannira du tout.
— Cornons icy, à son de flaccons et bouteilles, que quiconques aura perdu la soif ne ayt à la chercher ceans: longs clysteres de beuverie l’ont faict vuyder hors le logis.
— Le grand Dieu feist les planettes et nous faisons les platz netz.
— J’ai la parolle de Dieu en bouche: Sitio.100
— La pierre dite ABESTOS101 n’est plus inextinguible que la soif de ma Paternité.
— L’appetit vient en mangeant, disoit Angest on Mans; la soif s’en va en beuvant.
— Remede contre la soif?
— Il est contraire à celluy qui est contre morsure de chien: courrez tousjours après le chien, jamais ne vous mordera; beuvez tousjours avant la soif, et jamais ne vous adviendra.
— Je vous y prens, je vous resveille. Sommelier eternel, guarde nous de somme. Argus avoyt cent yeulx pour veoir; cent mains fault à un sommelier, comme avoyt Briareus, pour infatigablement verser.102
— Mouillons, hay, il faict beau seicher !
— Du blanc ! Verse tout, verse de par le diable ! Verse deçà, tout plein: la langue me pelle.
— Lans, tringue !
— A toy, compaing! De hayt, de hayt !
— Là ! là ! là ! C’est morfiaillé, cela.
— O lachryma Christi!103
— C’est de La Deviniere104, c’est vin pineau!
— O le gentil vin blanc!
— Et, par mon ame, ce n’est que vin de tafetas.
— Hen, hen, il est à une aureille, bien drappé et de bonne laine.
— Mon compaignon, couraige!
— Pour ce jeu nous ne voulerons pas, car j’ay faict un levé.
— Ex hoc in hoc.105 Il n’y a poinct d’enchantement; chascun de vous l’a veu; je y suis maistre passé.
— A brum ! A brum ! je suis prebstre Macé.
— O les beuveurs! O les alterez!
— Paige, mon amy, emplis icy et couronne le vin, je te pry.
— A la Cardinale!
— Natura abhorret vacuum.106
— Diriez vous qu’une mouche y eust beu?
— A la mode de Bretaigne!
— Net, net, à ce pyot!
— Avallez, ce sont herbes!

Розділ VI

Яким химерним робом Ґарґантюа на світ народився

Ще не вщухла ця п’яненька перебендя, як Ґарґамелла відчула у животі завійницю. Ґранґузьє підхопився і, гадаючи, ніби то перелоги, почав її найлагіднішими словами заспокоювати; він попросив її лягти на траву під вербичками, мовляв, у неї, як у кобилки, скоро повідростають нові ніженьки, треба тільки перед народженням лялі запастися снагою, болітиме їй, правда, аж-аж, але біль минеться, і за всю муку Бог віддячить радістю, про все лихеє й згадка розвіється.

— Я доведу це тобі (сказав він). Господь (наш Спаситель) рече у Євангелії від святого Івана, голова 16: «Журба жінці, коли вона народжує, а вродить дитятко, вже й пам’яти про болі нема».
— Чи ба! (відповіла вона). Золотії в тебе уста! Я більше люблю слухати Святе Письмо, аніж житіє святої Маргарита і ще якісь там баляси.
— Ти у мене хоробра, як овечка (мовив він). Розроджуйся боржій, а там ми вже з тобою сплодимо другого.
— Ха! (сказала вона). Вам, чоловікам, легко говорити! Ну, та з Божої помоги я для тебе якось постараюся. А все ж лучче, щоб тобі його чикнули.
— Що — чикнули? — спитав Ґранґузьє.
— Га! (відповіла вона). Теє, з чим ти ходиш у мужчинах.
— А, мого припутня? (Він на те)… а кат із ним! Як він так уже тобі упікся, давай сюди ножаку!
— Е, ні, ні! (Це вона). Хай Господь Бог милує! Прости, Боже, мене грішницю. Я й не хотіла — саме вихопилося, не вважай на мене. Я ось проти чого кажу: як Бог не поможе, мені доведеться попомучитися, а все через твій припутень, надто вже ти його пелінтуєш.
— Дарма! Дарма! (заспокоїв він). Бадьорися, хай воли самі йдуть! А я ще смикну чопка. Як тобі стане зле, я буду поряд. Крикни в кулак, і я прибіжу.

Невзабарі почала вона зітхати, зойкати і волати. Умент звідусіль позбігалися пупорізки і при мацанні та лапанні внизу наткнулися на якісь шкуратки та ще й з поганим таким духом, і подумали, що це і є дитятко, а то була кутниця або заднянка — сфінктер (або по-вашому втори) ослаб через те, що породілля об’їлася, тут уже, мабуть, згадувалось, клишками.

Отоді одна мерзосвітниця бабця, пересельниця сюди з-перед шістдесят літ із Брізпайля, що під Сен-Жну, і відома знахарка, й дала Ґарґамеллі якоїсь в’язкої гидоти, від якої у неї так стислися і збіглися втори, що, лелечки, ви б їх не розтягли й зубами. Словом, вийшло як у того біса, який на обідні на честь святого Мартина записував на пергамені, про що теревенили дві модниці, а потім так і не здолав розтягти пергамен зубами.

Через цей трапунок жили устя дитинника понабрякали, і дитятко проскочило просто в порожнисту вену, а далі, видершися діяфрагмою упорівень пліч, де згадана синьо-жила роздвоюється, узяло ліворуч і вилізло у ліве вухо.

З’явившись на світ, дитятко не закричало, як інші немовлята: І-і-і! І-і-і!», ні, воно зарепетувало як на пуп: «Лизькать! Лизькать! Лизькать!» — наче припрохувало усіх лизькати, і його репет було чути від Бюсси до Бібаруа.

Я не певен, що ви повірите у такі химеруваті пологи. Ваша підозра на мене хай і залишається підозрою, але знайте: хто путній, хто здорової думки, той вірить усьому, що почує чи прочитає. Чи ж не казав Соломон у своїх Приповістках, голова 14: «Простодушний іме віри кожному слову» тощо? І чи не сказав святий апостол Павло у Першому Посланні до Коринтян, голова XIII: «Любов у все вірить»? Чому б не повірити і вам? Тому (скажете ви), що тут немає і знаку правди? А я вам скажу, що саме тому вам і треба мені вірити, вірити сліпо, бо сорбонники запевняють, ніби, власне, віра і є знак речей незримих. Хіба щось тут суперечить нашому законові, нашій вірі, здоровому глуздові, Святому Письму? Принаймні сам я так гадаю, що зі святою Біблією це все аж ніяк не розбігається. Бо коли на те була воля Божа, ви ж не станете доводити, ніби Господь не міг так учинити? Ні, ради Бога, не дуріть самих себе химерами. Адже немає такого, чого Богові несила була б і якби він лишень захотів, то все жіноцтво приводило б на світ дитяток через вуха.

Хіба Бахус не вийшов із ребра Юпітерового?
Рокталяд — із п’яти своєї матері?
Крокмуш — із пантофлі мачушиної?
Хіба Мінерва не народилася в мозкові у Юпітера і не вийшла крізь його вухо?
Хіба Адоніс не вийшов із-під кори миррового дерева?
А Кастор і Поллукс — із яйця, висидженого і знесеного Ледою?

А як би ви дивувалися і чудувалися, якби я навів оце цілий розділ із Плінія з розповіддю про дивовижні і протиприродні пологи! Адже із мене не такий завзятий скоробреха, як із нього. Прочитайте III розділ сьомої книги його Природних історій і дайте мені спокій.

Chapitre VI107

Comment Gargantua nasquit en façon bien estrange

Eulx tenens ces menuz propos de beuverie, Gargamelle commença se porter mal du bas, dont Grandgousier se leva dessus l’herbe et la reconfortoit honestement, pensant que ce feut mal d’enfant, et luy disant qu’elle s’estoit là herbée soubz la Saulsaye et qu’en brief elle feroit piedz neufz: par ce luy convenoit prendre couraige nouveau au nouvel advenement de son poupon, et, encores que la douleur luy feust quelque peu en fascherie, toutesfoys que ycelle seroit briefve, et la joye qui toust succederoit luy tolliroit tout cest ennuy, en sorte que seulement ne luy en resteroit la soubvenance .

≡ Version différente ! ≡
— Couraige de brebis (disoyt il) depeschez vous de cestuy cy, et bien toust en faisons un aultre.
— Ha! (dist elle) tant vous parlez à votre aize, vous aultres hommes! Bien, de par Dieu, je me parforceray, puisqu’il vous plaist. Mais pleust à Dieu que vous l’eussiez coupé!
— Quoy? dist Grandgousier.
— Ha! (dist elle) que vous estes bon homme! Vous l’entendez bien.
— Mon membre? (dist il). Sang de les cabres! Si bon vous semble, faictes apporter un cousteau.
— Ha! (dist elle) jà Dieu ne plaise ! Dieu me le pardoient ! je ne le dis de bon cueur, et pour ma parolle n’en faictes ne plus ne moins. Mais je auray prou d’affaires aujourd’huy, si Dieu ne me ayde, et tout par vostre membre, que vous feussiez bien ayse.
— Couraige, couraige! (dist il). Ne vous souciez au reste et laissez faire au quatre boeufz de devant. Je m’en voys boyre encores quelque veguade. Si ce pendent vous survenoit quelque mal, je me tiendray près: huschant en paulme, je me rendray à vous.»

Peu de temps après, elle commença à souspirer, lamenter et crier. Soubdain vindrent à tas saiges femmes de tous coustez, et, la tastant par le bas, trouverent quelques pellauderies assez de maulvais goust, et pensoient que ce feust l’enfant; mais c’estoit le fondement qui luy escappoit, à la mollification du droict intestine — lequel vous appellez le boyau cullier — par trop avoir mangé des tripes, comme avons declairé cy dessus.

Dont une horde vieille de la compaignie, laquelle avoit reputation d’estre grande medicine et là estoit venue de Brizepaille d’auprès Sainct Genou devant soixante ans, luy feist un restrinctif si horrible que tous ses larrys tant feurent oppilez et reserrez que à grande poine, avecques les dentz, vous les eussiez eslargiz, qui est chose bien horrible à penser: mesmement que le diable, à la messe de sainct Martin escripvant le quaquet de deux Gualoises, à belles dentz alongea son parchemin.

Par cest inconvenient feurent au dessus relaschez les cotyledons de la matrice, par lesquelz sursaulta l’enfant, et entra en la vene creuse, et, gravant par le diaphragme jusques au dessus des espaules (où ladicte vene se part en deux), print son chemin à gauche, et sortit par l’aureille senestre.

Soubdain qu’il fut né, ne cria comme les aultres enfans: « Mies! mies! », mais à haulte voix s’ escrioit: « A boire! à boire! à boire! », comme invitant tout le monde à boire, si bien qu’il fut ouy de tout le pays de Beusse et de Bibaroys.

Je me doubte que ne croyez asseurement ceste estrange nativité. Si ne le croyez, je ne m’en soucie, mais un homme de bien, un homme de bon sens, croit tousjours ce qu’on luy dict et qu’il trouve par escript. Est ce contre nostre loy, notre foy, contre raison, contre la Saincte Escripture? De ma part, je ne trouve rien escript es Bibles sainctes qui soit contre cela. Mais, si le vouloir de Dieu tel eust esté, diriez vous qu’il ne l’eust peu faire? Ha, pour grace, ne emburelucocquez jamais vous espritz de ces vaines pensées, car je vous diz que à Dieu rien n’est impossible, et, s’il vouloit, les femmes auroient doresnavant ainsi leurs enfans par l’aureille.

Bacchus ne fut il engendré par la cuisse de Jupiter?
Rocquetaillade nasquit il pas du talon de sa mère?
Crocquemouche de la pantofle de sa nourrice?
Minerve nasquit elle pas du cerveau par l’aureille de Jupiter?
Adonis par l’escorce d’un arbre de mirrhe?
Castor et Polux de la cocque d’un oeuf, pont et esclous par Leda?

Mais vous seriez bien dadvantaige esbahys et estonnez si je vous expousoys presentement tout le chapitre de Pline auquel parle des enfantemens estranges et contre nature; et toutesfoys je ne suis poinct menteur tant asseuré comme il a esté. Lisez le septiesme de sa Naturelle Histoire, capi. iij, et ne m’en tabustez plus l’entendement.

Розділ VII

Як нарекли ҐАрґантюа і як прилюбився він вино цмулити

Добряга Ґранґузьє пив і розважався з гістьми, коли зачув страшенний лемент: то його син, заледвепоявившися на світ, репетував, вимагаючи: «Лизькать! Лизькать! Лизькать!» От батько і гукнув: «Оце ґарґало, ти ба!» Почувши теє, гості нараяли так дитятко й назвати — Ґарґантюа, — бо це перше слово, яке батько вимовив при родинах, — за взірцем і прикладом давніх гебреїв. Батько не заперечував, матері це наймення теж вельми сподобалося. А щоб уговкати дитятко, його почастували вином, потім занурили в купелю та й охрестили, як це заведено у щирих християн.

Тим часом, аби поїти його молоком, пригнано сімнадцять тисяч дев’ятсот тринадцять корів понтільської і бреемонської порід, бо в усій околиці не знайшлося жодної підхожої мамки, здатної нагодувати його груддю. До слова, деякі великовчені скотисти запевняли, що його вигодувала мати, що вона, мовляв, могла зі своїх цицьок націдити тисячу чотириста дві бочки і дев’ять гладишок молока за одним разом, проте це навряд. Що б там не було, усякі міркування про таке цицькоцидіння лунали злецько для благочестивих ушей, відгонячи схизмою.

А як уже збігло рік і дев’ять місяців, дитятко за порадою лікарів почали вивозити. Для нього Жеан Деньйо змайстрував гарний возик, до якого впрягали воликів. То ото в тому возику дитятко всюди й каталося, і кожен зустрічний милувався на нього: пицюрку воно мало гарненьку, і було страх воласте — з вісімнадцятьма волами, до того ж і ревло лише зрідка, хоча калялося щогодини, бо гузно мало ятристе: як-не-як така статура, а тут ще й охота (породжена особливостями організму) до пиття. До речі, безпричинно воно й краплі в рота не брало. Коли ж було сердите, роздратоване, набурмосене або зажурене, дитятко тупотіло ніжками, плакало і верещало, а як даси йому випити, зараз же втишувалося і ставало знову лагідним та веселим.

Одна його бонна божилася мені, що дитятко смоктати так прилюбилося, що на сам брязкіт пугарів і келихів уже умлівало, ніби раюючи наперед. Ось чому з огляду на цю його божисту рису гувернантки забавляли його тим, що брязкали ножем по склянках, скляними затичками по пляшках і навіть накривками по кухлях; у відповідь на цей дзенькіт починалися радісні скоки дитяти, аж колиска гойдалася, і ця мимовільна гойданка супроводжувалася кивами голови, бренькотом пальцями і переливчастими пуками.

Chapitre VII

Comment le nom fut imposé à Gargantua et comment il humoit le piot

Le bon homme Grandgousier, beuvant et se rigollant avecques les aultres, entendit le cry horrible que son filz avoit faict entrant en lumière de ce monde, quand il brasmoit, demandant: «A boyre! à boyre! à boyre!» Dont il dist : « Que grand tu as ! » (supple le gousier). Ce que ouyans, les assistans dirent que vrayement il debvoit avoir par ce le nom Gargantua108, puisque telle avoir esté la première parolle de son pere à sa naissance, à l’imitation et exemple des anciens Hebreux. A quoy fut condescendu par icelluy, et pleut très bien à sa mere. Et, pour l’appaiser, luy donnerent à boyre à tyre larigot, et feut porté sus les fonts et là baptisé, comme est la coutume des bons christiens.

Et luy feurent ordonnées dix et sept mille neuf cens treze vaches de Pautille et de Brehemond pour l’alaicter ordinairement. Car de trouver nourrice suffisante n’estoit possible en tout le pays, considéré la grande quantité de laict requis pour icelluy alimenter, combien qu’aulcuns docteurs Scotistes109 ayent affermé que sa mère l’alaicta et qu’elle pouvoit traire de ses mammelles quatorze cens deux pipes neuf potées de laict pour chascune foys, ce que n’est vraysemblable, et a esté la proposition declairée mammallement scandaleuse, des pitoyables aureilles offensive, et sentent de loing heresie.

En cest estat passa jusques à un an et dix moys, onquel temps, par le conseil des médecins, on commença le porter, et fut faicte une belle charrette à beufs par l’invention de Jehan Denyau. Dedans icelle on le pourmenoit par cy par là joyeusement; et le faisoit bon veoir, car il portoit bonne troigne et avoit presque dix et huyt mentons; et ne crioit que bien peu; mais il se conchioit à toutes heures, car il estoit merveilleusement phlegmaticque des fesses110, tant de sa complexion naturelle que de la disposition accidentale qui luy estoit advenue par trop humer de purée septembrale. Et n’en humoyt goutte sans cause, car, s’il advenoit qu’il feust despit, courroussé, fasché ou marry, s’il trepignoyt, s’il pleuroit, s’il crioit, luy apportant à boyre l’on le remettoit en nature, et soubdain demouroit coy et joyeulx.

Une de ses gouvernantes m’a dict, jurant sa fy, que de ce faire il estoit tant coustumier, qu’au seul son des pinthes et flaccons il entroit en ecstase, comme s’il goustoit les joyes de paradis. En sorte qu’elles, considerans ceste complexion divine, pour le resjouir, au matin, faisoient davant luy sonner des verres avecques un cousteau, ou des flaccons avecques leur toupon111, ou des pinthes avecques leur couvercle, auquel son il s’esguayoit, il tressailloit, et luy mesmes se bressoit112 en dodelinant de la teste, monichordisant des doigtz et barytonant du cul.

Розділ VIII

Як Ґарґантюа одягався

Іще змальства батько подбав, щоб син ходив у родинних барвах: більом більований і синьом синьований. Одежина забрала чимало праці, і її змайстровано, скроєно й пошито за тодішньою модою. Розкопавши архіви лічильної палати городка Монсоро, я з’ясував, як було убрано хлопчину.

На його сорочку поклали дев’ятсот ліктів шательродського полотна та ще двісті на квадратові ласки під пахвами. Сорочку він мав необорчасту, бо сорочки оборчасті — пізніший винахід тієї вже доби, коли швачки, обламавши на голках кінчики, навчилися орудувати гузицею.

На його купину пішло вісімсот тринадцять ліктів білої саєти, а на шнурівку — тисяча п’ятсот дев’ять з половиною собачих шкурок. Саме тоді почали пристьобувати до камзола плюндри, а не камзол до плюндрів, що протиприродно, як переконливо довів Оккам у коментарях до Exponibilia113 магістра Плюндри.

На плюндри пішло сто п’ять із третиною ліктів білого вовняного краму. А скроєно їх на взір колон з уторами і вильотами ззаду: хай дихають нирки. І над кожним вильотом угорі були пишні бганки із блакитного дамасту. Слід сказати, що хлопцеві стегна були дуже гарні й вельми личили під його статуру.

На гульфик пішло шістнадцять з чвертю ліктя того ж таки вовняного краму, і зшито його на штиб дуги, а стягувався він двома чудовими золотими клямрами з емалевими гачечками, і в кожну клямру повставлювано по смарагду завбільшки з помаранчу. Смарагд-бо (як запевняє Орфей у своїй книзі De lapidibus114 та Пліній, libro ultimo115 ) підтримує грішне тіло дрочливим і замашним.

Гульфиковий випуст витикався на одну канну і мав, як і плюндри, вильоти і теж із пишними бганками угорі того ж таки блакитного дамасту. Дивлячись на канетільовий гафт, на вигадливе ювелірне плетиво, щирими діямантами, рубінами, туркусом, смарагдами і перським жемчугом обсаджене, ви, мабуть, порівняли б його з гарним рогом достатку, як його ото вдають на антиках, — десь такі подарувала двом німфам, Адрестеї та їді, Юпітеровим годувальницям, Рея. Завжди пановитий і смаковитий, завжди розкішний і гордопишний, завжди сочистий і рожаїстий, повний броду, повний плоду, справжній міх, повний всіх утіх, Богом святим свідчуся, гульфик просто очі на себе брав. Одначе дрібніше я вам розповім про це у своїй книзі Про переваги гульфиків. Наразі ж лише скажу, що гульфик був із розмахом і завдовжки і завширшки, а всередині туго натоптаний здобіль, куди там до нього таким нібито гульливим гульфикам цілої тічки жевжиків, на ділі підбитим, на превелике розчарування білої челяді, вітром.

На черевики пішло чотириста ліктів сіро-буро-малинового оксамиту. Оксамит спершу розкраяно на рівненькі смужки, а смужки ті вшито однаковими вальцями.

На підошви зужитковано тисячу сто коров’ячих шкур білого кольору, а носаки у черевиків змайстровано кінчасті.

На камзол пішло тисячу вісімсот ліктів лазурового оксамиту, розшитого кругом винограддям, а посередині — кухлями зі срібної нитки, обплетеними золотими кільчиками з силою-силенною перлинок: чим вам не знак, що господар вискочить колись у доброго чаркодуя.

Пас йому зшито із трьохсот п’ятдесяти ліктів шовкової саржі, переполаса біло-блакитної (як пам’ять мене не зраджує).

Шпада була у нього не валенсійська, а запоясник — не сарагонський, бо батько зневажав отих усіх налиганих гідальго, отих усіх клятих вихрестів; ні, Ґарґантюа мав гарну дерев’яну шпажку і мазаної шкіри кинджальчик, і те і те розцяцьковане й визолочене, очей не відведеш.

Черес його спроворено зі слонової калитки, що підніс у дар гер Праконталь, лівійський проконсул.

На його гуню пішло дев’ять тисяч шістсот дев’яносто дев’ять і дві третини ліктів блакитного оксамиту, по діагоналі золотими фігурками затканого; при погляді збоку барви починали мінитись, як на шиї у горлички, очам на втіху.

На його кресаню пішло триста два лікті із чвертю білого оксамиту, і капелюш був широкий і круглий — для круглоголового. Щодо тих високих, схожих на паски, шапокляків, які носять нині потурнаки та побусурмани, то батько казав, що вони накликають лихо на їхні гирі.

За покрейтку йому правила велика гарна блакитна пір’їна неяситі, ця баба-птиця водиться у пущі Ірканії; трепітка хвацько звисала у нього над правим вухом.

За кокарду він мав золоту дощечку завважки шістдесят вісім марок, а до цієї плати прикріплено емалеву фігурку, зображення людини двоголової (голова до голови), чотирирукої, чотириногої і двозадої, бо, як мовить Платон у Бенкеті, така людська природа в її містичному почині. Довкола зображення пишався напис йонійськими літерами:

ΑΓΑΠΗ ΟΥ ΖΗΤΕΙ ТА ΕΑΥΤΗΣ116

На шиї він носив масивний золотий ланцюжок завважки двадцять п’ять тисяч шістдесят три золоті марки117, причому ланки його було зладжено у вигляді буйних ягід; між ними висіли великі дракони з зеленого яспису, та такі ж іскряві, такі променисті! — схожих драконів колись посідав цар Нехепс; а спускався цей ланцюжок аж до підсердя, і силу його власник мав відчувати покіль віку, як це знають грецькі лікарі.

На його рукавички використано шістнадцять кож, злуплених з упирів, а на оторочку — три кожі, з вовкулаків зняті. Такий був припис сендуанських кабалістів.

А ось які він мав персні (батько хотів, аби він носив їх задля нагаду тамтої давньої відзнаки вельмож): на вказівці лівої руки — карбункул зі струсяче яйце завбільшки у прегарній оправі щирого золота, на підмізинні тієї самої руки — перстень із незвичайного, досі небаченого стопу чотирьох металів, де криця не псувала золота, а срібло не тьмарило міді; то була робота капітана Шапюї та його вірника Алькофрібаса. На підмізинці правиці він носив перстень у формі спіралі, обсаджений чудовим блідо-червоним рубіном, шпичастим діямантом і физонським смарагдом, яким ціни не було. Ганс Карвель, великий ювелір царя Меліндського, оцінював його у шістдесят дев’ять мільйонів вісімсот дев’яносто чотири тисячі вісімнадцять довгорунних баранів118, у стільки само їх оцінювали й авгсбурзькі Фуґґери.

Chapitre VIII

Comment on vestit Gargantua

Luy estant en cest eage, son pere ordonna qu’on luy feist habillemens à sa livrée, laquelle estoit blanc et bleu. De faict on y besoigna, et furent faictz, taillez et cousuz à la mode qui pour lors couroit. Par les anciens pantarches119, qui sont en la Chambre des Comptes à Montsoreau, je trouvé qu’il feust vestu en la façon que s’ensuyt :

Pour sa chemise furent levées neuf cens aulnes de toille de Chasteleraud, et deux cens pour les coussons120 en sorte de carreaulx, lesquelz on mist soubz les esselles. Et n’estoit poinct froncée, car la fronsure des chemises n’a esté inventée sinon depuis que les lingieres, lorsque la poincte de leur agueille estoit rompue, ont commencé besoigner du cul.121

Pour son pourpoinct furent levées huyt cens treize aulnes de satin blanc, et pour les agueillettes quinze cens neuf peaulx et demye de chiens. Lors commença le monde attacher les chausses au pourpoinct, et non le pourpoinct aux chausses; car c’est chose contre nature, comme amplement a déclaré Olkam sus les Exponibles de M. Haultechaussade.

Pour ses chausses feurent levez unze cens cinq aulnes et ung tiers d’estamet blanc. Et feurent deschisquetez en forme de colomnes, striées et crénelées par le derrière, afin de n’éschaufer les reins. Et flocquoit, par dedans la deschicqueture, de damas bleu tant que besoing estoit. Et notez qu’il avoit très belles griefves122 et bien proportionnez au reste de sa stature.

Pour la braguette feurent levées seize aulnes un quartier d’icelluy mesmes drap. Et fut la forme d’icelle comme d’un arc boutant, bien estachée joyeusement à deux belles boucles d’or, que prenoient deux crochetz d’esmail, en un chascun desquelz estoit enchassée une grosse esmeraugde de la grosseur d’une pomme d’orange. Car (ainsi que dict Orpheus, libro De Lapidibus, et Pline, libro ultimo) elle a vertu erective et confortative du membre naturel.

L’exiture de la braguette estoit à la longueur d’une canne, deschicquetée comme les chausses, avecques le damas bleu flottant comme davant. Mais, voyans la belle brodure de canetille et les plaisans entrelatz d’orfeverie, garniz de fins diamens, fins rubiz, fines turquoyses, fines esmeraugdes et unions Persicques , vous l’eussiez comparée à une belle corne d’abondance, telle que voyez es antiquailles, et telle que donna Rhea es deux nymphes Adrastea et Ida, nourrices de Jupiter; — tousjours gualante, succulente, resudante, tousjours verdoyante, tousjours fleurissante, tousjours fructifiante, plene d’humeurs, plene de fleurs, plene de fruictz, plene de toutes délices. Je advoue Dieu s’il ne la faisoit bon veoir ! Mais je vous en exposeray bien dadvantaige au livre que j’ay faict De la dignité des braguettes. D’un cas vous advertis que, si elle estoit bien longue et bien ample, si estoit elle bien guarnie au dedans et bien avitaillée, en rien ne ressemblant les hypocriticques braguettes d’un tas de muguetz, qui ne sont plenes que de vent, au grand interest123 du sexe féminin.

Pour ses souliers furent levées quatre cens six aulnes de velours bleu cramoysi. Et furent deschicquettez mignonement par lignes parallelles joinctes en cylindres uniformes. Pour la quarreleure124 d’iceulx, furent employez unze cens peaulx de vache brune, taillée à queues de merluz.

Pour son saie furent levez dix et huyt cens aulnes de velours bleu, tainct en grene, brodé à l’entour de belles vignettes et par le mylieu de pinthes d’argent de canetille, enchevestrées de verges d’or avecques force perles : par ce dénotant qu’il seroit un bon fessepinthe125 en son temps.

Sa ceinture feut de troys cens aulnes et demye de cerge de soye, moytié blanche et moytié bleu (ou je suis bien abusé).

Son espée ne feut Valentienne, ny son poignart Sarragossoys, car son pere hayssoit tous ces indalgos bourrachous, marranisez126 comme diables; mais il eut la belle espée de boys et le poignart de cuir bouilly, pinctz et dorez comme un chascun soubhaiteroit.

Sa bourse fut faicte de la couille d’un oriflant que lui donna Her Pracontal, proconsul de Libye .

Pour sa robbe furent levées neuf mille six cens aulnes moins deux tiers de velours bleu comme dessus, tout porfilé d’or en figure diagonale, dont par juste perspective yssoit une couleur innommée, telle que voyez es coulz des tourterelles, qui resjouissoit merveilleusement les yeulx des spectateurs.

Pour son bonnet furent levées troys cens deux aulnes ung quart de velours blanc. Et feut la forme d’icelluy large et ronde à la capacité du chief, car son pere disoit que ces bonnetz à la Marrabeise127, faictz comme une crouste de pasté, porteroient quelque jour malencontre à leurs tonduz.

Pour son plumart pourtoit une belle grande plume bleue, prinse d’un onocrotal du pays de Hircanie la saulvaige, bien mignonement pendente sus l’aureille droicte.

Pour son image avoit, en une platine d’or pesant soixante et huyt marcs, une figure d’esmail competent, en laquelle estoit pourtraict un corps humain ayant deux testes, l’une virée vers l’autre, quatre bras, quatre piedz et deux culz, telz que dict Platon in Symposio, avoir esté l’humaine nature à son commencement mystic, et autour estoit escript en lettres ioniques :

ΑΓΑΠΗ ΟΥ ΖΗΤΕΙ ТА ΕΑΥΤΗΣ128

Pour porter au col, eut une chaisne d’or pesante vingt et cinq mille soixante et troys marcs d’or, faicte en forme de grosses bacces, entre lesquelles estoient en oeuvre gros jaspes verds, engravez et taillez en dracons tous environnez de rayes et estincelles, comme les portoit jadis le roy Necepsos; et descendoit jusque à la boucque du hault ventre: dont toute sa vie en eut l’emolument tel que sçavent les medecins Gregoys.

Pour ses guands furent mises en oeuvre seize peaulx de lutins, et troys de loups guarous pour la brodure d’iceulx; et de telle matiere luy feurent faictz par l’ordonnance des cabalistes129 de Sainlouand.

Pour ses aneaulx (lesquelz voulut son pere qu’il portast pour renouveller le signe antique de noblesse) il eut, au doigt indice de sa main gauche, une escarboucle grosse comme un oeuf d’austruche, enchassée en or de seraph bien mignonement. Au doigt medical d’icelle eut un aneau faict des quatre metaulx ensemble en la plus merveilleuse façon que jamais feust veue, sans que l’assier froisseast l’or, sans que l’argent foullast le cuyvre; le tout fut faict par le capitaine Chappuys et Alcofribas, son bon facteur. Au doigt medical de la dextre eut un aneau faict en forme spirale, auquel estoient enchassez un balay en perfection, un diament en poincte, et une esmeraulde de Physon130, de pris inestimable, car Hans Carvel, grand lapidaire du roy de Melinde, les estimoit à la valeur de soixante-neuf millions huyt cens nonante et quatre mille dix et huyt moutons à la grand laine; autant l’estimerent les Fourques d’Auxbourg.131

Розділ IX

Барви та строї Ґарґантюйські

Барви Ґарґантюа, як вам уже відомо, були біла і синя, — цим його батько хотів показати, що первісток для нього радість, від неба послана; річ у тім, що біль означав для нього радість, утіху, насолоду і веселощі, а синь — усе небесне.

Знаю: на ці рядки натрапивши, візьмете ви на глузи старого опиуса і визнаєте таке тлумачення кольористичне геть простацьким і недоречним: скажете, що біле означає віру, а синє — гарт. Що ж, сперечайтеся проти мене, прошу, але тільки лагодом, не лютуючи, не киплячи, без пасії, без образ (знаєте, як воно, у наше лихоліття!). Урезонювати, укоськувати ні вас, ні будь-кого я тут не збираюся, лишень зауважу: що без півлітри тут і справді не розібратися.

Чого ви так рветеся? Чого костричитесь? Хто вам сказав, що біле означає віру, а синє — гарт? Одна (скажете ви) нікчемна книжка, у маркетана куплена чи там у щетинника виміняна, під титулом Кольорова Геральдика. А хто її написав? Автор не наводить свого імени і правильно робить. Важко-бо сказати, що в ньому дивує більше:

самовпевненість чи глупота: бо хіба ж це не самовпевненість, коли автор безпідставно, бездоказово, безпричинно, тільки власними домислами підпираючись, сміє диктувати, як сприймати барви, уподібнюючись до тиранів, які прагнуть, щоб у всьому була їхня воля, а не здоровий глузд, на противагу мудрецям і вченим, завжди схильним людей переконувати?

І хіба це не глупота, коли автор гадає, ніби отак бездовідно і необґрунтовано, лише на основі якихось гадок люди почнуть створювати собі девізи?

І справді (за відомою пословкою: «Була б срака, а гівно знайдеться»), він відкопав якихось пришелепкуватих дурил, і, власне, ці дурила і пойняли віри його писанині; насмикавши з неї апофтеґм і сентенцій, вони розцяцькували ними збрую своїх мулів та лівреї челядників, порозмальовували ними плюндри, вигаптували їх на рукавичках, виткали на заслонах, удали на гербах, повпирали у пісні і (що найгірше) сплямували і збезчестили деяких непорочних матрон, та ще й без їхнього відома.

Ось до чого двораки-чепуруни та пустодзвони докотилися! Якщо вони беруть собі за девіз звагу, то велять зобразити ваги; як кротість, то крота; як жаль, то — жало, як фатум, то — фату, як користь, то — корито; як веселощі, то — весло; як банк, то — банку; як лагоду, то — ягоду.

Та все це такі нікудишні, за вуха притягнуті, дикі омоніми, що кожному, хто нині, по тому як французьке красне письменство відродилося, та став би їх уживати, довелося б присобачити до коміра лисячого хвоста, або геть-то вишмаруватися кізяком.

З тих самих домислів (домислів радше бездумних) виходячи, я міг би звеліти намалювати гірчичницю через те, що я когось там загірчив, розмарин через те, що мене розморило, а також міг би думати, що нічний фіал — це все одно що офіціал, що мої плюндри — це плюнь і втри, що моя ширінька — це сама шерстинка, що мій кіготь — це добрий віхоть, за яким моя любуся помирає.

Не так робили во время оно єгипетські жерці, вживаючи для письма так звані ієрогліфи. У цій грамоті ніхто нічого не тямив, тямили лише ті, хто розумів властивості, особливості та природу речей, уживаних як символічні знаки. Горус Аполлон написав про них дві книги грекою, а ще докладніше їх розтлумачив Поліфіл у своїх Любовних замороках. У Франції щось таке можна знайти в девізі пана Адмірала, який і собі запозичив знаки у Октавіяна Августа.

Одначе плавба серед таких хланей та одмілин украй небезпечна: спішу повернутися до того порту, звідки вийшов. Колись я спинюся на цьому всьому докладніше і покажу, на філософські аргументи і на освячені старожитнім світом авторитети посилаючись, скільки є у природі всіляких барв і який зміст укладений у кожну з них. Храни тільки Боже, як любила казати моя бабуся, цю колодку для ковпака і цей глек для вина.

Chapitre IX

Les couleurs et livrée de Gargantua

Les couleurs de Gargantua feurent blanc et bleu, comme cy dessus avez peu lire, et par icelles vouloit son pere qu’on entendist que ce luy estoit une joye celeste; car le blanc luy signifioit joye, plaisir, delices et resjouissance, et le bleu choses celestes.

J’entends bien que, lisans ces motz, vous mocquez du vieil beuveur et reputez l’exposition des couleurs par trop indague et abhorrente, et dictes que blanc signifie foy et bleu fermeté. Mais, sans vous mouvoir, courroucer, eschaufer ny alterer (car le temps est dangereux), respondez moy, si bon vous semble. D’aultre contraincte ne useray envers vous, ny aultres, quelz qu’ilz soient; seulement vous diray un mot de la bouteille.

Qui vous meut? Qui vous poinct? Qui vous dict que blanc signifie foy et bleu fermeté? Un (dictes vous) livre trepelu, qui se vend par les bisouars et porteballes, au titre : le Blason des couleurs . Qui l’a faict? Quiconques il soit, en ce a esté prudent qu’il n’y a poinct mis son nom. Mais, au reste, je ne sçay quoy premier en luy je doibve admirer, ou son oultrecuidance ou sa besterie :

son oultrecuidance, qui, sans raison, sans cause et sans apparence, a ausé prescripre de son autorité privée quelles choses seroient denotées par les couleurs, ce que est l’usance des tyrans qui voulent leurs arbitre tenir lieu de raison, non des saiges et sçavans qui par raisons manifestes contentent les lecteurs;

sa besterie, qui a existimé que, sans aultres demonstrations et argumens valables, le monde reigleroit ses devises par ses impositions badaudes.

De faict (comme dict le proverbe : A cul de foyrard tousjours abonde merde), il a trouvé quelque reste de niays du temps des haultz bonnetz132, lesquelz ont eu foy à ses escripts et selon iceulx ont taillé leurs apophthegmes et dictez, en ont enchesvestré leurs muletz, vestu leurs pages, escartelé leurs chausses, brodé leurs guandz, frangé leurs lictz, painct leurs enseignes, composé chansons, et (que pis est) faict impostures et lasches tours clandestinement entre les pudicques matrones.

En pareilles tenebres sont comprins ces glorieux de court et transporteurs de noms, lesquelz, voulens en leurs divises signifier espoir, font protraire une sphere , des pennes d’oiseaulx pour poines, de l’ancholie pour melancholie, la lune bicorne pour vivre en croissant, un banc rompu pour bancque roupte, non et un alcret pour non durhabit , un lict sans ciel pour un licentié, que sont homonymies tant ineptes, tant fades, tant rusticques et barbares, que l’on doibvroit atacher une queue de renard au collet et faire un masque d’une bouze de vache à un chascun d’iceulx qui en vouldroit dorenavant user en France, après la restitution des bonnes lettres .

Par mesmes raisons (si raisons les doibz nommer et non resveries) ferois je paindre un penier, denotant qu’on me faict pener; et un pot à moustarde, que c’est mon cueur à qui moult tarde, et un pot à pisser, c’est un official ; et le fond de mes chausses, c’est un vaisseau de petz; et ma braguette, c’est le greffe des arrestz; et un estront de chien, c’est un tronc de ceans, où gist l’amours de m’amye.

Bien aultrement faisoient en temps jadis les saiges de Egypte, quand ilz escripvoient par lettres qu’ilz appelloient hieroglyphiques, lesquelles nul n’entendoit qui n’entendist et un chascun entendoit qui entendist la vertu, proprieté et nature des choses par icelles figurées; desquelles Orus Apollon a en grec composé deux livres, et Polyphile au Songe d’Amours en a davantaige exposé. En France vous en avez quelque transon en la devise de Monsieur l’AdmiraI laquelle premier porta Octavian Auguste.

Mais plus oultre ne fera voile mon equif entre ces gouffres et guez mal plaisans : je retourne faire scale au port dont suis yssu. Bien ay je espoir d’en escripre quelque jours plus amplement, et monstrer, tant par raisons philosophicques que par auctoritez receues et approuvées de toute ancienneté, quelles et quantes couleurs sont en nature, et quoy par une chascune peut estre designé, — si Dieu me saulve le moulle du bonnet, c’est le pot au vin, comme disoit ma mere grand.

Розділ X

Що означають білий і синій кольори

Отож, біле означає радість, утіху та веселощі, і це ніяка не вигадка, а щирісінька правда, в чому ви зараз самі переконаєтесь, якщо згодитеся без упереджень вислухати мене.

Коли взяти, за твердженням Арістотеля, поняття протилежні, як-от, добро і зло, чеснота і порок, холодне і гаряче, біле і чорне, раювання і мука, радість і горе тощо і попарувати їх так, щоб одне з протилежних понять однієї пари відповідало змістом одному з протилежних понять другої пари, то ми побачимо, що друге протилежне поняття першої пари узгоджується з другим поняттям сусідньої пари; ось такі є добро і зло; якщо ж перше поняття верхньої пари відповідає першому поняттю сусідньої пари, як-от, доброчесність і добро, бо ж саме собою зрозуміло, що доброчесність хороша; так само співвідносяться між собою і двоє інших понять, себто зло і порок, бо порок лихий.

З’ясувавши це логічне правило, візьміть двоє протилежних понять: радість і сум, потім ще двоє: біле і чорне, бо вони з фізичного погляду протилежні; отож-бо, як чорне означає горе, то біле на тій самій підставі означає радість.

Ці значення утверджуються аж ніяк не довільним тлумаченням окремих осіб, а загальною думкою, у філософів званою jus gentium133, універсальним законом, чинним скрізь.

Як ви самі здорові знаєте, всі племена, всі нації (опріч стародавніх сиракузців і деяких схибнутих аргів’ян) і всі язики, прагнучи якось скорботу свою передати, носять чорний одяг, бо чорне — жалоби образ. Цей звичай поширився всюди, бо сама природа дає нам очевидні, без усякого розжовування зрозумілі підставу і резон, і ми це називаємо природним правом.

Біле, за тією ж таки підказкою природи, усі сприймають як веселощі, радість, утіху, насолоду і раювання.

У давнину фракійці та критяни відзначали радісні й щасливі дні білим каменем, а сумні й нещасливі — чорним.

Хіба ніч не зловорожа, не смутна і не тоскна? Але ж вона темна і похмура. Хіба вся природа не радіє світлу? А світло ж над усе біліше. На доказ я міг би навести книгу Лоренцо Валли, написану проти Бертоли, але цілком досить і свідчення Євангеліста: в благовіщенні від Маттея, у голові 17, де мовиться про Переображення Господнє, Vestimenta ejus facta sunt alba sicut lux, одежа його побіліла, наче світло, і з цієї осяйної білоти троє апостолів могли уявити собі, що таке вічне блаженство. Бо світлу радіє всяка жива істота, ота, пам’ятаєте, зовсім беззуба баба, все примовляла: «Любе світло!» А Товит (голова V), уже отемнілий, відповідаючи на вітання Рафаїлове, гукнув: «Як я можу радіти, якщо не бачу світла небесного?» Цим самим кольором засвідчили цілому світові свою радість янголи на Воскресіння Спасителя (від Івана, голова XX) і на його Вшестя (Діяння, голова І). У таких самих строях побачив святий Іван Богослов (Апокаліпсис, голова IV і VII) вірних у небесному і райському граді Єрусалимі.

Прочитайте давні літописи, як грецькі, так і римські. Ви дізнаєтеся, що город Альба (прапращур Рима) завдячує своїм закладенням, спорудженням і найменуванням білій свиноматці.

Ви довідаєтеся про існування у римлян такого звичаю: після здобуття перемоги тріумфатор у’їжджав до Рима на колісниці, білими кіньми запряженій; те саме приписувалося, коли переможця вшановувано скромніше, оскільки жодний інший знак чи колір не міг передати радість від появи звитяжців краще, ніж білота.

Ви дізнаєтеся, що Перикл, дук Атенський, розпорядився, щоб вояки, кому за жеребом випали білі боби, цілий день розважалися, веселилися і відпочивали, а інші билися. Я міг би навести ще чимало прикладів і доказів, але тут їм не місце.

Такі знання допоможуть нам розв’язати проблему, що її Олександер Афродисійський вважав за нерозв’язну: «Чому лев, чиє рикання жахає всіх тварин, боїться і шанує тільки білого півня?» Тому (так мовить Прокл у книзі De Sacrificio et Magia134, що властивості сонця, джерела і вмістища всього земного і небесного світла, пасують і подобають білому півню з огляду на його колір, особливості і навички більше, ніж левові. А ще він мовить, що дияволи часто прибирають лев’ячої подоби, натомість, побачивши білого півня, одразу ж зникають.

Ось чому Galli (себто ґалли, названі так тому, що вони з народження білі, як молоко, а грекою молоко gala) залюбки носять на капелюхах білі пера: на вдачу вони життєрадісні, простодушні, лагідні й симпатичні, а за герб та емблему їм править найбіліша з усіх квітів лілея.

Якщо ж ви поцікавитеся, як саме природа натякає нам, що біле означає радість і веселощі, скажу, які тут є аналогії та відповіді. Подібно до того, як від білої білі у людей аж метелики з’являються в очах і все пливе, через розклад зорових токів, про що мовить у своїх Проблемах Арістотель, а також через видивляння очей (як ви ходили по снігових горах, то вам це знайоме, бо ви починали недобачати; Ксенофонт пише, що так бувало з його вояками, про те саме докладно розповідає Ґален у кн. X, De usu partium135 ) — так само достоту серце на радощах як не вискакує з грудей і перевитрачає той житець, що наснажує його; через цю перевитрату воно може залишитися без підтримки; отож-бо, всерадіння здатне урвати навіть життя, на що вказує Ґален у Metho, книга XII, у De locis affectis та в De symptomaton causis136 ; а що таке в давнину траплялося, про це свідчать Марк Туллій (див. Questio Tuscul.137, кн. I), Веррій, Арістотель, Тит Лівій (після битви під Каннами), Пліній (кн. VII, розд. XXXII і III) і Ґеллій (кн. III, XV та ін.), а також Діагор Родоський, Хілон, Софокл, Діонисій, тиран Сиракузький, Філіппид, Філемон, Полікрат, Філістион, М. Ювеницій та багато інших — усі ті, хто помер на радощах, або ж, як доводить Авіценна у II трактаті Канона та у книзі De viribus cordis138, від шафрану, сильна доза якого так збуджує людину, що вона гине від розширення і розриву серця. Про це дивіться у Олександра Афродисійського і його Problematum139 (кн. І, розд. XIX). Що й треба було довести.

Та ба, я занісся і набалакав на цю тему більше, ніж збирався на початку. Отож, я згортаю вітрила, а виведу кінці в окремій книжчині, де й доведу небагатьма словами, що синє означає небо та все небесне і що тут такі самі символи, як між білим, з одного боку, і радістю та насолодою — з другого.

Chapitre X

De ce qu’est signifié par les couleurs blanc et bleu

Le blanc doncques signifie joye, soulas et liesse, et non à tort le signifie, mais à bon droict et juste tiltre ce que pourrez verifier si, arriere mises voz affections, voulez entendre ce que presentement vous exposeray.

Aristoteles dict que, supposent deux choses contraires en leur espece, comme bien et mal, vertu et vice, froid et chauld, blanc et noir, volupté et doleur, joye et dueil, et ainsi de aultres, si vous les coublez en telle façon q’un contraire d’une espece convienne raisonnablement à l’un contraire d’une aultre, il est consequent que l’autre contraire compete avecques l’autre residu. Exemple : vertus et vice sont contraires en une espece; aussy sont bien et mal; si l’un des contraires de la premiere espece convient à l’un de la seconde, comme vertus et bien, cars il est sceut que vertus est bonne, ainsi feront les deux residuz qui sont mal et vice, car vice est maulvais.

Ceste reigle logicale entendue, prenez ces deux contraires : joye et tristesse, puis ces deux : blanc et noir, cars ilz sont contraires physicalement; si ainsi doncques est que noir signifie dueil, à bon droict blanc signifiera joye.

Et n’est cette signifiance par imposition humaine institué, mais receue par consentement de tout le monde, que les philosophes nomment jus gentium, droict universel, valable par toutes contrées.

Comme assez sçavez que tous peuples, toutes nations — je excepte les antiques Syracusans et quelques Argives qui avoient l’ame de travers, toutes langues, voulens exteriorement demonstrer leur tristesse, portent habit de noir, et tout dueil est faict par noir. Lequel consentement universel n’est faict que nature n’en donne quelque argument et raison, laquelle un chascun peut soubdain par soy comprendre sans aultrement estre instruict de personne, laquelle nous appellons droict naturel.

Par le blanc, à mesmes induction de nature, tout le monde a entendu joye, liesse, soulas, plaisir et delectation.

Au temps passé, les Thraces et Cretes signoient, les jours bien fortunez et joyeux de pierres blanches, les tristes et defortunez de noires.

La nuyct n’est elle funeste, triste et melancholieuse? Elle est noire et obscure par privation. La clarté n’esjouit elle toute nature? Elle est blanche plus que chose que soit. A quoy prouver je vous pourrois renvoyer au livre de Laurens Valle contre Bartole; mais le tesmoignage evangelicque vous contentera : Math. xvij , est dict que, à la Transfiguration de Nostre Seigneur, vestimenta ejus facta sunt alba sicut lux, ses vestemens feurent faictz blancs comme la lumiere, par laquelle blancheur lumineuse donnoit entendre à ses troys apostres l’idée et figure des joyes eternelles. Car par la clarté sont tous humains esjouiz, comme vous avez le dict d’une vieille que n’avoit dens en gueulle, encores disoit elle : Bona lux. Et Thobie (cap. v) quand il eut perdu la veue, lors que Raphael le salua, respondit : « Quelle joye pourray je avoir, qui poinct ne voy la lumiere du ciel? » En telle couleur tesmoignerent les anges la joye de tout l’univers à la Resurrection du Saulveur (Joan. xx) et à son Ascension (Act. j). De semblable parure veit Sainct Jean Evangeliste (Apocal. iiij et vij) les fideles vestuz en la celeste et beatifiée Hierusalem.

Lisez les histoires antiques, tant Grecques que Romaines. Vous trouverez que la ville de Albe (premier patron de Rome) feut et construicte et appellée à l’invention d’une truye blanche.

Vous trouverez que, si à aulcun, après avoir eu des ennemis victoire, estoit decreté qu’il entrast à Rome en estat triumphant, il y entroit sur un char tiré par chevaulx blancs; autant celluy qui y entroit en ovation ; car par signe ny couleur ne pouvoyent plus certainement exprimer la joye de leur venue que par la blancheur.

Vous trouverez que Pericles, duc des Atheniens, voulut celle part de ses gensdarmes, esquelz par sort estoient advenus les febves blanches, passer toute la journée en joye, solas et repos, cependent que ceulx de l’autre part batailleroient. Mille aultres exemples et lieux à ce propos vous pourrois je exposer, mais ce n’est icy le lieu.

Moyennant laquelle intelligence povez resouldre un probleme, lequel Alexandre Aphrodise a reputé insolube : « Pourquoy le leon, qui de son seul cry et rugissement espovante tous animaulx, seulement crainct et revere le coq blanc ? » Car (ainsi que dict Proclus, lib. De Sacrificio et Magia) c’est parce que la presence de la vertus du soleil, qui est l’organe et promptuaire de toute lumiere terrestre et syderale, plus est symbolisante et competente au coq blanc, tant pour icelle couleur que pour sa proprieté et ordre specificque, que au leon. Plus dict que en forme leonine ont esté diables souvent veuz, lesquelz à la presence d’un coq blanc soubdainement sont disparuz.

Ce est la cause pourquoy Galli (ce sont les Françoys, ainsi appellez parce que blancs sont naturellement comme laict que les Grecz nomme gala) voluntiers portent plumes blanches sur leurs bonnetz; car par nature ilz sont joyeux, candides, gratieux et bien amez, et pour leur symbole et enseigne ont la fleur plus que nulle aultre blanche : c’est le lys.

Si demandez comment par couleur blanche nature nous induict entendre joye et liesse, je vous responds que l’analogie et conformité est telle. Car — comme le blanc exteriorement disgrege et esparte la veue, dissolvent manifestement les espritz visifz, selon l’opinion de Aristoteles en ses Problemes et des perspectifz (et le voyez par experience quand vous passez les montz couvers de neige, en sorte que vous plaignez de ne pouvoir bien reguarder, ainsi que Xenophon escript estre advenu à ses gens, et comme Galen expose amplement, lib. x, De usu partium) — tout ainsi le cueur par joye excellente est interiorement espart et patist manifeste resolution des esperitz viteaulx; laquelle tant peut estre acreue que le cueur demoureroit spolié de son entretien, et par consequent seroit la vie estaincte par ceste perichairie, comme dict Galen lib. xij Metho., li. v, De locis affectis, et li. ij , De symptomaton causis, et comme estre au temps passé advenu tesmoignent Marc Tulle, li. j Quoestio. Tuscul., Verrius , Aristoteles, Tite Live, après la bataille de Cannes, Pline. lib. vij, c. xxxij et liij, A. Gellius, li. iij, xv., et aultres, à Diagoras Rodien, Chilo, Sophocles, Diony, tyrant de Sicile, Philippides, Philemon, Polycrata, Philistion, M. Juventi et aultres qui moururent de joye, et comme dict Avicenne (in ij canone et lib. De Viribus cordis) du zaphran, lequel tant esjouist le cueur qu’il le despouille de vie, si on en prend en dose excessifve, par resolution et dilatation superflue. Icy voyez Alex. Aphrodisien, lib. primo Problematum, c. xix.. Et pour cause.

Mais quoy ! j’entre plus avant en ceste matiere que ne establissois au commencement. Icy doncques calleray mes voilles, remettant le reste au livre en ce consommé du tout, et diray en un mot que le bleu signifie certainement le ciel et choses celestes, par mesmes symboles que le blanc signifioit joye et plaisir.

Розділ XI

Про вік хлоп’ячий Ґарґантюа

Від трьох до п’яти років Ґарґантюа ріс і виховувався під суворою ферулою, як цього вимагав батько, і часоточення його нічим не різнилося від дитячого, як у всіх малюків, тобто він пив, їв і спав; спав, пив і їв.

Хлопчик знай бабрався в болоті, каляв носа, мурзав лице, стоптував черевики, без кінця ловив мухи і залюбки ганявся за метеликами, цими батьковими підданцями. Пудив собі на черевики, дристав у сорочку, втирався рукавом, шмаркався в суп, чалапав по всеньких калюжах, пив із капця і все чухався животом об кошик. Гострив зуби об копил, мив руки юшкою, розчісувався келішком, сідав між двох стільців просто гузном на землю, вкривався мокрим рядном, пив заїдаючи юшкою і їв тетерю без хліба, кусався, як сміявся, сміявся, як кусався, все плював у колодязь, лопав від жиру, сцяв проти сонця, від дощу ховався у воді, кував, як вичахало, ганяв химери, вдавав святого та божого, козлякував, скреготів зубами, повертався до своїх баранів, вискакував із конопель, чухрав пса, щоб леву не кортіло, ставив воза перед волами, обпікався на окропі, то й на воду студив, бігав із ковшем, коли його не мололося, видлубував кози з носа, горнув усе під себе, та мало що з того мав, спочатку наминав білий хліб, пер проти рожна, смішив себе лоскотом, трощив усе, аж за вухами лящало, жертвував: на тобі Боже, що мені негоже, дзвонив раз у раз у скликанчик, цілився в собаку, а попадав ув осла, мішав капусту з горохом, топив мух у молоці, відривав мухам ноги, дряпав папір, мережив пергамен, давав чосу, куликав, не питаючи броду, ліз у воду, дулю з’їдав, вірив, що хмари з киселю, а місяць із сиру, з одного вола лупив дві шкури, строїв із себе дурня, а в дурні пошивав інших, махав рукою як ціпом, підскакував вище носа, носив воду решетом, клював по зернині, дарованому коневі в зуби заглядав, починав «со живими», а кінчав «со святими», у бочку дьогтю підливав ложку меду, хвіст витягав, а ніс йому тонув у багні, стеріг місяць від вовків, гадав, що бувши соцьким, багато б дечого зробив, на вербі у нього росли б груші, по достатках ноги простягав, завжди платив тією самою монетою, на все чхав, щоранку пускав цапа. Батькові щенята лизькали з його миски, а він їв із ними. Він кусав їх за вуха, а вони дряпали йому носа, він дмухав їм під хвіст, а вони лизали йому в губи.

А потім, знаєте що, хлопці? Бодай вас свої не впізнали, бодай вам баньки повилазили! Цей малий паплюжник не втрачав нагоди лапати своїх гувернанток, і зверху, і зісподу, — бий тебе лиха година! — і вже не обминав увагою свого соромка. А його бонни кожен божий день прикрашали соромок ошатними китичками, гарними стьожками, гожими квітами, іншими гірляндами і все місили його руками, наче тісто в діжі. А коли в нього насторчувалися вушка, вони заливалися сміхом, очевидно врадувані непомалу такою грою. Та взивала його моєю цюркою, та — моєю пулькою, та — моєю кораловою гілкою, а та — моєю булавою, моєю бобуркою, моїм тюхтюльчиком, моїм штирхайлом, моїм дармовисиком, моїм пуцвірком, який я цупко цуплю, моєю табакою, моєю рожевою ковбаскою, моєю цюциркою і моїм цурупалком.

— Він — мій, — казала одна.
— Ні, мій, — казала інша.
— Цур, мій (казала ще одна). Я що — немаєтна? От візьму, присяй богу, відріжу його собі.
— Ха, відріжете (казала ще якась). То ви будете калічницею, пані? Холощійкою дітей? Пустити пана безхвостим?

І щоб Ґарґантюа міг бавитися, як усі місцеві дітки, в якісь забавки, йому теж змайстрували ловкеньку вертульку із крил мірбалейського вітряка.

Chapitre XI

De l’adolescence de Gargantua

Gargantua, depuis les troys jusques à cinq ans, feut nourry et institué140 en toute discipline convenente, par le commandement de son pere et celluy temps passa comme les petits enfans du pays : c’est assavoir à boyre, manger et dormir; à manger, dormir et boyre; à dormir, boyre et manger.

Tousjours se vaultroit par les fanges, se mascaroyt le nez, se chauffourroit le visaige, aculoyte ses souliers, baisloit souvent au mousches, et couroit voulentiers après les parpaillons, desquelz son pere tenoit l’empire. Il pissoit sus ses souliers, il chyoit en sa chemise, il se mouschoyt à ses manches, il mourvoit dedans sa souppe, et patroilloit par tout lieux, et beuvoit en sa pantoufle, et se frottoit ordinairement le ventre d’un panier. Ses dens aguysoit d’un sabot, ses mains lavoit de potaige, se pignoit d’un goubelet, se asseoyt entre deux selles le cul à terre, se couvroyt d’un sac mouillé, beuvoyt en mangeant sa souppe, mangeoyt sa fouace sans pain, mordoyt en riant, rioyt en mordent, souvent crachoyt on bassin, pettoyt de gresse, pissoyt contre le soleil, se cachoyt en l’eau pour la pluye, battoyt à froid, songeoyt creux, faisoyt le sucré, escorchoyt le renard, disoit la patenostre du cinge, retournoyt à ses moutons, tournoyt les truies au foin, battoyt le chien devant le lion, mettoyt la charrette devant les beufz, se grattoyt où ne luy demangeoyt poinct, tiroit les vert du nez, trop embrassoyt et peu estraignoyt, mangeoy son pain blanc le premier, ferroyt les cigalles, se chatouilloyt pour se faire rire, ruoyt très bien en cuisine, faisoyt gerbe de feurre au dieux , faisoyt chanter Magnificat à matines et le trouvoyt bien à propous, mangeoyt choux et chioyt pourrée, congnoissoyt mousches en laict, faisoyt perdre les pieds au mousches, ratissoyt le papier, chaffourroyt le parchemin, guaignoyt au pied, tiroyt au chevrotin, comptoyt sans son houste, battoyt les buissons sans prandre les ozillons, croioyt que nues feussent pailles d’arain et que vessies feussent lanternes, tiroyt d’un sac deux moustures, faisoyt de l’asne pour avoir du bren, de son poing faisoyt un maillet, prenoit les grues du premier sault, vouloyt que maille à maille on feist les haubergeons, de cheval donné tousjours reguardoyt en la gueulle, saultoyt du coq à l’asne, mettoyt entre deux verdes une meure, faisoit de la terre le foussé, gardoyt la lune des loups, si les nues tomboient esperoyt prandre les alouettes, faisoyt de necessité vertus, foisoyt de tel pain souppe, se soucioyt aussi peu des raitz comme des tonduz, tous les matins escorchoyt le renard . Les petitz chiens de son pere mangeoient en son escuelle; luy de mesmes mangeoit avecques eux. Il leurs mordoit les aureilles, ilz luy graphinoient le nez; il leurs souffloit au cul, ilz luy leschoient les badigoinces.

Et sabez quey, hillotz? Que mau de pipe vous byre ! Ce petit paillard tousjours tastonoit ses gouvernantes, cen dessus dessoubz, cen devant derriere, — harry bourriquets ! — et desjà commençoyt exercer sa braguette, laquelle un chascun jour ses gouvernantes ornoyent de beaulx boucquets, de beaulx rubans, de belles fleurs, de beaulx flocquars, et passoient leur temps à la faire revenir entre leurs mains comme un magdaleon d’entraict, puis s’esclaffoient de rire quand elle levoit les aureilles, comme si le jeu leurs euste pleu.

L’une la nommait ma petite dille, l’aultre ma pine, l’aultre ma branche de coural, l’aultre mon bondon, mon bouchon, mon vibrequin, mon possouer, ma teriere, ma pendilloche, mon rude esbat roidde et bas, mon dressouoir, ma petite andoille vermeille, ma petite couille bredouille.

— Elle est à moy, disoit l’une.
— C’est la mienne, disoit l’aultre.
— Moy (disoit l’aultre), n’y auray je rien? Par ma foy, je la couperay doncques.
— Ha couper ! (disoit l’aultre); vous luy feriez mal, Madame; coupez vous la chose aux enfans ? Il seroyt Monsieur sans queue.

Et, pour s’esbattre comme les petits enfans du pays, luy feirent un beau virollet des aesles d’un moulin à vent de Myrebalays .

Розділ XII

Про цяцькові коники Ґарґантюа

Потім, щоб із нього на весь вік вийшов добрий їздець, йому змайстрували великого гарного іграшкового коня, і він пускав його басувати, грати, гарцювати, скакати, хвицяти і танцювати, і все це воднораз, ходити ступою, бігати бігою, клуса, навтрюхи, дриндом, учвал, однохідь, скочки, по-верблюжому і по-ослячому. Він змушував його міняти масть (як міняють попи на свята стихарі), отож він робився то гнідаш, то таркач, то воронько, то буланко, то сиваш, то зозулястий, то мишак, то чалий, то соловий, то ігреневий, то строкатий, то білий.

Із замашної колоди на коліщатках самотужки хлопець витесав собі мисливського коня, із бруса від винотоки — коня на щодень, а з масивного береста — мула з попоною — незамінні цяцьки для кімнатних ігор. А ще він завів із десяток коней підставних і семеро — поштових. І всіх коней він укладав спати біля себе.

Якось його батька з великою помпою і пишним почтом навідав сеньйор де Торбофат, а опріч нього, того ж таки дня до замку приїхали ще й дук де Блюдолиз і граф де Дармоїд. Сказати по щирості, для такої сили гостей палати були затісні, а стайні й поготів. Тим-то ключник і стаєнний згаданого сеньйора де Торбофата, вільного стійла шукаючи, удалися до Ґарґантюа і спитали його нишком, куди б їм поставити вівсяників, певні, що дитятко викладе їм геть усе.

Ось той і повів їх великими замковими сходами, через другу залу, просто на безкраїй кружґанок, звідки був доступ до великої вежі; коли ж вони побралися вище, стаєнний сказав ключникові так:

— Піддурило нас дитятко: хто ж влаштовує стайні на горищі?
— Дарма (на те ключник), я добре знаю, що в Ліоні, Баметі, Шеноні та по інших містах у деяких оселях стайні саме на верхотурі. М’ать, для посадки тут зроблено окремий вихід. Але для певности я ще раз його запитаю.

І він звернувся до Ґарґантюа:

— Хлопче, ти ведеш нас куди?
— До стайні (сказав він), де мої бахмати. Це як рукою кинути, всього-но кілька приступок.

І, поминувши ще одну велику арку, підвів їх до покою і, двері відкидаючи:

— Оце вона (сказав), стайня. Ось мій алезанець, ось гільден, ось лаведен, ось шлапак.

І, подаючи їм масивного бурса:

— Дарую вам фризця. Його з Франкфурта пригнали, і тепер він ваш. Огир цей добренний, дуже везючий. Заведіть собі ще кречета, спаньєлів півтузіня та пару хортів і тоді горе куріпкам і зайцям.
— Боже свідче! (гукнули ті). Отакої! Підвіз ти нам воза!
— Та хіба (він на те) я когось із вас возив?

Міркуйте самі, що було робити клюшникові і стайничому: з сорому хоч крізь землю піти чи посміятися самим зі своєї недолі. Коли ж вони спускалися сходами, як непишні, хлопець сказав:

— Знаєте, що таке хаміль?
— Ні, а що? — спитали вони.
— Це коли (відповів той) хтось дасть хука, а потім живісінько так хаміль-хаміль з хати.
— Як хтось нас хоче ошукати, то не туди стежка в гори, — промовив клюшник, — ми й так ошукалися. Далебі, хлопче, ти пошив нас у дурні. Не інакше як бути тобі папою!
— Атож (відповів хлопець). А ви будете папильйотками, або навіть папужками, як, звичайно, не зостанетеся такими папушами.
— Твоя правда, — згодився стайничий.
— А можете ви вгадати (спитав Ґарґантюа), скільки дірочок від голки в сорочці моєї матері?

— Шістнадцять, — відповів стайничий.
— Погано ж (сказав Ґарґантюа) ви вмієте голки загинати!
— А то чому? — спитав стайничий.
— А тому (відповів Ґарґантюа), що скільки не роби з вашого носюри коряка, щоб зачерпувати більше лайна, а з вашого рота лійки, — з їжака не буде бика: видихалося бочкове дно.
— Хай йому морока! (гукнув клюшник). Оце балакайло нам попався! Ах, пане, базіко язикатий, подовж Боже вам віку, золотії уста маєте!

Спустившись мерщій сходами, клюшник зі стайничим упустили масивний брус, якого їм утелющив Ґарґантюа.

Ґарґантюа ще гукнув їм навздогін:

— Які ж ви в ката їздці! Сідлайте невірних шкап! Якби вам пахла мандрівка в Каюзак, на чому б ви зупинилися: їхати верхи на гусеняті чи вести свиню на орчику?
— Краще вже випити, — промовив стайничий.

З цим словом вони ввійшли до нижньої зали, де зібралася вся ватага, і засмішили всіх, про свою пригоду розповідаючи.

Chapitre XII

Des chevaux factices de Gargantua

Puis, affin que toute sa vie feust bon chevaulcheur, l’on luy feiste un beau grand cheval de boys, lequel il faisoit penader, saulter, voltiger, ruer et dancer tout ensemble, aller le pas, le trot, l’entrepas, le gualot, les ambles, le hobin, le traquenard, le camelin et l’onagrier, et luy faisoit changer de poil (comme font les moines de courtibaux selon les festes), de bailbrun, d’alezan, de gris pommellé, de poil de rat, de cerf, de rouen, de vache, de zencle, de pecile, de pye, de leuce.141

Luy mesmes d’une grosse traine fist un cheval pour la chasse, un aultre d’un fust de pressouer à tous les jours, et d’un grand chaisne une mulle avecques la housse pour la chambre. Encores en eut il dix ou douze à relays et sept pour la poste. Et tous mettoit coucher auprès de soy.

Un jour le seigneur de Painensac visita son pere en gros train et apparat, auquel jour l’estoient semblablement venuz veoir le duc de Francrepas et le comte de Mouillevent. Par ma foy, le logis feut un peu estroict pour tant de gens, et singulierement les estables; donc le maistre d’hostel et fourrier dudict seigneur de Painensac, pour sçavoir si ailleurs en la maison estoient estables vacques, s’adresserent à Gargantua, jeunet garsonnet, luy demandans secrettement où estoient les estables des grands chevaulx, pensans que voluntiers les enfans decellent tout.

Lors il les mena par les grands degrez du chasteau, passant par la seconde salle, en une grande gualerie par laquelle entrerent en une grosse tour, et, eulx montans par d’aultres degrez, diste le fourrier au maistre d’hostel :

— Cetst enfant nous abuse, car les estables ne sont jamais au hault de la maison.
— C’est (dist le maistre d’hostel) mal entendu à vous, car je sçay des lieux, à Lyon, à La Basmette, à Chaisnon et ailleurs, où les estables sont au plus hault du logis; ainsi, peut estre que derriere y a yssue au montouer. Mais je le demanderay plus asseurement.

Lors demanda à Gargantua :

— Mon petit mignon, où nous menez vous?
— A l’estable (dist il) de mes grands chevaulx. Nous y sommes tantost, montons seulement ces eschallons.

Puis, les passant par une aultre grande salle, les mena en sa chambre, et, retirant la porte :

— Voicy (dist il) les estables que demandez; voylà mon genet, voylà mon guildin, mon lavedan, mon traquenard.

Et, les chargent d’un gros livier:

— Je vous donne (dist il) ce phryzon; je l’ay eu de Francfort, mais il sera vostre; il est bon petit chevallet et de grand peine. Avecques un tiercelet d’autour, demye douzaine d’hespanolz et deux levriers, vous voylà roy des perdrys et lievres pour tout cest hyver.

— Par sainct Jean ! (dirent ilz) nous en sommes bien ! A ceste heure avons nous le moine .
— Je le vous nye (dist il). Il ne fut, troys jours a, ceans.

Devinez icy duquel des deux ilz avoyent plus matiere, ou de soy cacher pour leur honte, ou de ryre pour le passetemps.

Eulx en ce pas descendens tous confus, il demanda :

— Voulez vous une aubeliere ?
— Qu’est ce ? disent ilz.
— Ce sont (respondit il) cinq estroncz pour vous faire une museliere.
— Pour ce jourd’huy (dist le maistre d’hostel), si nous sommes roustiz, jà au feu ne bruslerons, car nous sommes lardez à poinct, en mon advis. O petit mignon, tu nous as baillé foin en corne , je te voirray quelque jour pape.
— Je l’entendz (dist il) ainsi; mais lors vous serez papillon, et ce gentil papeguay sera un papelard tout faict.
— Voyre, voyre, dist le fourrier.
— Mais (dist Gargantua) divinez combien y a de poincts d’agueille en la chemise de ma mere.
— Seize, dist le fourrier.
— Vous (dist Gargantua) ne dictes l’Evangile : car il y en a sens davant et sens derriere, et les comptastes trop mal.
— Quand ? (dist le fourrier).
— Alors (dist Gargantua) qu’on feist de vostre nez une dille pour tirer un muy de merde, et de vostre gorge un entonnoir pour la mettre en aultre vaisseau, car les fondz estoient esventez.
— Cordieu ! (dist le maistre d’hostel) nous avons trouvé un causeur. Monsieur le jaseur, Dieu vous guard de mal, tant vous avez la bouche fraische !

Ainsi descendens à grand haste, soubz l’arceau des degrez laisserent tomber le gros livier qu’il leurs avoit chargé; dont dist Gargantua :

— Que diantre vous estes maulvais chevaucheurs ! Vostre courtault vous fault au besoing. Se il vous falloit aller d’icy à Cahusac , que aymeriez vous mieulx, ou chevaulcher un oyson, ou mener une truye en laisse?
— J’aymerois mieulx boyre, − dist le fourrier.

Et, ce disant, entrerent en la sale basse où estoit toute la briguade, et, racontans ceste nouvelle histoire les feirent rire comme un tas de mousches.

Розділ XIII

Як Ґранґузьє завдяки нововинайденій підтирці визнав неабиякий розум у Ґарґантюа

Наприкінці п’ятого року Ґранґузьє, повернувшись після канарійського розгрому, одвідав сина свого Ґарґантюа. Зрадів він йому так, як радіє такий батько, побачивши такого сина, і, цілуючи його й обіймаючи, розпитував про всілякі дитинячі його справунки. Зараз же він не змарнував нагоди клюкнути з ним і з його няньками, та й давай гомоніти з ними про всяку всячину і між іншим поцікавився, чи держать вони в чепурності та охайності дитину. На це відповів йому Ґарґантюа, що тепер у всім краю, завдяки ладу, що завів батько, нема над нього охайнішого хлопця.

— У чім же тут штука? — спитав Ґранґузьє.
— Я (відповів Ґарґантюа) чого тільки не перебрав, чого не перепробував, а винайшов-таки спосіб підтиратися, спосіб чи не найцарственіший, найвельможніший, найчудовіший і найзручніший з усіх, які я тільки знаю.
— І що ж воно за спосіб? — поцікавився Ґранґузьє.
— Зараз я оповім (сказав Ґарґантюа). Одного разу я підтерся оксамитовою півличиною якоїсь фрейліни і ахнув, бо шовковиста шматка викликала у моїй каглі божественний лоскіт;
іншого разу — шапчиною тієї ж таки фрейліни, і знову той самий лоскіт;
ще раз — фуляром;
а то ще — навушниками з малинової саєти, але оте золоття, присобачене до них, своїми клятими кульками обдерло мені всю пані-стару: антонів вогонь та в кутничку цьому золотареві, що їх виготовляв, а заодно і фрейліні, яка їх носила!

Біль мені втишився, як я підтерся пажевим капелюхом, обсадженим трепітками по-швейцарському.

Відтак, засівши за кущем, підтерся я котом-марчуком, той саме туди навинувся, проте він спазурив мені всю промежину.

Оговтався я лише назавтра, підтершись рукавичками моєї матері, пропахченими її малахвією.

Підтирався я ще шавлією, кропом, ганусом, майораном, трояндами, гарбузовою гудиною, капустинням, винограддям, бурячинням, калачиками, червецем (от лише дула опісля червоніє), латуком, листям шпинату, — мало малий спасибіг з того всього, — потім проліском, бур’яном, кропивою, сокирками, але від цього пішла у мене кровотеча, тоді я підтерся гульфиком і уздоровився.

Потім я підтирався простирадлами, ковдрами, фіранками, подушками, обрусами, хідниками, ганчірками, серветками, носовичками, пеньюарами. При цьому я зазнавав утіхи ще більшої, ніж коростявий, коли його чухмарять.

— Отакої (сказав Ґранґузьє), але яка підтирка, по-твоєму, найкраща?
— Отож-бо й воно (відповів Ґарґантюа), і зараз вам стане ясно, що й до чого. Підтирався я сіном, соломою, клоччям, волосом, вовною, папером, але
Папером як не підітрись,
А з тебе знову — дрись та дрись.
— Ого! (гукнув Ґранґузьє). Дурний та хитрий! Диви, незгірш вийде в тебе і вірш!
— Авжеж (сказав Ґарґантюа), ваша величносте, у піїти так: де Рим, а де Крим, зате пара вже рим. Ось послухайте, як звертається наша заглибина до задрип:

Хлопак,
Дрисляк,
Бздуняк,
Та не сери так близько.
Ти так
В кругляк
Витрушуєш усмак
З твого м’ясиська
Лайно,
Гайно,
Багно,
Пече тебе гангрена.
Все’дно
Своє ти дно,
Як мокре вже воно,
Ти підтирай учено.
Як вам, може, — ще?

— Катай, — підохотив Ґранґузьє.
— Гаразд, — мовив Ґарґантюа:

РОНДО

Як я каляюсь, на досаду й стид,

Мені ніяк не попускають втори.

Стоїть тоді такий ядучий сморід,

Немов мене завзявся отруїть.

О! Хоч би хтось погодився в ту мить

На поміч дівку привести котору,

Як я каляюсь!

Я постарався б зараз уробить

Їй дучку мочову й не знав би горя,

Зате б вона пальчаток перебором

Мені відкласти помогла й одлить,

Як я каляюсь!

— Хай тепер хтось скаже, що я тут не дока! Клянуся Вседівкою, сам я не робив так на практиці; але звертаючи ці слова до такої, як ви бачите, великої пані, я вбиваю їх собі у помку, як у торбу.
— Вернімося (сказав Ґранґузьє) до матерії нашої розмови.
— До якої? (спитав Ґарґантюа). До ковтеликів?
— Ні (заперечив Ґранґузьє). До підтирок.
— Бачте (сказав Ґарґантюа), а ви готові виставити барильце бретонського, як я вас покладу на горб?
— Я готовий, — мовив Ґранґузьє.
— Так ось (сказав Ґарґантюа), нема чого підтиратися, як не нагівняв. А не нагівняєш, як не висерешся. Отож, попереду треба висратися, а тоді вже підтиратися.
— О (покликнув Ґранґузьє) ти не той дурень, що й у церкві б’ють! Бачу, скоро ти вискочиш, сто чортів, на доктора Сорбонни, як той казав, ще не виріс, а ума виніс! Одначе, прошу викладати мені своє підтирознавство далі. Бородою своєю свідчуся, не барильце, а цілих шістдесят бочок доброго бретонського вина тобі я виставлю, та ще й не бретонського, а верронського розливу.
— Потім я ще підтирався (повів Ґарґантюа) головним завоєм, ясиком, капцем, ягдташем, козубом, але то все була підтирка, визнаю, нікудишня! Нарешті капелюхом. Капелюхи, щоб ви знали, трапляються всякі, гладесенькі, кошлаті, ворсисті, шовковисті, отласисті. Кошлаті, ті найкращі — ідеально очищають від фекальної маси.

Підтирався я ще куркою, півнем, курчам, телячою шкірою, зайцем, голубом, бакланом, адвокатським мішком, кобою, очіпком, манком.

Але насамкінець присягаюсь: нема підтирки над пухнасте гусенятко, треба тільки тримати його за голову, як пропихаєте між ногами. Вашому дупельцю розкішний тоді сверб, бо пух у гусеняти такий ніжний, а саме гусеня таке тепленьке, і те все тепло одразу через калюх та інші кишки передається, розливаючись, аж до самого серця та мозку. І якщо ви гадаєте, ніби всім своїм раюванням у полях Єлисейських герої і напівбоги завдячують асфоделям чи амброзії або нектару, як запевняють бабці, то ви дуже помиляєтесь. Уся сила (на мою думку), а також на думку Иоганна Шотландського, у тім, що вони підтираються гусенятами.

Chapitre XIII

Comment Grandgousier congneut l’esperit merveilleux de Gargantua à l’invention d’un torchecul

Sus la fin de la quinte année, Grandgousier, retournant de la defaicte des Ganarriens, visita son filz Gargantua. Là fut resjouy comme un tel pere povoit estre voyant un sien tel enfant, et, le baisant et accollant, l’interrogeoyt de petitz propos pueriles en diverses sortes. Et beut d’autant avecques luy et ses gouvernantes, esquelles par grand soing demandoit, entre aultres cas, si elles l’avoyent tenu blanc et nect. A ce Gargantua feist response qu’il y avoit donné tel ordre qu’en tout le pays n’estoit guarson plus nect que luy

— Comment cela ? dist Grandgousier.
— J’ay (respondit Gargantua) par longue et curieuse experience inventé un moyen de me torcher le cul, le plus seigneurial, le plus excellent, le plus expedient que jamais feut veu.
— Quel? dict Grandgousier.
— Comme vous le raconteray (dist Gargantua) presentement.
— Je me torchay une foys d’un cachelet de velours de une damoiselle, et le trouvay bon, car la mollice de sa soye me causoit au fondement une volupté bien grande;
une aultre foys d’un chapron d’ycelles, et feut de mesmes;
une aultre foys d’un cache coul;
une aultre foys des aureillettes de satin cramoysi, mais la dorure d’un tas de spheres de merde qui y estoient m’escorcherent tout le derriere; que le feu sainct Antoine arde le boyau cullier de l’orfebvre qui les feist et de la damoiselle qui les portoit !
Ce mal passa me torchant d’un bonnet de paige, bien emplumé à la Souice.
Puis, fiantant derriere un buisson, trouvay un chat de Mars ; d’icelluy me torchay, mais ses gryphes me exulcererent tout le perinée.
De ce me gueryz au lendemain, me torchant des guands de ma mere, bien parfumez de maujoin.
Puis me torchay de saulge, de fenoil, de aneth, de marjolaine, de roses, de fueilles de courles, de choulx, de bettes, de pampre, de guymaulves, de verbasce (qui est escarlatte de cul), de lactues et de fueilles de espinards, — le tout me feist grand bien à ma jambe, — de mercuriale, de persiguire, de orties, de consolde; mais j’en eu la cacquesangue de Lombard, dont feu gary me torchant de ma braguette.
Puis me torchay aux linceux, à la couverture, aux rideaulx, d’un coissin, d’un tapiz, d’un verd, d’une mappe, d’une serviette, d’un mouschenez, d’un peignouoir. En tout je trouvay de plaisir plus que ne ont les roigneux quand on les estrille.

— Voyre, mais (dist Grandgousier) lequel torchecul trouvas tu meilleur?
— Je y estois (dist Gargantua), et bien toust en sçaurez le tu autem.142 Je me torchay de foin, de paille, de bauduffe, de bourre, de laine, de papier. Mais
Tousjours laisse aux couillons esmorche
Qui son hord cul de papier torche.

— Quoy! (dist Grandgousier) mon petit couillon, as tu prins au pot, veu que tu rimes desjà?
— Ouy dea (respondit Gargantua), mon roy, je rime tant et plus, et en rimant souvent m’enrime . Escoutez que dict nostre retraict aux fianteurs :

Chiart,
Foirart,
Petart,
Brenous,
Ton lard
Chappart
S’espart
Sus nous.
Hordous,
Merdous,
Esgous,
Le feu de sainct Antoine te ard !
Sy tous
Tes trous
Esclous
Tu ne torche avant ton depart !

— En voulez-vous dadventaige?
— Ouy dea, respondit Grandgousier.
— Adoncq dist Gargantua :

RONDEAU

En chiant l’aultre hyer senty

La guabelle que à mon cul doibs;

L’odeur feut aultre que cuydois :

J’en feuz du tout empuanty.

O ! Si quelc’un eust consenty

M’amener une que attendoys

En chiant!

Car je luy eusse assimenty

Son trou d’urine à mon lourdoys;

Cependant eust avec ses doigtz

Mon trou de merde guarenty

En chiant.

— Or dictes maintenant que je n’y sçay rien ! Par la mer Dé, je ne les ay faict mie, mais les oyant reciter à dame grand que voyez cy, les ay retenu en la gibbesiere de ma memoire.
— Retournons (dist Grandgousier) à nostre propos.
— Quel? (dist Gargantua) chier?
— Non (dist Grandgousier), mais torcher le cul.
— Mais (dist Gargantua) voulez vous payer un bussart de vin Breton si je vous foys quinault en ce propos?
— Ouy vrayement, dist Grandgousier.
— Il n’est (dist Gargantua) poinct besoing torcher cul, sinon qu’il y ayt ordure; ordure n’y peut estre si on n’a chié; chier doncques nous fault davant que le cul torcher.
— O (dist Grandgousier) que tu as bon sens, petit guarsonnet ! Ces premiers jours je te feray passer docteur en gaie science, par Dieu ! car tu as de raison plus que d’aage. Or poursuiz ce propos torcheculatif, je t’en prie. Et, par ma barbe ! pour un bussart tu auras soixante pippes, j’entends de ce bon vin Breton, lequel poinct ne croist en Bretaigne, mais en ce bon pays de Verron .
— Je me torchay après (dist Gargantua) d’un couvre chief, d’un aureiller, d’ugne pantophle, d’ugne gibbessiere, d’un panier mais ô le mal plaisant torchecul! puis d’un chappeau. Et notez que des chappeaulx, les uns sont ras, les aultres à poil, les aultres veloutez, les aultres taffetassez, les aultres satinizez. Le meilleur de tous est celluy de poil, car il faict très bonne abstersion de la matiere fecale.

Puis me torchay d’une poulle, d’un coq, d’un poulet, de la peau d’un veau, d’un lievre, d’un pigeon, d’un cormoran, d’un sac d’advocat, d’une barbute, d’une coyphe, d’un leurre.

Mais, concluent, je dys et mantiens qu’il n’y a tel torchecul que d’un oyzon bien dumeté, pourveu qu’on luy tienne la teste entre les jambes. Et m’en croyez sus mon honneur. Car vous sentez au trou du cul une volupté mirificque, tant par la doulceur d’icelluy dumet que par la chaleur temperée de l’oizon, laquelle facilement est communicquée au boyau culier et aultres intestines, jusques à venir à la region du cueur et du cerveau. Et ne pensez que la beatitude des heroes et semidieux, qui sont par les Champs Elysiens, soit en leur asphodele, ou ambrosie, ou nectar, comme disent ces vieilles ycy. Elle est (scelon mon opinion) en ce qu’ilz se torchent le cul d’un Oyzon, et telle est l’opinion de Maistre Jehan d’Escosse.

Розділ XIV

Як Ґарґантюа попав у науку до богослова латинника

Почувши такі міркування, добряга Ґранґузьє великою радістю радів і тішився, що син його Ґарґантюа таким високим розумом і неабиякою тямою обдарований. І так сказав няням:

— Філіпп, цар македонський, побачив, який розумний його син Олександер, з того, як уміло той правував конем. А кінь у нього був баский, як звір, хто на нього спаде, так на землю і полетить, один верхівець скрутить в’язи, інший ноги поламає, той голову розтовче, а той — щелепу. Олександер був свідком усіх цих падінь на іподромі (так називалося місце, де виїжджали коней і гарцювали) і помітив, що кінь харапудиться, лякаючись своєї власної тіні. Тоді, спавши на коня, він погнав його просто сонця, аби тінь іззаду падала, і таким чином укоськав його. Отак і отець — зрозумів, що в сина його направду божистий розум, і взяв йому за вчителя не кого, як Арістотеля, тодішнього найбільшого у Греції філософа.

Я ж вам скажу, що ця розмова, яку ви оце чули із сином моїм Ґарґантюа, переконує мене в тім, що ум його містить у собі щось боговите, такий-бо він гострий і тонкий, такий глибокий і ясний; і сягне найвищого щабля мудрости, як його гаразд просвітити. Ось чому я ладен пристановити до нього якогось ученого мужа, щоб той навчав його всього того, що він здатний засвоїти, і ради цього не пошкодую нічого.

І справді, хлопця віддано під оруду славетного доктора теології, магістра Тубала Олоферна, і магістр так добре зумів викласти йому абетку, аж той витовк її напам’ять навиворіт, на це пішло п’ять років і три місяці; потім напутник прочитав з ним Доната, Фацет, Теодоле й Аланові Параболи; це забрало ще тринадцять років, шість місяців і два тижні.

Треба зазначити, що воднораз він навчав хлопця писати ґотикою, і той переписував усі свої підручники, бо тоді мистецтво друкарства ще не було в обігові. Тож Ґарґантюа доводилося носити з собою на уроки здоровецьке приладдя до писання, завважки понад сім тисяч квинталів143 ; пірник його добротністю і розмірами міг змагатися з колонами абатства Ене, а каламар висів на масивних залізних ланцюгах, і атраменту в нього заливали цілу бочку.

Потім учитель прочитав із ним De modis significandi144 з коментарями Вітролета, Марнодума, Пустоб’яки, Ґалео, Жана Теляти, Шага, Жоновида і до гимона інших, на що пішло вісімнадцять років і одинадцять із гаком місяців. І все це хлопчина так добре затямив, що на іспиті зумів відповісти все напам’ять навпаки і довів матері на пальцях, що De modis significandi поп erat scientia.145

Потім Тубал Олоферн прочитав з учнем Календар, на що пішло добрих шістнадцять років і два місяці, аж його вихователь помер

В рік тисяча чотириста двадцятий,

Бо був він, що поробиш, пранцюватий.

А заступив його старий шкарбун, майстер Агій Тюхтій і прочитав із ним Гугуція, Ебрарову Греку, Доктринал, Частини мови, Quid est, Supplementum, Мудьрації, De moribus in mensa servandis, Сенечине De quatuor virtutibus cardinalibus, Пассаванті cum commento, про свято Dormi secure146 і ще дещо в цьому самому дусі, від цього читання Ґарґантюа так помудрішав, що нам уже з ним не збігтися.

Chapitre XIV

Comment Gargantua feut institué par un sophiste en lettres latines

Ces propos entenduz, le bonhomme Grandgousier fut ravy en admiration, considerant le hault sens et merveilleux entendement de son filz Gargantua. Et dist à ses gouvernantes :

— Philippe , roy de Macedone, congneut le bon sens de son filz Alexandre à manier dextrement un cheval, car ledict cheval estoit si terrible et efrené que nul ne ausoit monter dessus, parce que à tous ses chevaucheurs il bailloit la saccade, a l’un rompant le coul, à l’aultre les jambes, à l’aultre la cervelle, à l’aultre les mandibules. Ce que considerant Alexandre en l’hippodrome (qui estoit le lieu où l’on pourmenoit et voultigeoit les chevaulx), advisa que la fureur du cheval ne venoit que de frayeur qu’il prenoit à son umbre. Dont, montant dessus, le feist courir encontre le soleil, si que l’umbre tumboit par derriere, et par ce moien rendit le cheval doulx à son vouloir. A quoy congneut son pere le divin entendement qui en luy estoit, et le feist très bien endoctriner par Aristoteles, qui pour lors estoit estimé sus tous philosophes de Grece.
Mais je vous diz qu’en ce seul propos que j’ay presentement davant vous tenu à mon filz Gargantua, je congnois que son entendement participe de quelque divinité, tant je le voy agu, subtil, profund et serain, et parviendra à degré souverain de sapience, s’il est bien institué. Pour tant, je veulx le bailler à quelque homme sçavant pour l’endoctriner selon sa capacité, et n’y veulx rien espargner.

De faict, l’on luy enseigna un grand docteur sophiste nommé Maistre Thubal Holoferne, qui luy aprint sa charte si bien qu’il la disoit par cueur au rebours; et y fut cinq ans et troys mois. Puis luy leut Donat, le Facet, Theodolet et Alanus in Parabolis et y fut treze ans six moys et deux sepmaines.

Mais notez que cependent il luy aprenoit à escripre gotticquement et escripvoit tous ses livres, car l’art d’impression n’estoit encores en usaige.

Et portoit ordinairement un gros escriptoire pesant plus de sept mille quintaulx, duquel le gualimart estoit aussi gros et grand que les gros pilliers de Enay, et le cornet y pendoit à grosses chaines de fer à la capacité d’un tonneau de marchandise.

Puis luy leugt De modis significandi, avecques les commens de Hurtebize, de Fasquin, de Tropditeulx, de Gualehaul, de Jean le Veau, de Billonio, Brelinguandus, et un tas d’aultres; et y fut plus de dix huyt ans et unze moys. Et le sceut si bien que, au coupelaud, il le rendoit par cueur à revers, et prouvoit sus ses doigtz à sa mère que de modis significandi non erat scientia.

Puis luy leugt le Compost, où il fut bien seize ans et deux moys, lors que son dict precepteur mourut; et fut l’an mil quatre cens et vingt, de la verolle que luy vint.

Après, en eut un aultre vieux tousseux, nommé Maistre Jobelin Bridé, qui luy leugt Hugutio, Hebrard Grecisme, le Doctrinal, les Pars, le Quid est, le Supplementum, Marmotret, De moribus in mensa servandis, Seneca De quatuor virtutibus cardinalibus, Passavantus cum Commento , et Dormi secure pour les festes, et quelques aultres de semblable farine. A la lecture desquelz il devint aussi saige qu’onques puis ne fourneasmes nous.

Розділ XV

Як Ґарґантюа навчався в інших педагогів

А тим часом батько ось що укмітив: син ніби і вчиться вельми успішно і всією душею до науки горнеться, а все ж це не виходить йому на добре, од вчиття він навіть безглуздіє і туманіє, роблячись безтямкішим і безклепкішим на очах.

От батько й поскаржився на це донові Філіппові де Маре, віце-королю паплігоському і почув від нього таку відповідь: ліпше зовсім нічого не вчитися, ніж учитися з таких книжок під ферулою таких вихователів. Бо вся ота їхня наука — дурниця, а їхня мудрість — харки-макогоники, вони тільки найкращі, найшляхетніші уми із плигу збивають і вицвіт юнацтва занапащають.

— Хочте (сказав віце-король), побалакайте з якимсь молодиком, із тих, хто не більше як два роки вчився. І як тямотою, красномовністю, влучністю, поштивістю і вихованням він вашому чадові поступиться, тоді назвіть мене бернським салієм.

Ґранґузьє зрадів — оце думка! Так і зробили.

Увечері приводить із собою згаданий де Маре юного пажа вільґонжійця Евдемона147, — а той такий зачесаний, виряджений, охайненький, ввічливий, янголятко, а не хлопець, — та й каже Ґранґузьє:

— Бачите цього підлітка? Йому ще й дванадцяти нема. Тож з’ясуймо, хто більше знає: старосвітські дурноляпи чи теперішні молодики.

Ґранґузьє був не проти такого спитку і звелів пажеві починати. От Евдемон, спитавши у віце-короля, пана свого, дозволу, звівся на рівні й зі шличком у руках, світлоликий, рум’яногубий, яснозорий, вп’явшись поглядом у Ґранґузьє, заходився з юнацькою скромністю славословити і величати його: по-перше, за чесноти його і добрі звичаї, по-друге, за вченість, по-третє, за шляхетність, по-четверте, за фізичну вроду, а потім ласкавими словами закликав його шанувати свого батька за те, що той пішов на все, аби лиш синові найкращу освіту дати. А наприкінці звернувся до Ґарґантюа із проханням вважати його своїм найвідданішим покірником, бо зараз він, Евдемон, благає в неба лише про одну ласку: з Божої помоги чимось догодити Ґарґантюа і хоть якось йому прислужитися. Ту всю орацію було виразно й гучно виголошено добірним штилем і чудовою латиною, не кажи ти глаголав радше якийсь старосвітський Гракх, Цицерон або ж Поль Емілій, ніж сьогочасний юнак, — та ще й увиразнено належною жестикуляцією.

Замість відповіді Ґарґантюа заревів коровою й уткнувся носом у капелюх; говорити в цю мить він міг не більше, ніж здохлий віслюк пукнути.

Ґранґузьє мов чемериці наївся і спересердя мало не прибив магістра Тюхтія. Проте згаданий де Маре уговкав його доброю порадою, і він охолов. Ґранґузьє велів заплатити вчителеві винувате, напоїти його по-богословському, а потім послати під три чорти!

— Ех, аби ж то (сказав Ґранґузьє) він оце налигався, мов той англієць, і ґиґнув. Тоді б нам не довелося платити!

Після відходу Тюхтія Ґранґузьє спитав у віце-короля, кого б він порадив узяти у вихователі Ґарґантюа, і тут вони на думці зійшлися, що таке завдання візьме на себе Понократ148, учитель Евдемонів, і що вони разом вирушать до Парижа, аби побачити, як там із наукою французького юнацтва.

Chapitre XV

Comment Gargantua fut mis soubz aultres pedagoges

A tant son pere aperceut que vrayement il estudioit très bien et y mettoit tout son temps, toutesfoys qu’en rien ne prouffitoit et, que pis est, en devenoit fou, niays, tout resveux et rassoté.

De quoy se complaignant à Don Philippe des Marays, vice roy de Papeligosse, entendit que mieulx luy vauldroit rien n’aprendre que telz livres soubz telz precepteurs aprendre, car leur sçavoir n’estoit que besterie et leur sapience n’estoit que moufles, abastardisant les bons et nobles esperitz et corrompent toute fleur de jeunesse.

— Qu’ainsi soit, prenez (dist il) quelc’un de ces jeunes gens du temps present, qui ait seulement estudié deux ans. En cas qu’il ne ait meilleur jugement, meilleures parolles, meilleur propos que vostre filz, et meilleur entretien et honnesteté entre le monde, reputez moy à jamais un taillebacon de la Brene.

Ce que à Grandgousier pleust très bien, et commanda qu’ainsi feust faict.

Au soir, en soupant, ledict des Marays introduict un sien jeune paige de Villegongys, nommé Eudemon, tant bien testonné, tant bien tiré, tant bien espousseté, tant honneste en son maintien, que trop mieulx ressembloit quelque petit angelot qu’un homme. Puis dist à Grandgousier :

— Voyez vous ce jeune enfant ? Il n’a encor douze ans; voyons, si bon vous semble, quelle difference y a entre le sçavoir de voz resveurs mateologiens du temps jadis et les jeunes gens de maintenant.

L’essay pleut à Grandgousier, et commanda que le paige propozast. Alors Eudemon, demandant congié de ce faire audict vice roy son maistre, le bonnet au poing, la face ouverte, la bouche vermeille, les yeulx asseurez et le reguard assis suz Gargantua avecques modestie juvenile, se tint sus ses pieds, et commença le louer et magnifier premierement de sa vertus et bonnes meurs, secondement de son sçavoir, tiercement de sa noblesse, quartement de sa beaulté corporelle, et, pour le quint, doulcement l’exhortoit â reverer son pere en toute observance, lequel tant s’estudioit à bien le faire instruire, enfin le prioit qu’il le voulsist retenir pour le moindre de ses serviteurs, car aultre don pour le present ne requeroit des cieulx, sinon qu’il luy feust faict grace de luy complaire en quelque service agreable. Le tout feut par icelluy proferé avecques gestes tant propres, pronunciation tant distincte, voix tant eloquente et languaige tant aorné et bien latin, que mieulx resembloit un Gracchus, un Ciceron ou un Emilius du temps passé qu’un jouvenceau de ce siecle.

Mais toute la contenence de Gargantua fut qu’il se print à plorer comme une vache et se cachoit le visaige de son bonnet, et ne fut possible de tirer de luy une parolle non plus q’un pet d’un asne mort.

Dont son pere fut tant courroussé qu’il voulut occire Maistre Jobelin. Mais ledict des Marays l’en guarda par belle remonstrance qu’il luy feist, en maniere que fut son ire moderée. Puis commenda qu’il feust payé de ses guaiges et qu’on le feist bien chopiner sophisticquement, ce faict, qu’il allast à tous les diables.

— Au moins (disoit il) pour le jourd’huy ne coustera il gueres à son houste, si d’aventure il mouroit ainsi, sou comme un Angloys.

Maistre Jobelin party de la maison, consulta Grandgousier avecques le vice roy quel precepteur l’on luy pourroit bailler, et feut avisé entre eulx que à cest office seroit mis Ponocrates, pedaguoge de Eudemon, et que tous ensemble iroient à Paris, pour congnoistre quel estoit l’estude des jouvenceaulx de France pour icelluy temps.

Розділ XVI

Як Ґарґантюа послано до Парижа на якій кобиляці він їхав і як вона розправилася з боськими бурчимухами

А в цей час Файоль Четвертий, цар нумідійський, зі свого африканського краю прислав Ґранґузьє кобиляку, там таку здоровецьку, таку великонську, якесь чудище та й годі (з Африки, самі здорові знаєте, можна притарабанити ще й не таку хоху). Завбільшки вона була з шістьох слонів, ноги мала пальцюваті, не кажи ти Юлія Цезаря кінь, вуха вислі, наче коза ланґедоцька, а озаддя її прикрашав маленький ріг. Масті була вона рудої з підпалинами та ще й у сірих яблуках. А хвостище мала страшелезний аж-аж, завгрубшки як слуп Святого Марса, отой, що під Ланже, і таким самим чотириріжжям, і увесь у пелехах волосу, буцімто в остюках.

І це ще не дивина, куди дивніші он хвости скитських баранів, вагою фунтів тридцять, не менше, або ж авряків сирійських: тамтим треба (як Тено не бреше!) підставляти під курдюк, щоб возити, візки, такі бо вони довжелезні й замашні. Натомість ви, бахури хуторяни, зовсім безхвості!

Перевозилося цю кобеляку морем на трьох карраках і одній бригантині аж до порту Олони, що на Тальмонде.

Ґранґузьє, тільки-но побачив:

— Ага (покликнув) якраз щоб моєму синові їздити до Парижа! З нею ми, далебі, не пропадемо! Не інакше, вискочить він на великого науковця! Незнайко біжить, а знайко лежить!

Назавтра, от як погладили (як годиться) дорогу, вони й вирушили: Ґарґантюа, його вихователь Понократ і челядь, а з ними ще й пахолок Евдемон. А що день тоді випав ясний і погідний, то батько й звелів узути свого сина в жовті чобітки. Бабен, той називає їх полуботками.

Путь подорожани верстали веселенько і все підживляли й підживляли душу аж до самого Орлеана. Аж це їм трапилася дика пуща у тридцять п’ять льє завдовжки і в сімнадцять там чи що завширшки. А в тому лісі водилася сила-силенна бурчимух і ґедзів, і було це саме в дроковицю: кобилиці, віслюки та коні ґедзалися, як не дуріли. Зате кобиляка Ґарґантюа поквиталася сповна за швабу, завдану всій її породі, пустившись при цьому на спосіб, на який досі ще нікому не стрілило пуститися. Так ось, як уїхали вони до тамтого лісу і скот почав дрочитися від укусів, кобиляка хвостище своє розпустила і ну хвиськати й хвиськати ним так, що за одним поклала не тільки кусючого дрока, а й увесь ліс; тнучи ліворуч, праворуч, навкіс, навідліг, навперек, уздовж, навхрест, туди, сюди, згори вниз, вона валила на землю дерева, як валить косар покіс, аж скоро зосталося навколо саме безлісся і безґедзя. Усе лісове урочище у ґедзень де й поділося.

Побачивши таке, Ґарґантюа втішився непомалу, але не запишнився і до своїх людей обізвався так:

— Ач, як воно стало голо-босо!

Відтоді той край так і зветься: Бос.

Після чого на обід подорожани тільки комара задушили. Ось чому, ось на якої приключки честь сьогочасна боська шляхта ще й досі на обід намагається лише комара задушити і здобріти тим, дарма що при цьому не лише плюється, а ще й облизується.

Нарешті прибули наші мандрівці до Парижа, і вже на місці Ґарґантюа днів зо два, зо три відпочивав, п’ючи-гуляючи зі своїми і не забуваючи розпитувати всіх, хто в цьому городі учений і які вина тут розпивають.

Chapitre XVI

Comment Gargantua fut envoyé à Paris, et de l’enorme jument que le porta et comment elle deffit les mousches bovines de la Beauce

En ceste mesmes saison, Fayoles, quart roy de Numidie, envoya du pays de Africque à Grandgousier une jument la plus enorme et la plus grande que feut oncques veue, et la plus monstreuse (comme assez sçavez que Africque aporte tousjours quelque chose de noveau), car elle estoit grande comme six oriflans, et avoit les pieds fenduz en doigtz comme le cheval de Jules Cesear, les aureilles ainsi pendentes comme les chievres de Languegoth, et une petite corne au cul. Au reste, avoit poil d’alezan toustade, entreillizé de grizes pommelettes. Mais sus tout avoit la queue horrible, car elle estoit, poy plus poy moins, grosse comme la pile Sainct Mars, auprès de Langès, et ainsi quarrée, avecques les brancars ny plus ny moins ennicrochez que sont les espicz au bled.

Si de ce vous esmerveillez, esmerveillez vous dadvantaige de la queue des beliers de Scythie, que pesoit plus de trente livres, et des moutons de Surie, esquelz fault (si Tenaud dict vray) affuster une charrette au cul pour la porter, tant elle est longue et pesante. Vous ne l’avez pas telle, vous aultres paillards de plat pays.

Et fut amenée par mer, en troys carracques et un brigantin, jusques au port de Olone en Thalmondoys.

Lorsque Grandgousier la veit :

— Voicy (dist il) bien le cas pour porter mon filz à Paris. Or ça, de par Dieu, tout yra bien. Il sera grand clerc on temps advenir. Si n’estoient messieurs les bestes, nous vivrions comme clercs.

Au lendemain, après boyre (comme entendez), prindrent chemin Gargantua, son precepteur Ponocrates, et ses gens, ensemble eulx Eudemon, le jeune paige. Et par ce que c’estoit en temps serain et bien attrempé, son pere luy feist faire des botes fauves; Babin les nomme brodequins.

Ainsi joyeusement passerent leur grand chemin, et tousjours grand chere, jusques au dessus de Orleans. Au quel lieu estoit une ample forest de la longueur de trente et cinq lieues, et de largeur dix et sept, ou environ. Icelle estoit horriblement fertile et copieuse en mousches bovines et freslons, de sorte que c’estoit une vraye briguanderye pour les pauvres jumens, asnes et chevaulx. Mais la jument de Gargantua vengea honnestement tous les oultrages en icelle perpetrées sur les bestes de son espece par un tour duquel ne se doubtoient mie. Car, soubdain qu’ilz feurent entrez en la dicte forest et que les freslons luy eurent livré l’assault, elle desguaina sa queue et si bien s’escarmouschant les esmoucha qu’elle en abatit tout le boys. A tord, à travers, deçà, de là, par cy, par là, de long, de large, dessus, dessoubz, abatoit boys comme un fauscheur faict d’herbes, en sorte que depuis n’y eut ne boys ne freslons, mais feust tout le pays reduict en campaigne.

Quoy voyant, Gargantua y print plaisir bien grand sans aultrement s’en vanter, et dist à ses gens : « Je trouve beau ce », dont fut depuis appellé ce pays la Beauce. Mais tout leur desjeuner feut par baisler; en memoire de quoy encores de present les gentilzhommes de Beauce desjeunent de baisler, et s’en trouvent fort bien, et n’en crachent que mieulx

Finablement arriverent à Paris, auquel lieu se refraischit deux ou troys jours, faisant chere lye avecques ses gens, et s’enquestant quelz gens sçavans estoient pour lors en la ville et quel vin on y beuvoit.

Розділ XVII

Як Ґарґантюа віддячився парижанам за їхнє вітання і як він познімав із церкви Нотр-Дам старші дзвони

Після кількаденного спочиву пішов Ґарґантюа, на превеликий подив усіх стрічних, місто оглянути. Парижани-бо такі макухи, такі кепи, такі роззяви, що перший-ліпший мартопляс, торгівець реліквіями, мул із цимбалами або ж який музиченько збіговисько збирає більше, ніж добрий речник євангельський.

Вони так наступали йому на п’яти, що мусив він присісти на вежі церкви Нотр-Дам. Отак під небесами сидячи і на гурмою стовплений унизу люд позираючи, він вирік так, щоб усі почули:

— Очевидно, ці хамлюги чекають, аби я сплатив їм в’їзне і віншувальне. Гаразд! Я обчастую всіх, ось вам на ваш дрібний спориш!

Після чого, хихочучи, розстебнув своє красовите крісло, вивалив надвір мантулу і сциконув так хвисько, що потопив двісті шістдесят тисяч чотириста вісімнадцять душ, поминаючи жінок і маленьких діток.

Від таких сциклин утечею врятувалася лише жменька прудконогих; до горішньої частини Університетського містечка відкотившись, вони, пріючи, відкахикуючись, відпльовуючись, відсапуючись, божкалися і кляли, хто люто, хто шуткома:

— Кари єгипетські! Бий тебе сила Божа! Трясця твоїй матері! Гівно! Po cab de bious! Das dich Gots leiden schend! Pote de Christo!149 Черевом святого Кене присягаю! Далебі! Святим Фіакром Брійським присягаю! Святим Треньяном! Святий Тібо — мені свідком! Різдвом свідчуся! Великоднем! Щоб я пішов к нечистому! Слово шляхтича! Святою Ковбасою клянусь! Святим Шкваркою, якого укаменовано печеними яблуками! Святим апостолом Паплюгою! Святим Стегном! Святою угодницею Любусею! Чи ба, який дощик окропив наш дрібний спориш!

Відтоді й названо це місто — Париж, хоча колись, як запевняє у кн. IV Страбон, він називався Левкецією150, що грекою означає Білявка, бо місцеві дами білоклубі. А що ті, хто при перейменуванні міста був, божкалися святими своєї парафії, бо парижани, люд строкатий і розмаїтий, на вдачу не лише добрі законники, а й добрі божкарі і навіть зазнайки, то Йоаніус де Барранко мав цілковиту підставу у книзі De copiositate reverentiarum151 доводити, що назва паризійці пішла від грецького паразіяни, тобто лепетуни.

Тоді Ґарґантюа оглянув старші дзвони, почеплені на дзвіницях, і вельми мелодійно забамкав у них. Тут спало йому на думку, що їх можна повісити як балабончики на шию його кобиляки, яку він збирався вернути додому батькові з доброю кладдю сиру брі та свіжих оселедців. От він і забрав ці дзвони до себе.

Аж це до міста прибув запасати свинину шинковий командор закону святого Антонія. І йому теж, аби здалеку було чути про появу командора і щоб сало в салницях загодя трепетало, закортіло нишком забрати дзвони, але чесність узяла в ньому гору, правда, не тим, що вони пекли йому руки, а тим, що були таки важкенькі, аби їх нести.

Вважайте, не переплутайте цього командора з буржцем, теж командором і щирим моїм друзякою.

Усе місто зворохобилося, а ви ж знаєте, які французи баламути, як люблять вони зривати бунти, недарма чужинці дивуються довгому терпцю, чи то пак, дурнині французьких королів: щоб це не вкрутити хвоста ворохобникам, бачачи, як вони щодня збивають бучу! Ех, аби ж то знаття, де лихо кують і схизма зріє, я б вивів цих лиходіїв і схизматиків на чисту воду перед усіма братствами моєї парафії!

Отож уся ця збурена й обісцяна тичба кинулася до Сорбонни, де пробував тоді (нині його вже нема) оракул Левкеції. Йому виклали всю справу і пояснили, чим загрожує переміщення дзвонів. Потому як зважено всі pro і contra152, за фігурою Baralipton153, було ухвалено вирядити до Ґарґантюа найстарішого і найшанованішого факультетника, аби на очі йому звести, яку страшенну недогоду спричинила втрата дзвонів. І хоча деякі університетчики доводили, що таке доручення більше пристало риторові, ніж софістові, вибір припав на нашого достойного магістра Янотуса де Браґмардо.

Chapitre XVII

Comment Gargantua paya sa bienvenue es Parisiens et comment il print les grosses cloches de l’eglise Nostre Dame

Quelques jours après qu’ilz se feurent refraichiz, il visita la ville, et fut veu de tout le monde en grande admiration, car le peuple de Paris est tant sot, tant badault et tant inepte de nature, qu’un basteleur, un porteur de rogatons, un mulet avecques ses cymbales, un vielleuz au mylieu d’un carrefour, assemblera plus de gens que ne feroit un bon prescheur evangelicque.

Et tant molestement le poursuyvirent qu’il feut contrainct soy reposer suz les tours de l’eglise Nostre Dame. Auquel lieu estant, et voyant tant de gens à l’entour de soy, dist clerement :

— Je croy que ces marroufles voulent que je leurs paye icy ma bien venue et mon proficiat. C’est raison. Je leur voys donner le vin, mais ce ne sera que par rys.

Lors, en soubriant, destacha sa belle braguette, et, tirant sa mentule en l’air, les compissa si aigrement qu’il en noya deux cens soixante mille quatre cens dix et huyt, sans les femmes et petiz enfans.

Quelque nombre d’iceulx evada ce pissefort à legiereté des pieds, et, quand furent au plus hault de l’Université, suans, toussans, crachans et hors d’halene, commencerent à renier et jurer, les ungs en cholere, les aultres par rys : « Carymary, carymara ! Par saincte Mamye, nous son baignez par rys ! » Dont fut depuis la ville nommée Paris, laquelle auparavant on appelloit Leucece, comme dict Strabo, lib. iiij , c’est à dire, en grec, Blanchette, pour les blanches cuisses des dames dudict lieu. Et, par autant que à ceste nouvelle imposition du nom tous les assistans jurerent chascun les saincts de sa paroisse, les Parisiens, qui sont faictz de toutes gens et toutes pieces, sont par nature et bons jureurs et bons juristes, et quelque peu oultrecuydez, dont estime Joaninus de Barranco, libro De copiositate reverentiarum, que sont dictz Parrhesiens en Grecisme, c’est à dire fiers en parler.

Ce faict, considera les grosses cloches que estoient esdictes tours, et les feist sonner bien harmonieusement. Ce que faisant, luy vint en pensée qu’elles serviroient bien de campanes au coul de sa jument, laquelle il vouloit renvoier à son pere toute chargée de froumaiges de Brye et de harans frays. De faict, les emporta en son logis.

Cependent vint un commandeur jambonnier de sainct Antoine pour faire sa queste suille, lequel, pour se faire entendre de loing et faire trembler le lard au charnier, les voulut emporter furtivement, mais par honnesteté les laissa, non parce qu’elles estoient trop chauldes, mais parce qu’elles estoient quelque peu trop pesantes à la portée. Cil ne fut pas celluy de Bourg, car il est trop de mes amys.

Toute la ville feut esmeue en sedition, comme vous sçavez que à ce ilz sont tant faciles que les nations estranges s’esbahissent de la patience des Roys de France, lesquelz aultrement par bonne justice ne les refrenent, veuz les inconveniens qui en sortent de jour en jour. Pleust à Dieu que je sceusse l’officine en laquelle sont forgez ces chismes et monopoles, pour les mettre en evidence es confraries de ma paroisse!

Croyez que le lieu auquel convint le peuple tout folfré et habaliné feut Nesle , où lors estoit, maintenant n’est plus l’oracle de Lucece. Là feut proposé le cas et remonstré l’inconvenient des cloches transportées. Après avoir bien ergoté pro et contra, feut conclud en Baralipton que l’on envoyroit le plus vieux et suffisant de la Faculté vers Gargantua pour luy remonstrer l’horrible inconvenient de la perte d’icelles cloches, et, nonobstant la remonstrance d’aulcuns de l’Université qui alleguoient que ceste charge mieulx competoit à un orateur que à un sophiste, feut à cest affaire esleu nostre maistre Janotus de Bragmardo.

Розділ XVIII

Як Янотуса де Браґмардо до Ґарґантюа послали вимагати дзвони назад

Майстер Янотус, з-цезарська стрижений, у рогачці богословській, заправившись пиріжками з варенням і святою водичкою з льоху, вирядився до Ґарґантюа, пустивши перед собою трьох червонопиких возних, людей дуже везючих, і тягнучи ззаду п’ятьох чи шістьох не дуже бистрих магістрів, затьоп і задрип.

Сприходу зустрів їх Понократ і вжахнувся, побачивши їх, але подумав, що вони масковані, і запитав одного з не бистрих магістрів, чому вони взяли на себе личину. Той відповів, що вони просять вернути дзвони.

Почувши такі речі, Понократ побіг до Ґарґантюа з новиною, щоб той знав, що відповісти, й ухвалив негайну постанову. Ґарґантюа спершу відкликав набік Понократа, свого вихователя, Філотомія154, свого маршалка, Гімнаста, свого стаєнного, а також Евдемона, та й давай з ними раду радити, що його робити і що його відповідати. Всі пристали на те, що відвідників слід привести до трапезної і пригостити, а щоб цей шкарбун Янотус не приписав слави повернення дзвонів собі, постановили післати, поки він тут чаркуватиме, по бурмістра, ректора факультету і церковного вікарія та й передати їм дзвони, перш ніж софіст устигне заявити про свою вимогу. А вже потім гість виголосить свою блискучу промову в їхній присутності. Отож-бо, коли всі зібралися, софіста введено до повної зали людей, і він, кахи-кахи, почав так.

Chapitre XVIII

Comment Janotus de Bragmardo feut envoyé pour recouvrer de Gargantua les grosses cloches

Maistre Janotus, tondu à la cesarine , vestu de son lyripipion à l’antique, et bien antidoté l’estomac de coudignac de four et eau beniste de cave, se transporta au logis de Gargantua, touchant davant soy troys vedeaulx à rouge muzeau, et trainant après cinq ou six maistres inertes , bien crottez à profit de mesnaige.

A l’entrée les rencontra Ponocrates, et eut frayeur en soy, les voyant ainsi desguisez, et pensoit que feus sent quelques masques hors du sens. Puis s’enquesta à quelqu’un des dictz maistres inertes de la bande, que queroit ceste mommerie. Il luy feut respondu qu’ilz demandoient les cloches leurs estre rendues.

Soubdain ce propos entendu, Ponocrates courut dire les nouvelles à Gargantua, affin qu’il feust prest de la responce et deliberast sur le champ ce que estoit de faire. Gargantua, admonesté du cas, appella à part Ponocrates son precepteur, Philotomie son maistre d’hostel, Gymnaste son escuyer, et Eudemon, et sommairement confera avecques eulx sus ce que estoit tant à faire que à respondre. Tous feurent d’advis que on les menast au retraist du goubelet et là on les feist boyre rustrement, et, affin que ce tousseux n’entrast en vaine gloire pour à sa requeste avoir rendu les cloches, l’on mandast, cependent qu’il chopineroit, querir le prevost de la ville, le recteur de la Faculté, le vicaire de l’eglise, esquelz, davant que le sophiste eust proposé sa commission, l’on delivreroit les cloches. Après ce, iceulx presens, l’on oyroit sa belle harangue. Ce que fut faict, et, les susdictz arrivez, le sophiste feut en plene salle introduict et commença ainsi que s’ensuit, en toussant.

Розділ XIX

Промова магістра Янотуса де Браґмардо, до Ґарґантюа звернута, із проханням віддати дзвони

— Кахи, кахи, кха! Mna dies155, шановний пане, тпа dies, et vobis156, шановне панство! Як було б добре, якби ви повернули нам дзвони, бо вони нам до скруту потрібні! Кахи, кахи, кха! Колись давно ми не відпродали їх за великі гроші кагорським лондонцям, так само як і брійським бордосцям: цих покупців підкупила була субстанційна якість їхньої елементарної комплекції, закорінена в земнородності їхньої квідитативної натури і наділена здатністю відводити всякі ґало і напасті від наших виноградників, чи то пак, не зовсім наших, а навколишніх, бо як ми позбудемося п’янких трунків, то втратимо все, і предківщину, і тямку.

Як ви моє прохання виконаєте, я зроблю шість п’ядей сосисок і добрі ногавиці, в яких буде рай моїм ногам, інакше ті, хто послав мене, пошиються в дурилюдки. О, далебі, Domine157 ногавиці — річ незамінна. Et sapiens поп abhorrebit earn.158

Xa! Xa! Ногавиці має не кожен, це я добре знаю по собі! Візьміть до уваги, Domine, що я вісімнадцять днів вигопцьовував цей виступ-приступ. Reddite que sunt Cesaris Cesari et que sunt Dei Deo. Ubi jacet lepus.159

Правду кажучи, Domine, як ви бажаєте повечеряти зі мною in camera, на Бога, charitatis nosfaciemus bonus cherubin. Ego occidi unum porcum, et ego habet bon vino.160 Але добрий дух винний не породить лихої латини.

Отож-бо, de parte Dei, date nobis clochas nostra.161 Послухайте, я вам подарую на пам’ять від нашого факультету Sermones de Utono, utinam162 ви нам віддали наші дзвони. Vultis etiam pardonos? Per diem, vos habebitis et nihilpoyabitis.163

О пане, Domine, clochidonnaminor nobis!164 Адже це est bonum urbis.165

Їх потребують усі посполу. Якщо вашій кобилиці з них користь, то й нашому факультетові, que comparata estjumentis insipientibus et similis facta est eis, psalmo nescio quo…166 — це в мене десь занотовано на клаптику, — et est unum bonum Achilles.167 Кахи, каха, кха!

Ось зараз я вам доведу, що ви мусите повернути їх! Ego sic argumentor.

Omnis clocha clochabilis, in clocherio clochando, clochans clochativo clochare facit clochabiliter clochantes. Parisius habet clochas. Ergo gluc.168

Ха-ха-ха! Незле сказано! Достоту, in tertio prime169, за Darii170 чи якимось іще.

Бігме, колись я був мастак розважати, а тепер тільки й знаю, що гнати химери, і нічого мені більше не треба, крім доброго вина та м’якого ліжка. Спину ближче до вогню, пузо ближче до столу і щоб миска була по вінця!

Ох, Domine, прохаю вас in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti, amen171, повернути нам дзвони, і хай Господь Бог і наша Пречиста Діва бережуть вас від усякої напасті, qui vivit et regnat per omnia secuta seculorum, amen.172 Кихи, каха, кихи, каха, кххха!

Verum епіт vero, quando quidem, dubio procul, edepol, quoniam, ita certe, meus Deus fidus173, місто без дзвонів — все одно що сліпець без костуряки, віслюк без підхвістя, корова без цимбал. Покіль ви нам їх не повернете, ми будемо волати до вас, як сліпець, який загубив костуряку, верещати, як віслюк без підхвістя, і ревіти, як корова без цимбал.

Один латинник, який мешкає біля Божого дому, навівши Дурмануса, ні, даруйте, Понтануса, мирянського піїту, висловив хіть, щоб самі дзвони було зроблено з пір’я, а била — з лисячих хвостів, бо в нього від них у мізкові кольки, коли він складає свої поемисті поемки. Але за отії його круть-верть, стук-грюк, лясь-хрясь, тик-мик він у нас тепер єретик, адже ми цих єретиків мов книші бгаємо. А тому, як свідчить свідок-могоричник: Valete et plaudite. Calepinus recensui.174

Chapitre XIX

La harangue de maistre Janotus de Bragmardo faicte à Gargantua pour recouvrer les cloches

— Ehen, hen, hen ! Mna dies, Monsieur, mna dies, et vobis, Messieurs. Ce ne seroyt que bon que nous rendissiez nos cloches, car elles nous font bien besoing. Hen, hen, hasch ! Nous en avions bien aultresfoys refusé de bon argent de ceulx de Londres en Cahors, sy avions nous de ceulx de Bourdeaulx en Brye, qui les vouloient achapter pour la substantificque qualité de la complexion elementaire que est intronificquée en la terresterité de leur nature quidditative pour extraneizer les halotz et les turbines suz noz vignes, vrayement non pas nostres, mais d’icy auprès; car, si nous perdons le piot, nous perdons tout, et sens et loy.

Si vous nous les rendez à ma requeste, je y guaigneray six pans de saulcices et une bonne paire de chausses que me feront grant bien à mes jambes, ou ilz ne me tiendront pas promesse. Ho! par Dieu, Domine, une pair de chausses est bon, et vir sapiens non abhorrebit eam. Ha ! ha ! il n’a pas pair de chausses qui veult, je le sçay bien quant est de moy ! Advisez, Domine; il y a dix huyt jours que je suis à matagraboliser ceste belle harangue : Reddite que sunt Cesaris Cesari, et que sunt Dei Deo. Ibi jacet lepus.

Par ma foy, Domine, si voulez souper avecques moy in camera, par le corps Dieu ! charitatis, nos faciemus bonum cherubin. Ego occidi unum porcum, et ego habet bon vino. Mais de bon vin on ne peult faire maulvais latin.

Or sus, de parte Dei, date nobis clochas nostras. Tenez, je vous donne de par la Faculté ung Sermones de Utino que, utinam, vous nous baillez nos cloches, Vultis etiam pardonos? Per diem, vos habebitis et nihil poyabitis.

O Monsieur Domine, clochidonnaminor nobis ! Dea, est bonum urbis. Tout le monde s’en sert. Si vostre jument s’en trouve bien, aussi faict nostre Faculté, que comparata est jumentis insipientibus et similis facta est eis, psalmo nescio quo… Si l’avoys je bien quotté en mon paperat, et est unum bonum Achilles. Hen, hen, ehen, hasch !

Ça ! je vous prouve que me les doibvez bailler. Ego sic argumentor :

Omnis clocha clochabilis, in clocherio clochando, clochans clochativo clochare facit clochabiliter clochantes Parisius habet clochas Ergo gluc.

Ha, ha, ha, c’est parlé cela ! Il est in tertio prime, en Darii ou ailleurs. Par mon ame, j’ay veu le temps que je faisois diables de arguer, mais de present je ne fais plus que resver, et ne me fault plus dorenavant que bon vin, bon lict, le dos au feu, le ventre à table et escuelle bien profonde.

Hay, Domine, je vous pry, in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti, amen, que vous rendez noz cloches, et Dieu vous guard de mal, et Nostre Dame de Santé, qui vivit et regnat per omnia secula seculorum, amen. Hen, hasch, hasch, grenhenhasch !

Verum enim vero, quando quidem, dubio procul, edepol quoniam, ita certe, meus Deus fidus, une ville sans cloches est comme un aveugle sans baston, un asne sans cropiere, et une vache sans cymbales. Jusques à ce que nous les ayez rendues, nous ne cesserons de crier après vous comme un aveugle qui a perdu son baston, de braisler comme un asne sans cropiere, et de bramer comme une vache sans cymbales.

Un quidam latinisateur, demourant près l’Hostel Dieu, dist une foys, allegant l’autorité d’ung Taponnus, — je faulx : c’estoit Pontanus , poete seculier, — qu’il desiroit qu’elles feussent de plume et le batail feust d’une queue de renard, pource qu’elles luy engendroient la chronique aux tripes du cerveau quand il composoit ses vers carminiformes. Mais, nac petitin petetac, ticque, torche, lorne, il feut declairé hereticque; nous les faisons comme de cire . Et plus n’en dict le deposant. Valete et plaudite. Calepinus recensui.

Розділ XX

Як софіст забрав свою сукнину і як він позивався з іншими сорбонниками

Не встиг софіст рацею свою виректи, як Панурґ з Евдемоном розляглися з реготу, аж замалим Богу душу не віддали, — десь так реготав Красс, побачивши, як осел поїдає будяччя, або гиготів, аж поки ґиґнув зо сміху Філемон, узрівши, як осел жере фиґи. До них підпрягся і магістер Янотус, — реготун, мабуть, ще більший за них, — аж на очі йому наринули сльози, бо вичавлена сильним струсом у мозку слізна водичка живенько прилинула до очних нервів… словом, кожен з них обернувся на такого собі згераклітілого Демокріта чи здемокрітілого Геракліта.

Коли всі пересміялися, Ґарґантюа порадився зі своїм почтом, як йому вчинити. Понократ висловив думку, що гарного промовця годилося б почастувати ще раз, а за те, що він їх звеселив і усмішив ліпше за самого Сонжекре, видати йому десять п’ядей сосисок, згаданих у його веселому виступі, ногавиці, триста поліняк, двадцять п’ять бочок вина, ліжко з трьома перинами гусячого пуху та укладисту і глибоку мисяру — те все, як він каже сам, йому придасться на старощах.

Те все він і дістав, окрім ногавиць, бо Ґарґантюа не вірилося, аби промовцеві зараз же знайшлася підхожа пара; тим паче, що було невгадно, який гостеві фасон личить, чи то у вигляді хлястика, пришитого на заду таким собі звідним мостом дефекацію полегшувати, чи то у вигляді маринарки — уринування спрощувати, чи то швейцарки — пузо утеплювати, чи то вильотів — крижі провітрювати. Натомість Ґарґантюа звелів видати магістрові сім ліктів чорної сукнини і три лікті білого краму на підбій. Дрова віднесли йому додому носії, сосиски та миски понесли магістри всяких наук: сукнину взявся нести сам магістер Янотус.

Один із магістрів, на ім’я Жус Бандуй, зауважив, що богословському чинові це ніяк не подоба і не гоже, тож хай він передасть сукнину комусь із них.

— Чи ба (гукнув Янотус). Який ти осел, який же ти осел! Не вмієш вивести висновку in modo et figura.175 Не пішли тобі, мабуть, на користь Припущення і Parva logicalia. Panus pro quo supponit?176
— Confuse (відповів Бандуй) et distributive.177
— Я не питаю тебе (сказав Янотус), осле, quo modo supponit, a pro quo.178 Зрозуміло, осле, що pro tibiis meis.179 Отже, сукнину понесу я, egomet, sicut suppositum portat adpositum.180

І він поніс її крадькома, не кажи той Патлен.

Але, хоч би там як, а старий пердун ще раз урочисто на пленарному засіданні у Сорбонні зажадав ногавиць і сосисок, і піймав цього разу облизня з тієї причини, що він уже, як стало нам відомо, дістав усе від Ґарґантюа. На це софіст заперечив, що це було зроблено gratis181 завдяки гойності Ґарґантюа, яка не звільняє університетчиків від даних йому обіцянок. А проте йому було сказано, що з ним поквиталися чесно і йому тепер скрутять дулю з маком.

— Чесно? (гукнув Янотус). Чесність тут і не ночувала! Погань, посміттюхи ви після цього! Земля ще не носила таких паскудників, як ви. Я-бо знаю вас усіх як облуплених, — навіщо ж припадати на ногу перед кульгавим? Адже ми спільники у наших капостях. Божими селезінками свідчуся, от візьму й донесу нашому королю, які страшні надуживання ви чините і замишляєте, і хай мене лепра згризе, як він не звелить спалити живцем вас усіх як педерастів, здрайців, єретиків і лабузників, від яких сам Бог і чеснота відцуралися!

За ці слова його притягли до суду, але він зумів добитися відкладу судового засідання. Словом, справа затяглася і тягнеться й досі. З цієї оказії магістри обреклися не митися, а магістер Янотус та іже з ним поклали зарік не шмаркатися доти, доки не буде ухвалено остаточного вироку.

Щоб виконати свої зароки, вони ще й досі ходять брудні та шмаркаті, бо суд ще не розглянув цієї справи у всіх подробицях. Присуд відбудеться у найближчі грецькі календи, сиріч тоді, як на горі рак свисне. Вам-бо, очевидно, відомо, що судді дужчі за саму природу і навіть за свої власні законоустанови. Скажімо, за паризькими статутами лише Господь Бог має право щось затягти на безрік. Природа сама собою не створює нічого несмертельного, власноруч поклавши сплодженому нею крес і край. Omnia orta cadunt182 тощо. Але заходами цих суціг заведена нами тяганина стає безкраєю і безсмертною. Отож, вони підтверджують слушність слів Хілона Лакедемонянина, викарбуваних золотими літерами у Дельфах: убозтво — посестра тяганини, і всі, хто позивається, — убогі, бо швидше дійде кінця їхнє життя, ніж дійде кінця початий ними процес.

Chapitre XX

Comment le sophiste emporta son drap, et comment il eut procès contre les aultres maistres

Le sophiste n’eut si toust achevé que Ponocrates et Eudemon s’esclafferent de rire tant profondement que en cuiderent rendre l’ame à Dieu, ne plus ne moins que Crassus, voyant un asne couillart qui mangeoit des chardons, et comme Philemon, voyant un asne qui mangeoit les figues qu’on avoit apresté pour le disner, mourut de force de rire . Ensemble eulx commença rire Maistre Janotus, à qui mieulx mieulx, tant que les larmes leurs venoient es yeulx par la vehemente concution de la substance du cerveau, à laquelle furent exprimées ces humiditez lachrymales et transcoullées jouxte les nerfz optiques. En quoy par eulx estoyt Democrite heraclitizant et Heraclyte democritizant representé.

Ces rys du tout sedez, consulta Gargantua avecques ses gens sur ce qu’estoit de faire. Là feut Ponocrates d’advis qu’on feist reboyre ce bel orateur, et, veu qu’il leurs avoit donné de passetemps et plus faict rire que n’eust Songecreux , qu’on luy baillast les dix pans de saulcice mentionnez en la joyeuse harangue, avecques une paire de chausses, troys cens de gros boys de moulle, vingt et cinq muitz de vin, un lict, à triple couche de plume anserine, et une escuelle bien capable et profonde, lesquelles disoit estre à sa vieillesse necessaires.

Le tout fut faist ainsi que avoit esté deliberé, excepté que Gargantua, doubtant que on ne trouvast à l’heure chausses commodes pour ses jambes, doubtant aussy de quelle façon mieulx duyroient audict orateur, ou à la martingualle qui est un pont levis de cul pour plus aisement fianter, ou à la mariniere pour mieulx soulaiger les roignons, ou à la Souice pour tenir chaulde la bedondaine, ou à queue de merluz de peur d’eschauffer les reins, luy feist livrer sept aulnes de drap noir, et troys de blanchet pour la doubleure. Le boys feut porté par les guaingnedeniers; les maistres es ars porterent les saulcices et escuelles; Maistre Janot voulut porter le drap.

Un desdictz maistres, nommé Maistre Jousse Bandouille, luy remonstroit que ce n’estoit honeste ny decent son estat et qu’il le baillast à quelq’un d’entre eulx.

— Ha ! (dist Janotus) baudet, baudet, tu ne concluds poinct in modo et figura. Voylà de quoy servent les suppositions et parva logicalia. Panus pro quo supponit?
— Confuse (dist Bandouille) et distributive.
— Je ne te demande pas (dist Janotus), baudet, quo modo supponit, mais pro quo; c’est, baudet, protibiis meis. Et pour ce le porteray je egomet, sicut suppositum portat adpositum.

Ainsi l’emporta en tapinois, comme feist Patelin son drap.

Le bon feut quand le tousseux, glorieusement, en plein acte tenu chez les Mathurins , requist ses chausses et saulcices; car peremptoirement luy feurent deniez, par autant qu’il les avoit eu de Gargantua, selon les informations sur ce faictes. Il leurs remonstra que ce avoit esté de gratis et de sa liberalité, par laquelle ilz n’estoient mie absoubz de leurs promesses. Ce nonobstant, luy fut respondu qu’il se contentast de raison, et que aultre bribe n’en auroit.

— Raison (dist Janotus), nous n’en usons poinct ceans. Traistres malheureux, vous ne valez rien; la terre ne porte gens plus meschans que vous estes, je le sçay bien. Ne clochez pas devant les boyteux : j’ai exercé la meschanceté avecques vous. Par la ratte Dieu ! je advertiray le Roy des enormes abus que sont forgez ceans et par voz mains et menéez, et que je soye ladre s’il ne vous faict tous vifz brusler comme bougres, traistres, hereticques et seducteurs, ennemys de Dieu et de vertus!»

A ces motz, prindrent articles contre luy; luy, de l’aultre costé, les feist adjourner. Somme, le procès fut retenu par la Court, et y est encores. Les magistres, sur ce poinct, feirent veu de ne soy descroter; Maistre Janot, avecques ses adherens, feist veu de ne se mouscher, jusques à ce qu’en feust dict par arrest definitif. Par ces veuz sont jusques à present demourez et croteux et morveux, car la Court n’a encores bien grabelé toutes les pieces; l’arrest sera donné es prochaines calendes Grecques, c’est à dire jamais, comme vous sçavez qu’ilz font plus que nature et contre leurs articles propres. Les articles de Paris chantent que Dieu seul peult faire choses infinies. Nature rien ne faict immortel, car elle mect fin et periode à toutes choses par elle produictes : car omnia orta cadunt, etc.; mais ces avalleurs de frimars font les procès davant eux pendens et infiniz et immortelz. Ce que faisans, ont donné lieu et verifié le dict de Chilon, Lacedemonien, consacré en Delphes, disant Misère estre compaigne de Proces et gens playdoiens miserables, car plus tost ont fin de leur vie que de leur droict pretendu.

Розділ XXI

Розклад навчання Ґарґантюа, що склали його напутники софісти

Через кілька днів дзвони було повернуто на місце, і паризійці на віддяку за поступливість Ґарґантюа зголосилися годувати й утримувати його кобиляку, на превелику втіху Ґарґантюа, скільки його душа забажає, і кобилу послано до Б’єрського лісу. До речі, мені здається, ніби там її вже немає.

Отоді-то Ґарґантюа й зохотився сісти за науку під орудою Понократа, але той, на почин, звелів йому дотримуватися колишнього розпорядку, — треба ж було вчителеві збагнути, яким воно світом його попередники все провалили і пошили Ґарґантюа у такого дурла, цимбала і невігласа.

Хлопців час було розподілено так, що прокидався він зазвичай між восьмою і дев’ятою, байдуже, видно було надворі чи ні: так йому приписали богословські регенти, керуючись Давидовою настановою: Vanum est vobis ante lucem surgere.183

Потім він дриґав ногами, стрибав і качався у ліжку — для припливу животної енергії, після того зодягався як до сезону, причому найчастіше плечі його окривав широкий і довгий плащ із цупкого фризу на лисицях; далі він зачісувався альменівським гребінцем, сиріч п’ятірнею, бо вихователі знай товкли йому, що зачісуватися інакше, чиститися і митися — це означає димочадіти під небом.

А потім він кляв, цюркав, хрякав, ригав, пердів, позіхав, плював, бухикав, гикав, чхав, шмаркався, не кажи ти архідиякон, і, нарешті, снідав і, рятуючись від роси та протяг-вітру, наминав: смаковиті бебехи, печеню, гарну шинку, козлятину та ще й хтозна-скільки тетері.

Понократ казав йому, що після вставання, перш ніж ото нариватися на їжу, лучче проробити б якісь там вправи.

— Отакої! — заперечив Ґарґантюа. — Хіба я не вправляюся? Перед уставанням я не раз, не два іду в переверти на ліжку. Хіба цього мало? Папа Олександер робив те саме за порадою лікаря-жида і до самої смерти дожив, завидникам на пеню. Мене до цього привчили мої колишні вчителі, — вони казали, що сніданок добре діє на пам’ять, і з цієї причини за сніданком, нікого не дожидаючи, випивали. Від цього я почуваю себе чудово і тільки їм усе усмак. Адже казав мені магістер Тубал (ліценціят у Парижі він здобув перший), що сила не в тім, аби прудко бігати, а в тім, щоб вибігти раніше; стеменнісінько так само, як хто шанується, то не треба хлистати хлись, хлись і хлись, мов той качур, — досить випити зранку. Unde versus:184

Вставати зранку важкувато —

А краще зранку випивати.

Добре поснідавши, ішов він до церкви, а за ним у великому коші несено грубезний, у ряднину загорнутий молитовник, вага йому була вкупі зі смальцем на сторінках, клямрами і пергаменом щось із одинадцять квинталів шість фунтів. Вистоював він там від двадцяти шести до тридцяти обідень. Тим часом надходив і хатній священик, у своїй рясі схожий на чубарку, який устигав навиноградитися так, що од нього так і пашіло амбре. Удвох вони відтарабанювали всі літанії, причому в устах священика ці останні вилускувалися так, щоб не зронити на землю жодної бубочки.

При виході з церкви йому підвозили на бідці з воловим запрягом купу рожанців святого Клавдія, причому кожна пацьорка була завбільшки з голову, і, гуляючи по монастирю, галереях чи садку, він бубонів молитов не менше, як шістнадцять разом узятих схимників.

Потім він на якісь мізерні півгодини втуплювався у книгу, але, як казав один кумедіянт, душа його була на кухні.

Набуривши повний уринал, сідав він трапезувати, а що був на вдачу лемеха, то починав із дванадцяти! окостів, задимлених бичачих язиків, ікри, ковбаси та інших перекусок під вино.

Тим часом четверо служників кидали йому один по одному повні лопати муштарди. Потім він, щоб нирки не підвели, за один дух випивав чимало білого вина. Після чого молодик їв м’ясо, залежно від сезону, їв як не в себе і припиняв їдження тоді, як уже обдимало черево.

Зате пиття не улягало жодній мірі й жодним законам, бо він казав, що межа і грань для того, хто п’є, настає тоді, як корок його пантофель бучавіє на півфута.

Chapitre XXI

L’estude de Gargantua, selon la discipline de ses precepteurs sophistes

Les premiers jours ainsi passez et les cloches remises en leur lieu, les citoyens de Paris, par recongnoissance de ceste honnesteté, se offrirent d’entretenir et nourrir sa jument tant qu’il luy plairoit, — ce que Gargantua print bien à gré, — et l’envoyerent vivre en la forest de Biere. Je croy qu’elle n’y soyt plus maintenant. Ce faict, voulut de tout son sens estudier à la discretion de Ponocrates; mais icelluy, pour le commencement, ordonna qu’il feroit à sa maniere accoustumée, affin d’entendre par quel moyen, en si long temps, ses antiques precepteurs l’avoient rendu tant fat, niays et ignorant.

Il dispensoit doncques son temps en telle façon que ordinairement il s’esveilloit entre huyt et neuf heures, feust jour ou non; ainsi l’avoient ordonné ses regens antiques, alleguans ce que dict David : Vanum est vobis ante lucem surgere.

Puis se guambayoit, penadoit et paillardoit parmy le lict quelque temps pour mieulx esbaudir ses esperitz animaulx ; et se habiloit selon la saison, mais voluntiers portoit il une grande et longue robbe de grosse frize fourrée de renards; après se peignoit du peigne de Almain, c’estoit des quatre doigtz et le poulce, car ses precepteurs disoient que soy aultrement pigner, laver et nettoyer estoit perdre temps en ce monde.

Puis fiantoit, pissoyt, rendoyt sa gorge, rottoit, pettoyt, baisloyt, crachoyt, toussoyt, sangloutoyt, esternuoit et se morvoyt en archidiacre , et desjeunoyt pour abatre la rouzée et maulvais aer : belles tripes frites, belles charbonnades, beaulx jambons, belles cabirotades et forces soupes de prime .

Ponocrates luy remonstroit que tant soubdain ne debvoit repaistre au partir du lict sans avoir premierement faict quelque exercice. Gargantua respondit :

— Quoy ! n’ay je faict suffisant exercice ? Je me suis vaultré six ou sept tours parmi le lict davant que me lever. Ne est ce assez? Le pape Alexandre ainsi faisoit, par le conseil de son medicin Juif, et vesquit jusques à la mort en despit des envieux. Mes premiers maistres me y ont acoustumé, disans que le desjeuner faisoit bonne memoire; pour tant y beuvoient les premiers. Je m’en trouve fort bien et n’en disne que mieulx. Et me disoit Maistre Tubal (qui feut premier de sa licence à Paris) que ce n’est tout l’advantaige de courir bien toust, mais bien de partir de bonne heure; aussi n’est ce la santé totale de nostre humanité boyre à tas, à tas, à tas, comme canes, mais ouy bien de boyre matin; unde versus :

Lever matin n’est poinct bon heur;

Boire matin est le meilleur.

Après avoir bien à poinct desjeuné, alloit à l’église, et luy pourtoit on dedans un grand penier un gros breviaire empantophlé, pesant, tant en gresse que en fremoirs et parchemin, poy plus poy moins, unze quintaulx six livres. Là oyoit vingt et six ou trente messes. Ce pendent venoit son diseur d’heures en place empaletocqué comme une duppe, et très bien antidoté son alaine à force syrop vignolat; avecques icelluy marmonnoit toutes ces kyrielles, et tant curieusement les espluchoit qu’il n’en tomboit un seul grain en terre.

Au partir de l’eglise, on luy amenoit sur une traine à beufz un faratz de patenostres de Sainct Claude, aussi grosses chascune qu’est le moulle d’un bonnet, et, se pourmenant par les cloistres, galeries ou jardin, en disoit plus que seze hermites.

Puis estudioit quelque meschante demye heure, les yeulx assis dessus son livre; mais (comme dict le comicque) son ame estoit en la cuysine.

Pissant doncq plein urinal, se asseoyt à table, et, par ce qu’il estoit naturellement phlegmaticque, commençoit son repas par quelques douzeines de jambons, de langues de beuf fumées, de boutargues, d’andouilles, et telz aultres avant coureurs de vin.

Ce pendent quatre de ses gens luy gettoient en la bouche, l’un après l’aultre, continuement, moustarde à pleines palerées. Puis beuvoit un horrificque traict de vin blanc pour luy soulaiger les roignons. Après, mangeoit, selon la saison, viandes à son appetit, et lors ces soit de manger quand le ventre luy tiroit.

A boyre n’avoit poinct fin ny canon, car il disoit que les metes et bournes de boyre estoient quand, la personne beuvant, le liege de ses pantoufles enfloit en hault d’un demy pied.

Розділ XXII

Ігри Ґарґантюа

Потім Ґарґантюа, плутаючись язиком, харамаркав хвостик пообідньої молитви, випивав стременного на коні і длубався в зубах кабанячою ногою, не перестаючи весело гомоніти з челяддю. Відтак розстелялося зелене сукно, розкладалося безліч карт, безліч костей і до змія шахівниць. Ґарґантюа гуляв:

у світки, у бідачку, у приму, у харамижку, у великий шлем, у не одно двадцять, у піль, у тридцять одно, у тріумф, у пари і в кепа, у пікардійку, у триста, у памфиля, у побідаху, у сто, у перекинуту карту, у неконтентного, у візка, у ландскнехта, у триктрак, у рогача, у всі столи, у говорило-балакало, у відкидні столи, у піль, над, жок, фор, у свинку, у мар’яж, у сало дерти, у гея, у дамки, ув опилю, у ціці-баби, у робиш те, роби й теє, у примус, секундус, у кепа, у вола, у язичок, у тісну діру, у тарок, у решітку, у хто взяв, той програв, у чіт і лишку, у ніска, ув орла чи решку, у лави, у куницю, у храп, у жмикрута, у глік, у кулі, ув онери, у шевчика, у мур-р, у сову, у шахи, у зайченя, у лиса, у тірлітантен, у класи, у порося, паняй, у корови, у сороку, у білявку, у ріжки, у шанс, у гвалтуй-бичка, у три кості, у кувик-кувік, у дошки, у смійся, не хочу, у нікнок, у дзьоб-дзьоб, у жгута, у розкувати осла, у різця, у торкай-рушай, у но-но, у прут, у сідаю, у льоху, у бороданя, у пузо на пузо, у хвильки, у кубики, у тягни-рожна, у палички, у хлюст, у кружало, у кете куме мішечок, у я тут, у баранячі ядра, у фук, у тікай, у скраклі, у марсельські фиги, у другу партію, у тягни-біду, у дурне сало, у ключі, у салатовку, у горе-лучника, у римську палю, у лиса лупленого, у руш-гівно, у лови вітра в полі, ув Анжер, у крок-мадам, у кульку, у кому овса, у гарпію, у дмухай-жар, у рурочку, у панаса, у бий-горщик, у суддю живого і суддю мертвого, у цур-мое, у тягни-праски-з-печі, у вертія, у хрещика, у цяцьки, у крем’яхи, у куций хвіст, у горбаня, у дзиґу, у святого Труве, у горюдуба, у щипки-дряпки, у пікет, у грушу, у бабки, у пімпомпе, у тхора, у тріорі, у замок, у вервечку, у грака, у канавку, у кокантен, у хрипуна, у Колен маяр, у ріжок, у мірлімофль, у ченчика, у слідця, у темну, у жабу, у дивацію, у ковіньку, у аніже, у пістон, у човничок, у більбоке, у хлосту, у крижі, у мітлу, у ремесла, у поклін тобі святий Космо, у баран-баран-буць, у жука гнилюка, у піно, у беру тебе на свид, у тут тобі й хата, у сьогодні Піст, у щигля, у розщеп-дуба, у мий чуприну Пані, у розталь-коня, у белот, у вовчу зграю, у я просо сіяла, у бзди-у-носа, у халандруся, у Ґільмене списа до мене, у млина, у гойдалку, у цур-мене, у тринадцятого, у скоки, у берізку, у копняка під зад, у муху, у ратая, у му-му бузимку, у пугача, у до-речі, у потичку, у дев’ять рук, у мертвого звіра, у шапіфу, у вище вище драбино, у мости, у здохле порося, у Колен бріде, у солоне седно, у голубка, у три-гірчицю, у третього, у свиню, у циб через кущик, у пікандо, уперехрест, у крутиголовку, у не-світи-тілом, у крука, у сітку, у калитку на заду, у журавля, у гніздо кані, у карби, у шкафут, у пштирок, у фуґу, у жайворонків, у торохняву, у шуток
Нагулявшися досхочу, провівши, збавивши і просіявши якийсь час, Ґарґантюа відчував потребу випити, — якихось одинадцять жбанів, — і після узливання зараз же простягався на добрій лаві або ж на добрій м’якій постелі і дві-три годинки затинав хропака.

Прокинувшись, продирав кілька хвилин очі. Тим часом йому несено свіжого винця, і він цмулив його усмак.

Понократ доводив йому, що пити спросоння препаскудна звичка.

— Але ж так (заперечував Ґарґантюа) навіть Святі Отці жили. А потім сни сняться мені якісь солоні, після сну я мов після скоромного.

Потім він неохоче брався за уроки і насамперед — за отченаші; набравши чимбільше рожанців, він сідав на старого мула, який перевозив уже дев’ятеро царів, і, мимрячи щось та головою похитуючи, вирушав, аби дістати труся з пастки.

Повернувшись, він заглядав на кухню дізнатися, що там на рожні смажиться.

І вечеряв він, ладен вам заприсягнутися, ситненько і залюбки запрошував у почарківці сусідів, вони кушали хмільного й оповідали билиці й небилиці, і давні, і недавні. Домівниками йому доводилися, до речі, сеньйори дю Фу, де Ґурвіль, де Ґріньо і де Маріньї.

Після вечері знов появлялися прегарні дерев’яні Євангелії, себто дамівниці; або різалися у свої козирі, а насамкінець — у банк, а то ще йшли до дамуль і дорогою туди і сюди водили козу. Потім Ґарґантюа спав вісім годин поспіль.

Chapitre XXII

Les jeux de Gargantua

Puis, tout lordement grignotant d’un transon de graces, se lavoit les mains de vin frais, s’escuroit les dens avec un pied de porc et devisoit joyeusement avec ses gens. Puis, le verd estendu, l’on desployoit force chartes, force dez, et renfort de tabliers. Là jouoyt :

Au flux , à la condemnade, à la prime, à la charte virade, à la vole, au maucontent, à la pille, au lansquenet, à la triumphe, au cocu, à la picardie, à qui a si parle, au cent, à pille, nade, jocque, fore, à l’espinay, a mariaige, à la malheureuse, au gay, au fourby, à l’opinion, à passe dix, à qui faict l’ung faict l’aultre, à trente et ung, à la sequence, à pair et sequence, au luettes, à troys cens, au tarau, au malheureux, à coquinbert, qui gaigne perd, au beliné, au pies, au torment, à la corne, à la ronfle, au beuf violé, au glic, à la cheveche, aux honneurs, à je te pinse sans rire, à la mourre, à picoter, aux eschetz, à deferrer l’asne, au renard, à laiau tru, au marelles, au bourry, bourryzou, au vasches, à je m’assis, à la blanche, à la barbe d’oribus, à la chance, à la bousquine, à trois dez, à tire la broche, au tables, à la boutte foyre, à la nicnocque, à compere, prestez moy vostre sac, au lourche, à la renette, à la couille de belier, au barignin, à boute hors, au trictrac, à figues de Marseille, à toutes tables, à la mousque, au tables rabatues, à l’archer tru, au reniguebieu, à escorcher le renard, au forcé, à la ramasse, au dames, au croc madame, à la babou, à vendre l’avoine, à primus secundus, à souffler le charbon, au pied du cousteau, au responsailles, au clefz, au juge vif et juge mort, au franc du carreau, à tirer les fers du four, à pair ou non, au fault villain, à croix ou pille, au cailleteaux, au martres, au bossu aulican, au pingres, à Sainct Trouvé, a la bille, à pinse morille, au savatier, au poirier, au hybou, à pimpompet, au dorelot du lievre, au triori, à la tirelitantaine, au cercle, à cochonnet va devant, a la truye, à ventre contre ventre, à Sainct Cosme, je te viens adorer, aux combes, à la vergette, à escharbot le brun, au palet, à je vous prens sans verd, au j’en suis, à bien et beau s’en va Quaresme, à Foucquet, au quilles, au chesne forchu, au rapeau, au chevau fondu, à la boulle plate, à la queue au loup, au vireton, à pet en gueulle, au picqu’à Rome, à Guillemin ballie my ma lance, à rouchemerde, à la brandelle, à Angenart, au treseau, à la courte boulle, au bouleau, à la griesche, à la mousche, à la recoquillette, à la migne, migne beuf, au cassepot, au propous, à mon talent, à neuf mains, à la pyrouète, au chapifou, au jonchées, au pontz cheuz, au court baston, à Colin bridé, au pyrevollet, à la grolle, à clinemuzete, au cocquantin, au picquet, à Colin Maillard, à la blancque, à myrelimofle, au furon, à mouschart, à la seguette, au crapault, au chastelet, à la crosse, à la rengée, au piston, à la foussette, au bille boucquet, au ronflart, au roynes, à la trompe, au mestiers, au moyne, à teste à teste bechevel, au tenebry, au pinot, à l’esbahy, à male mort, à la soulle, aux croquinolles, à la navette, à laver la coiffe Madame, à fessart, au belusteau, au ballay, à semer l’avoyne, à briffault, à la cutte cache, au molinet, à la maille, bourse en cul, à defendo, au nid de la bondrée, à la virevouste, au passavant, à la bacule, à .la figue, au laboureur, au petarrades, à la cheveche, à pille moustarde, au escoublettes enraigées, à cambos, à la beste morte, a la recheute, à monte, monte l’eschelette, au picandeau, au pourceau mory, à croqueteste, à cul sallé, à la grolle, au pigonnet, à la grue, au tiers, à taille coup, à la bourrée, au nazardes, au sault du buisson, aux allouettes, à croyzet, aux chinquenaudes.

Après avoir bien joué, sessé, passé et beluté temps, convenoit boire quelque peu, — c’estoient unze peguadz pour homme, — et, soubdain après bancqueter, c’estoit sus un beau banc ou en beau plein lict s’estendre et dormir deux ou troys heures, sans mal penser ny mal dire.

Luy esveillé, secouoit un peu les aureilles. Ce pendent estoit apporté vin frais; là beuvoyt mieulx que jamais.

Ponocrates luy remonstroit que c’estoit mauvaise diete ainsi boyre apres dormir.

— C’est (respondist Gargantua) la vraye vie des Peres, car de ma nature je dors sallé, et le dormir m’a valu autant de jambon.

Puis commençoit estudier quelque peu, et patenostres en avant, pour lesquelles mieulx en forme expedier montoit sus une vieille mulle, laquelle avoit servy neuf Roys. Ainsi marmotant de la bouche et dodelinant de la teste, alloit veoir prendre quelque connil aux filletz.

Au retour se transportoit en la cuysine pour sçavoir quel roust estoit en broche.

Et souppoit très bien, par ma conscience ! et voluntiers convioit quelques beuveurs de ses voisins, avec lesquelz, beuvant d’autant, comptoient des vieux jusques es nouveaulx. Entre aultres avoit pour domesticques les seigneurs du Fou, de Gourville, de Grignault et de Marigny .

Après soupper venoient en place les beaux Evangiles de boys, c’est à dire force tabliers, ou le beau flux. Un, deux, troys, ou A toutes restes pour abreger, ou bien alloient voit les garses d’entour, et petitz bancquetz parmy, collations et arriere collations. Puis dormoit sans desbrider jusques au lendemain huict heures.

Розділ XXIII

Як завдяки знайденій Понократом методі у Ґарґантюа марно не пропадало жодної години

Побачивши, як безтолково Ґарґантюа живе, Понократ надумав учити його зовсім інакше, хоч попервах заведеного ладу не рушав, знаючи, що без збурення основ природа не терпить раптових змін. Аби справа пішла веселіше, він попросив тодішнього медичного світила, магістра Теодора, спробувати наставити Ґарґантюа на добрий розум, і той магістер, як водиться у таких випадках, приписав йому антикирську чемерицю — зілля, що очистило від усякої погані й уздоровило схибнутий хлопців розум. Цим самим робом Понократ змусив учня ще й забути все, що йому втокмачили попередні вчителі, — достоту так само, як чинив Тимотей із тими своїми вихованцями, які раніше брали уроки в інших музик.

Аби діп’яти свого, він увів хлопця до гурту місцевих учених, змагання з якими мало йому духу піддавати, заохочувати вчитися інакше і відзначатися.

Потім Понократ склав розклад так, щоб Ґарґантюа не втрачав марно ні години, весь його час ішов на науку.

Отож прокидався Ґарґантюа десь о четвертій ранку. Поки його розминали, він слухав кілька сторінок зі Святого Письма, читали йому голосно й виразно, з почуттям, розважливо, спроквола, за читаку був пахолок, башеєць, на ім’я Анаґност.185 Читані стихи впливали на Ґарґантюа так, що він переймався святобливістю й любов’ю до Господа, дякував і молився йому, бо Святе Письмо відкривало йому чудородну Божу славу та премудрість.

Потім він ішов до чепурні, аби випорожнитися. Там його вихователь повторював із ним прочитане і тлумачив усе, що йому було ще темне і неприступне.

Повертаючись, вони розглядали небосхил над головою, порівнювали, чи таке було небо учора ввечері, і визначали, під яким зодіяком сходить сонце, а під яким місяць.

Після чого Ґарґантюа одягали, зачісували, кучерявили, чепурили, напахчували і, поки тривало це чепуріння, повторювали з ним завдані напередодні уроки. Він катав їх напам’ять і одразу ж намагався застосувати їх принагідно в житті, тривало це дві-три години і зазвичай припинялося з завершенням його туалету.

Потім три години він слухав читання.

Затим виходили надвір, не перестаючи обговорювати запозичене з книг, вирушали на гімнастику у Брак або ж ішли на луки і там ганяли м’яча, грали в гилку, опуку, у триріжжя: так само уміли гартувати тіло, як щойно гартували дух.

Всі їхні ігри були добровільні, вони кидали партію, коли хотіли, і припиняли гру, спітнівши чи ухоркавшись. Гарненько обтерши насухо все тіло, вони брали сорочки і переваги-ваги чапали дізнатися, чи готовий сніданок. У чеканні на сніданок вони чітко і виразно цитували сентенції, закарбовані в пам’яті після уроку.

Нарешті з’являвся і пан Апетит, і всі у пору сідали до столу.

На початку трапези читалося якусь прецікаву приповість про геройські діяння давнини, аж поки шахварь не подавав на стіл вино.

Потім (як охота) читання йшло далі, а ні, то точилася весела бесіда, причому в перші місяці обговорювалося, чим славиться, чим бере, чим корисне і звідки походить усе, що подавалося на стіл: хліб, вино, вода, сіль, м’ясо, риба, плоди, зілля, коріняки, і як його готувати. Принагідно Ґарґантюа хвацько витовк вибрані місця із Плінія, Атенея, Діоскорида, Юлія Поллукса, Ґалена, Порфирія, Оппіана, Полібія, Геліодора, Арістотеля, Еліана та інших. Для звірки столувальники часто клали перед собою на стіл згаданих письменників. І все це так уїлося в мозок і закарбувалося в пам’яті Ґарґантюа, що не було тоді медика, которий знав би бодай половину того, що знав він.

Далі бесіда верталася до вранішнього уроку, а потім після айвового варення на десерт Ґарґантюа чистив зуби стовбуром мастикового дерева, мив руки й очі зимною водою, після чого хвалив Бога в чудових кантах, які звеличували його благостиню та милосердя. Затим приносилося карти, але не для гри, а для втішних і дотепних забавок, побудованих на математиці.

Таким чином Ґарґантюа став кохатися в науці чисел і щодня по обіді й вечері показував себе таким завзятим математиком, як раніше костирником чи картярем. І пошився в такі теоретики і практики, що навіть Танстал, англієць, відомий солідними працями математичними, заявив, що супроти Ґарґантюа він знається на математиці не більше, ніж на верхньонімецькій мові.

І не тільки в числах, — Ґарґантюа вражав знаннями і в інших математичних науках, як-от, у геометрії, астрономії та музиці. Поки в їхніх шлунках травилася і засвоювалася їжа, вони креслили безліч химерних фігур геометричних, а заодно вивчали астрономічні закони.

Потім вони співали у чотири чи п’ять голосів або щось солом, приємним для горла.

Що ж до музичних інструментів, то він навчився грати на лютню, на спінет, на арфу, на дев’ятиклапанову флейту німецьку, на віолу і на тромбон.

На музикування йшла сливе година; травлення завершувалося, треба було випорожнитися, а потім Ґарґантюа сідав за головні свої заняття — годин так на три, як не більше, тобто повторював вранішній урок читання, поринав у книгу і вчився правильно писати й гарно виводити старожитні та римські літери.

По завершенні занять вони виходили з оселі вкупі з туренським шляхтичем, стаєнним Гімнастом, який навчав його їздити верхи.

Переодягнувшись, він сідав на огиря, на ваговоза, на румака, на бігунця, на бахмата, гнав коня навзаводи, робив вольтижі, брав із розгону канави, перескакував бар’єри, бігав кружка, повертаючи то праворуч, то ліворуч.

При цьому він не ламав списа; що з того, що хвалиться хвалій: «Я десять списів зламав на турнірі (чи там у бою)» — таке під силу й теслі; насправді славен і хвален той, хто одним списом зламає десятьох ворогів. Ратище Ґарґантюа, гартоване, незламне, трощило крицевою клюгою браму, пробивало панцер, валило дерева, низало кільця, нахоплювало сідло, панцеранку, рукавицю. Це все він проробляв при повному риштунку.

Але не мав він рівні і в мистецтві хизуватися, вольтижуватися. Сам феррарський штукар-верховець був проти нього звичайний мавпій. Надто ж він наламався перескакувати з коня на коня, у млі ока і землі не торкаючись (такі коні звуться вольтижними) стрибав урізнобіч, зі списом напереваги, не ступаючи у стремена і кинувши повіддя, щоб кінь летів куди хотя. У військовій справі такі штуки вельми цінуються.

Ув інші дні він орудував алебардою, спершу нею мах-мах, а потім руб, і всі його мали за рицаря славуту, рицаря бойового і турнірного.

А ще він разив пікою, обіручим еспадроном, шпагою-батардою, із незмінним щитом, тарчею чи плащем на руці.

Стрільцював він верхи оленів, козуль, ведмедів, ланей, вепрів, зайців, куріпок, фазанів, дрохв. Грав у великого м’яча, гилячи його ногою або ж кулаком. Боровся, бігав, стрибав, але не з розгону, не на одній нозі і не по-німецькій, бо (казав Гімнаст) такі стрибки даремні і на війні не поможуть, він перемахував через рівчаки, перешастував через плоти, збігав на шість ступнів угору по муру і видирався таким самим робом до вікна на списову довгість.

Плавав у плесах на грудях, голічерева, на боці, рухаючись усім тілом або ж ногами; з книжкою перепливав Сену, жодної сторінки не замочивши та ще й у зубах плаща держачи, не кажи ти Юлій Цезар. Ухопившись за облавок однією рукою, залазив на судно, для чого вимагалася неабияка сила, а з облавка кидався сторч головою у воду, діставав дно, досліджував рифи, пірнав у глибини та чорториї. Розвертав корабель на плаву, керував ним, вів його швидко, повільно, за водою, устріть води, зупиняв його посеред шлюзу, вів однією рукою судно, а другою орудував веслищем, ставив вітрила, ліз по вантах на щогли, бігав по реях, наставляв компас, повертав проти вітру вітропуск, тримав міцно стерно.

Вибрівши з води, цупко видирався на гору і так само легко спускався, лазив по деревах, наче кіт, стрибав із дерева на дерево, наче вивірка, ламав гілляки, як другий Мілон. З допомогою двох гартованих кинджалів і двох міцненьких пробійчиків видирався на дах кам’яниці, не кажи ти щур, а при спуску так умів зосередитися, аби при падінні не забитися.

Кидав дротик, прогонич, каменюку, спис, рогатину, алебарду; напинав лука, сам-один заряджав обложний арбалет; прямим націлом мірив самопал; на сошник гармату ставив; у тирі в підсадку палив, стріляв знизу вгору, згори вниз, уперед, убік і назад, як партяни.

Йому з високої вежі скидали линву, щоб аж до землі звисала, і він по цій линві залазив і злазив на руках, причому так шпарко й моторно, що вам так не проповзти і по рівних луках.

Йому перекидали між двома деревами жердину, і він, руками перебираючи і ногами анітрохи не дриґаючи, лазив туди й назад, та так хутко, що й бігом його не наздогнали б.

Щоб огруддя й легені розвинути, він желіпав, як сто чортів. Одного разу я чув, як він кликав Евдемона, — його репет від застави Святого Віктора аж до Монмартра долітав. Навіть Стенторів голос під час троянської січі не досягав такої моці.

Свої тужні він зміцнював вилитими з олива двома здоровецькими виливанцями, завважки вісім тисяч сімсот квинталів кожний, у нього вони гирями називалися; піднявши з землі, він нерухомо тримав їх над головою, по одному в кожній руці, три чверті години, а то й більше — чим тобі не силач, не моцак.

З найпершими дужаками гуляв він і в бруси: коли його черга надходила, він тримався страх як цупко на ногах і поступався лише зухам над зухами, тим, хто зуміє його з місця зрушити, показуючи себе в цьому Мілоном; як той Мілон, він брав у руки гранат і викликав охочих відняти його в нього.

Після таких грищ його розминали, чистили й переодягали, і він повагом плентав додому; ідучи левадою чи різнотрав’ям, він, бувало, розглядав дерева та рослини і зіставляв їх із тим, що про них писали давні учені, такі як Теофраст, Діоскорид, Марин, Пліній, Никандер, Макр і Ґален; він і його супутники цупили додому цілі оберемки зела, передаючи їх Різотомові, — цей пахолок був ще й начальником над сапками, мотиками, заступами, лопатами та іншим знаряддям, потрібним для виготовлення зільників.

Удома вони, поки вечеря готувалася, повторювали деякі місця із прочитаного, а потім сідали до столу.

Гідне уваги, що за обідом, завжди простим і невибагливим, Ґарґантюа лише задушував комара, зате вечеря була сита і тривала, і їв він уже так, щоб підживити душу і насититися, до чого, власне, й зводиться правдива дієта, доброю і мудрою медициною прописувана, тоді як зграя тупоголових лікарів, на софістиці схибнутих, радять усе навпаки.

За вечерею поновлювався обідній урок, і тривав він, поки була охота, решта часу йшла на вчену розмову, приємну і корисну.

Прочитавши пообідню молитву, співали, грали на музичні інструменти, веселилися і розважалися, ріжучись у карти чи в кості, отож іноді трапеза і гульбища тривали аж до пізніх облягів, а іноді вони гуртом одвідували товариство учених чи мандрівників, яким довелося побувати на чужій стороні.

Глупої ночі, перед сном, виходили десь на терасу, дивились на небо, спостерігали за кометами, як комети були, або за ходом, розташуванням, протистоянням і збіганням світил.

Потім Ґарґантюа з-пітагорійська, коротко розповідав вихователеві, що він прочитав, побачив, дізнався, зробив і почув протягом дня.

Відтак молилися Господеві Творцеві, били йому поклони, покріплювалися у своїй вірі, славили його незмірну благостиню і, подякувавши йому за минувшину, припоручали себе його милосердю на прийдешність.

А там уже й на боковеньку йшли.

Chapitre XXIII

Comment Gargantua feut institué par Ponocrates en telle discipline qu’il ne perdoit heure du jour

Quand Ponocrates congneut la vitieuse maniere de vivre de Gargantua, delibera aultrement le instituer en lettres, mais pour les premiers jours le tolera, considerant que Nature ne endure mutations soubdaines sans grande violence.

Pour doncques mieulx son oeuvre commencer, supplia un sçavant medicin de celluy temps, nommé Maistre Theodore , à ce qu’il considerast si possible estoit remettre Gargantua en meilleure voye, lequel le purgea canonicquement avec elebore de Anticyre et par ce medicament luy nettoya toute l’alteration et perverse habitude du cerveau. Par ce moyen aussi Ponocrates luy feist oublier tout ce qu’il avoit apris soubz ses antiques precepteurs, comme faisoit Timothé à ses disciples qui avoient esté instruictz soubz aultres musiciens.

Pour mieulx ce faire, l’introduisoit es compaignies des gens sçavans que là estoient, à l’emulation desquelz luy creust l’esperit et le desir de estudier aultrement et se faire valoir.

Après en tel train d’estude le mist qu’il ne perdoit heure quelconques du jour, ains tout son temps consommoit en lettres et honeste sçavoir.

Se esveilloit doncques Gargantua environ quatre heures du matin. Ce pendent qu’on le frotoit, luy estoit leue quelque pagine de la divine Escripture haultement et clerement, avec pronunciation competente à la matiere, et à ce estoit commis un jeune paige, natif de Basché , nommé Anagnostes. Selon le propos et argument de ceste leçon souventesfoys se adonnoit à reverer, adorer, prier et supplier le bon Dieu, duquel la lecture monstroit la majesté et jugemens merveilleux.

Puis alloit es lieux secretz faite excretion des digestions naturelles. Là son precepteur repetoit ce que avoit esté leu, luy exposant les poinctz plus obscurs et difficiles.

Eulx retornans, consideroient l’estat du ciel : si tel estoit comme l’avoient noté au soir precedent, et quelz signes entroit le soleil, aussi la lune, pour icelle journée.

Ce faict, estoit habillé, peigné, testonné, accoustré et parfumé, durant lequel temps on luy repetoit les leçons du jour d’avant. Luy mesmes les disoit par cueur, et y fondoit quelque cas practicques et concernens l’estat humain, lesquelz ilz estendoient aulcunes foys jusques deux ou troys heures, mais ordinairement cessoient lors qu’il estoit du tout habillé.

Puis par troys bonnes heures luy estoit faicte lecture.

Ce faict, yssoient hors, tousjours conferens des propoz de la lecture, et se desportoient en Bracque ou es prez, et jouoient à la balle, à la paulme, à la pile trigone, galentement se exercens les corps comme ilz avoient les ames auparavant exercé.

Tout leur jeu n’estoit qu’en liberté, car ilz laissoient la partie quant leur plaisoit et cessoient ordinairement lors que suoient parmy le corps, ou estoient aultrement las. Adoncq estoient très bien essuez et frottez , changeoient de chemise et, doulcement se pourmenans, alloient veoir sy le disner estoit prest. Là attendens, recitoient clerement et eloquentement quelques sentences retenues de la leçon.

Ce pendent Monsieur l’Appetit venoit, et par bonne oportunité s’asseoient à table.

Au commencement du repas estoit leue quelque histoire plaisante des anciennes prouesses, jusques à ce qu’il eust prins son vin.

Lors (si bon sembloit) on continuoit la lecture, ou commenceoient à diviser joyeusement ensemble, parlans, pour les premiers moys, de la vertus, proprieté, efficace et nature de tout ce que leur estoit servy à table : du pain, du vin, de l’eau, du sel, des viandes, poissons, fruictz, herbes, racines, et de l’aprest d’icelles. Ce que faisant, aprint en peu de temps tous les passaiges à ce competens en Pline, Athené, Dioscorides, Jullius Pollux, Galen, Porphyre, Opian, Polybe, Heliodore, Aristoteles, Aelian et aultres. Iceulx propos tenus, faisoient souvent, pour plus estre asseurez, apporter les livres susdictz à table. Et si bien et entierement retint en sa memoire les choses dictes, que pour lors n’estoit medicin qui en sceust à la moytié tant comme il faisoit.

Après, devisoient des leçons leues au matin, et, parachevant leur repas par quelque confection de cotoniat , se couroit les dens avecques un trou de lentisce, se lavoit les mains et les yeulx de belle eaue fraische, et rendoient graces à Dieu par quelques beaulx canticques faictz à la louange de la munificence et benignité divine. Ce faict, on apportoit des chartes, non pour jouer, mais pour y apprendre mille petites gentillesses et inventions nouvelles, lesquelles toutes yssoient de arithmetique.

En ce moyen entra en affection de icelle science numerale, et tous les jours, après disner et souper, y passoit temps aussi plaisantement qu’il souloit en dez ou es chartes. A tant, sceut d’icelle et theoricque, et practicque, si bien que Tunstal , Angloys, qui en avoit amplement escript, confessa que vrayement, en comparaison de luy, il n’y entendoit que le hault alemant.

Et non seulement d’icelle, mais des aultres sciences mathematicques, comme geometrie, astronomie et musicque; car, attendens la concoction et digestion de son past, ilz faisoient mille joyeux instrumens et figures geometricques, et de mesmes pratiquoient les canons astronomicques.

Après, se esbaudissoient à chanter musicalement à quatre et cinq parties, ou sus un theme à plaisir de gorge.

Au reguard des instrumens de musicque, il aprint jouer du luc, de l’espinette, de la harpe, de la flutte de Alemant et à neuf trouz, de la viole et de la sacqueboutte .

Ceste heure ainsi employée, la digestion parachevée, se purgoit des excremens naturelz, puis se remettoit à son estude principal par troys heures ou davantaige, tant à repeter la lecture matutinale que à poursuyvre le livre entreprins, que aussi à escripre et bien traire et former les antiques et romaines lettres.

Ce faict, yssoient hors leur hostel, avecques eulx un jeune gentilhomme de Touraine, nommé l’escuyer Gymnaste, lequel luy monstroit l’art de chevalerie.

Changeant doncques de vestemens, monstoit sus un coursier, sus un roussin, sus un genet, sus un cheval barbe, cheval legier, et luy donnoit cent quarieres, le faisoit voltiger en l’air, franchir le fossé, saulter le palys, court tourner en un cercle, tant à dextre comme à senestre.

Là rompoit non la lance, car c’est la plus grande resverye du monde dire : «J’ay rompu dix lances en tournoy ou en bataille » — un charpentier le feroit bien — mais louable gloire est d’une lance avoir rompu dix de ses ennemys. De sa lance doncq asserée, verde et roide, rompoit un huys, enfonçoit un harnoys, acculoyt une arbre, enclavoyt un aneau, enlevoit une selle d’armes, un aubert, un gantelet. Le tout faisoit armé de pied en cap.

Au reguard de fanfarer et faire les petitz popismes sus un cheval, nul ne le feist mieulx que luy. Le voltiger de Ferrare n’estoit q’un singe en comparaison. Singulierement, estoit aprins à saulter hastivement d’un cheval sus l’aultre sans prendre terre, — et nommoit on ces chevaulx desultoyres, — et des chascun cousté, la lance au poing, monter sans estriviers, et sans bride guider le cheval à son plaisir, car telles choses servent à discipline militaires.

Un aultre jour ses exerceoit à la hasche, laquelle tant bien coulloyt, tant verdement de tous pics coulloyt, tant soupplement avalloit en tailles ronde, qu’il feut passé chevalier d’armes en campaigne et en tous essays.

Puis bransloit la picque, sacquoit de l’espée à deux mains, de l’espée bastarde, de l’espagnole, de la dague et du poignart, armé, non armé, au boucler, à la cappe, à la rondelle.

Couroit le cerf, le chevreuil, l’ours, le dain, le sanglier, le lievre, la perdrys, le faisant, l’otarde. Jouoit à la grosse balle et la faisoit bondir en l’air, autant du pied que du poing. Luctoit, couroit, saultoit, non à troys pas un sault, non à clochepied, non au sault d’Alemant, — car (disoit Gymnaste) telz saulx sont inutiles et de nul bien en guerre, — mais d’un sault persoit un foussé, volloit sus une haye, montoit six pas encontre une muraille et rampoit en ceste façon à une fenestre de la haulteur d’une lance.

Nageoit en parfonde eau, à l’endroict, à l’envers, de cousté, de tout le corps, des seulz pieds, une main en l’air, en laquelle tenant un livre, transpassoit toute la riviere de Seine sans icelluy mouiller, et tyrant par les dens son manteau, comme faisoit Jules Cesar. Puis d’une main entroit par grande force en basteau; d’icelluy se gettoit de rechief en l’eaue, la teste premiere, sondoit le parfond, creuzoyt les rochiers, plongeoit es abymes et goufres. Puis icelluy basteau tournoit, gouvernoit, menoit hastivement, lentement, à fil d’eau, contre cours, le retenoit en pleine escluse, d’une main le guidoit, de l’aultre s’escrimoit avec un grand aviron, tendoit le vele, montoit au matz par les traictz, bourroit sus les brancquars, adjoustoit la boussole, contreventoit les bulines, bendoit le gouvernail.

Issant de l’eau, roidement montoit encontre la montaigne et devalloit aussi franchement; gravoit es arbres comme un chat, saultoit de l’une en l’aultre comme un escurieux, abastoit les gros rameaulx comme un aultre Milo. Avec deux poignards asserez et deux poinsons esprouvez montoit au hault d’une maison comme un rat, descendoit puis du hault en bas en telle composition des membres que de la cheute n’estoit aulcunement grevé.

Jectoit le dart, la barre, la pierre, la javeline, l’espieu, la halebarde, enfonceoit l’arc, bandoit es reins les fortes arbalestes de passe, visoit de l’arquebouse à l’oeil, affeustoit le canon, tyroit à la butte, au papeguay, du bas en mont, d’amont en val, devant, de cousté, en arriere comme les Parthes.

On luy atachoit un cable en quelque haulte tour, pendent en terre; par icelluy avecques deux mains montoit, puis devaloit sy roidement et sy asseurement que plus ne pourriez parmy un pré bien éguallé.

On luy mettoit une grosse perche apoyée a deux arbres; à icelle se pendoit par les mains, et d’icelle alloit et venoit sans des pieds à rien toucher, que à grande course on ne l’eust peu aconcepvoir.

Et, pour se exercer le thorax et pulmon, crioit comme tous les diables. Je l’ouy une foys appellant Eudemon, depuis la porte Sainct Victor jusques à Montmartre; Stentor n’eut oncques telle voix a la bataille de Troye.

Et, pour gualentir les nerfz, on luy avoit faict deux grosses saulmones de plomb, chascune du poys de huyt mille sept cens quintaulx, lesquelles il nommoit alteres; icelles prenoit de terre en chascune main et les elevoit en l’air au dessus de la teste, et les tenoit ainsi, sans soy remuer, troys quars d’heure et dadvantaige, que estoit une force inimitable.

Jouoit aux barres avecques les plus fors, et, quand le poinct advenoit, se tenoit sus ses pieds tant roiddement qu’il se abandonnoit es plus adventureux en cas qu’ilz le feissent mouvoir de sa place, comme jadis faisoit Milo, à l’imitation duquel aussi tenoit une pomme de grenade en sa main et la donnoit à qui luy pourroit ouster.

Le temps ainsi employé, luy froté, nettoyé et refraischy d’habillemens, tout doulcement retournoit, et, passans par quelques prez ou aultres lieux herbuz, visitoient les arbres et plantes, les conferens avec les livres des anciens qui en ont escript, comme Theophraste, Dioscorides, Marinus, Pline, Nicander, Macer et Galen, et en emportoient leurs plenes mains au logis, desquelles avoit la charge un jeune page, nommé Rhizotome, ensemble des marrochons, des pioches, cerfouettes, beches, tranches et aultres instrumens requis à bien arborizer.

Eulx arrivez au logis, ce pendent qu’on aprestoit le souper, repetoient quelques passaiges de ce qu’avoit esté leu et s’asseoient à table.

Notez icy que son disner estoit sobre et frugal, car tant seulement mangeoit pour refrener les haboys de l’estomach; mais le soupper estoit copieux et large, car tant en prenoit que luy estoit de besoing à soy entretenir et nourrir, ce que est la vraye diete prescripte par l’art de bonne et seure medicine, quoy q’un tas de badaulx medicins, herselez en l’officine des sophistes, conseillent le contraire.

Durant icelluy repas estoit continuée la leçon du disner tant que bon sembloit; le reste estoit consommé en bons propous, tous lettrez et utiles.

Après graces rendues, se adonnoient à chanter musicalement, à jouer d’instrumens harmonieux, ou de ces petitz passetemps qu’on faict es chartes, es dez et guobeletz, et là demouroient, faisans grand chere et s’esbaudissans aulcunes foys jusques à l’heure de dormir; quelque foys alloient visiter les compaignies des gens lettrez, ou de gens que eussent veu pays estranges.

En pleine nuict, davant que soy retirer, alloient au lieu de leur logis le plus descouvert veoir la face du ciel, et là notoient les cometes, sy aulcunes estoient, les figures, situations, aspectz, oppositions et conjunctions des astres.

Puis avec son precepteur recapituloit briefvement, à la mode des Pythagoricques , tout ce qu’il avoit leu, veu, sceu, faict et entendu au decours de toute la journée.

Si prioient Dieu le createur, en l’adorant et ratifiant leur foy envers luy, et le glorifiant de sa bonté immense, et, luy rendant grace de tout le temps passé, se recommandoient à sa divine clemence pour tout l’advenir.

Ce faict, entroient en leur repous.

Розділ XXIV

Як Ґарґантюа дощ перебував

У дощ і в сльоту дообідній час проводили як звикле, хіба що на зло негоддю веселий і яскравий вогонь розкладали. Проте по обіді тіловиховні вправи скасовували, усі сиділи вдома і з апотерапічною метою перегрібали сіно, кололи і пиляли дрова, молотили снопи на току; потім малювали чи різьбили або відновлювали старосвітську гру в кості, взоруючись на те, як описав її Леонік і як грає в неї наш славний друзяка Ласкаріс. За грою згадували ті місця з давніх авторів, де є спомин про неї або ж посилання на неї.

А ще ходили дивитися, як топляться метали або відливаються гармати, ходили до гранярів, золотарів, шліфувальників самоцвітів, до алхіміків та монетників, до килимників, ткачів і шовкопрях, до годинникарів, дзеркальників, друкарів, органістів, фарбарів та всяких інших майстрів і, даючи всім на вино, вивчали ремесла і знайомилися з винаходами в тому чи тому ремеслі.

Ходили на публічні виклади, на урочисті акти, на змагання риторів, на виступи і промови славетних адвокатів та казнодіїв.

Одвідували зали і приміщення для шермицерії, і там він схрещував шпаги з майстрами і наочно показував, що фехтувальник і рубака з нього не згірший, а то ще й ліпший, ніж вони.

Замість гербаризувати, вони відвідували склепи дрогистів, билярів, аптекарів, якнайпильніше розглядали плоди, коріння, листя, живицю, насіння, чуженецькі масті і зараз же метикували, яким способом їх підробити.

Ходили дивитися на линвоскоків, рухлярів і штукарів, причому хлопець стежив за їхніми жестами, вивертами, цибами і дослухався до їхнього балаклійства, особливо подобалися йому пікардійські шонійці — от уже хто вроджені перебенді, от уже хто мастаки верзти на галай-балай.

Вернувшись на вечерю, вони їли менше, ніж в інші дні, та ще й м’ясо ніжне і нежирне, аби менше дошкуляло вогке повітря, яким тіло дихає, і щоб без звичної гімнастики не охлянути.

Так виховувався Ґарґантюа і підтримував цей режим день у день, беручи з постійних управ той пожиток, який може взяти вельми кмітливий як на свої роки хлопчина; і хоча ці вправи попервах і здалися йому важкі, одначе з часом зробилися такі приємні, легкі й утішні, що радше скидалися на королівські розваги, ніж на школярську науку.

А проте Понократ, аби допомогти учневі скинути надмірну розумову напругу, обирав раз на місяць якусь ясну та погідну днину, і вони зранку вибиралися за місто: у Жантильї, в Булонь, у Монруж, у Пон-Шарантон, у Ванв або ж у Сен-Клу. Там вони пропадали цілий день, на всю губу веселячись: жартували, пустували, чаркували, гуляли, співали, танцювали, вилежувалися на мураві, дерли гнізда, ловили перепелів, жаб і раків.

І хоча цього дня не читали, але минав він не марно, бо на прегарних луках вони згадували якісь утішні вірші з Верґілієвих Георгік, з Гесіода, з Поліціанського Рустика, латиною писали пікантні епіграми і перекладали французькою рондо та балади.

Бенкетуючи, вони з розведеного вина виціджували, за настановами Катона в De re rust.186 і Плінія, через плющеву цівочку воду: мили вино у шаплику з водою, а потім пропускали його через лійку, переганяли воду з посудини в посудину або ж майстрували маленькі автомати, себто саморушні прилади.

Chapitre XXIV

Comment Gargantua employoit le temps quand l’air estoit pluvieux

S’il advenoit que l’air feust pluvieux et intemperé, tout le temps d’avant disner estoit employé comme de coustume, excepté qu’il faisoit allumer un beau et clair feu pour corriger l’intemperie de l’air. Mais après disner, en lieu des exercitations, ilz demouroient en la maison et, par maniere de apotherapie, s’esbatoient à boteler du foin, à fendre et scier du boys, et à batre les gerbes en la grange; puys estudioient en l’art de paincture et sculpture, ou revocquoient en usage l’anticque jeu des tales ainsi qu’en a escript Leonicus et comme y joue nostre bon amy Lascaris . En y jouant recoloient les passaiges des auteurs anciens esquelz est faicte mention ou prinse quelque metaphore sus iceluy jeu.

Semblablement, ou alloient veoir comment on tiroit les metaulx, ou comment on fondoit l’artillerye, ou alloient veoir les lapidaires, orfevres et tailleurs de pierreries, ou les alchymistes et monoyeurs, ou les haultelissiers, les tissotiers, les velotiers, les horologiers, miralliers, imprimeurs, organistes, tinturiers et aultres telles sortes d’ouvriers, et, partout donnans le vin, aprenoient et consideroient l’industrie et invention des mestiers.

Alloient ouïr les leçons publicques, les actes solennelz, les repetitions, les declamations, les playdoyez des gentilz advocatz, les concions des prescheurs evangeliques .

Passoit par les salles et lieux ordonnez pour l’escrime, et là contre les maistres essayoit de tous bastons, et leurs monstroit par evidence que autant, voyre plus, en sçavoit que iceulx.

Et, au lieu de arboriser, visitoient les bouticques des drogueurs, herbiers et apothecaires, et soigneusement consideroient les fruictz, racines, fueilles, gommes, semences, axunges peregrines, ensemble aussi comment on les adulteroit.

Alloit veoir les basteleurs, trejectaires et theriacleurs, et consideroit leurs gestes, leurs ruses, leurs sobressaulx et beau parler, singulierement de ceulx de Chaunys en Picardie, car ilz sont de nature grands jaseurs et beaulx bailleurs de baillivernes en matiere de cinges verds.

Eulx retournez pour soupper, mangeoient plus sobrement que es aultres jours et viandes plus desiccatives et extenuantes, affin que l’intemperie humide de l’air, communicqué au corps par necessaire confinité, feust par ce moyen corrigée, et ne leurs feust incommode par ne soy estre exercitez comme avoient de coustume.

Ainsi fut gouverné Gargantua, et continuoit ce procès de jour en jour, profitant comme entendez que peut faire un jeune homme, scelon son aage, de bon sens en tel exercice ainsi continué, lequel, combien que semblast pour le commencement difficile, en la continuation tant doulx fut, legier et delectable, que mieulx ressembloit un passetemps de roy que l’estude d’un escholier.

Toutesfoys Ponocrates, pour le sejourner de ceste vehemente intention des esperitz, advisoit une foys le moys quelque jour bien clair et serain, auquel bougeoient au matin de la ville, et alloient ou à Gentily, ou à Boloigne, ou à Montrouge, ou au pont Charanton, ou à Vanves, ou à Sainct Clou. Et là passoient toute la journée à faire la plus grande chère dont ilz se pouvoient adviser, raillans, gaudissans, beuvans d’aultant, jouans, chantans, dansans, se voytrans en quelque beau pré, denichans des passereaulx, prenans des cailles, peschans aux grenouilles et escrevisses.

Mais, encores que icelle journée feust passée sans livres et lectures, poinct elle n’estoit passée sans proffit, car en beau pré ilz recoloient par cueur quelques plaisans vers de l’Agriculture de Virgile, de Hesiode, du Rusticque de Politian, descripvoient quelques plaisans epigrammes en latin, puis les mettoient par rondeaux et ballades en langue françoyse.

En banquetant, du vin aisgué separoient l’eau, comme l’enseigne Cato, De re rust, et Pline, avecques un guobelet de lyerre; lavoient le vin en plain bassin d’eau, puis le retiroient avec un embut, faisoient aller l’eau d’un verre en aultre; bastissoient plusieurs petitz engins automates, c’est à dire soy mouvens eulx mesmes

Розділ XXV

Як між лернейськими пекарями і ґарґантюйцями зайшла велика змага, до кривавих чвар призвівши

Під ту пору, на винобрання, з початком осени, місцеві пастухи стерегли виноградники і ганяли, щоб не дзюбали ягоду, шпаків.

А в цей час гостинцем чи то на десяти, чи то на дванадцяти підводах лернейські хлібопеки везли до міста коржі.

От пастухи, звичайненько так, і попросили їх продати за готівку за ринковою ціною коржів. А щоб ви знали, для тих, кому заколодило, виноград, надто піно, ф’єр, мюскадо, бікан або ж фуарар187, зі свіженькими коржами — то божественна харч; після цього всі бачать, як вони не раз, не два присідають серед лози, за що їх і прозвали виноградними присідателями.

На їхнє прохання пекарі не зглянулися, ба більше, почали їх кобенити на всі заставки: сказали, що вони бидло, щербуни, рудиголови, галабурдники, ломуси, песиголовці, халамидники, махори, дурисвіти, шахруни, бабаки, ласощохлисти, розгамузи, самохвальки, мерзосвітники, довбні, ошусти, похатники, причепи, мартопляси, блазнюки, лежні, гидь, лобурі, бевзі, поторочі, скалозуби, чваньки, ланці, пастуші засранці, гівняна варта, пришивши до цього інші ядучі квітки і додавши, що такі пишні коржі не для їхнього рота і що єдине, що їм треба їсти, це висівки та полову.

У відповідь на такі образи один пастух, на ім’я Фрож’є, чесний і славний молодик, підлазисто мовив:

— З якого дива почали ви так високо нестися? Адже раніше ви продавали нам залюбки, а нині не бажаєте. Це не по-добросусідському, ми так до вас не ставимося, коли ви прибуваєте запастися нашою добірною пшеницею, з якої ви печете коржі й перепічки. А ми ще збиралися дати вам за них винограду на додачу! Ні, присягаю Вседівкою, ви ще потім пошкодуєте! Не зарікайтеся, ви ще матимете з нами до діла, і ми відплатимо вам тією самою монетою, ось побачите!

На сеє Марке, великий жезлоноша пекарівського братства, відказав:

— Щось ти сьогодні надто вже розкокошився! Мабуть, увечері проса переїв. Гаразд, ходи сюди, я тобі дам коржа!

От Фрож’є, у простоті душевній, ступив уперед, дістаючи грошину з череса, щоб купити в Марке коржів; але той натомість так огрів його батурою по ногах, що на шкірі повиступали басамани. Марке спробував зараз же в ноги, але Фрож’є, гукнувши великим голосом пробі, пожбурив у нього довбню, яку завжди носив під пахвою, і влучив у шво лобової кісточки, над правою скроневою артерією, отож Марке без духу брязнув з кобили додолу. І так і зостався на землі лежати, ледь живий і теплий.

Аж тут позбігалися хуторяни, які збивали довгими жердинами горіхи, і нумо молотити хлібопеків, наче свидове жито. Зачувши крик Фрож’є, налетіли зі своїми пращами інші пастухи та пастушки і заходилися обкидати пекарів камінним градом. Зрештою вони наздогнали хлібопеків і забрали у них чотири чи п’ять тузінів коржів, заплативши їм, проте, за звичною ціною і наділивши їх на додаток горіхами та трьома кошами білого винограду. Пекарі посадили побитого Марке на коня, а потім рушили, але вже не до Перельє, а назад до Лерне, нахваляючись дати доброго пам’яткового сеїським і синейським волопасам, пастухам і хуторянам.

А пастухи й пастушки вволю наїлися коржів та добірного винограду, потім забреніли голубливі для вуха козиці, і вони ще раз посміялися з цих задирак пекарів, які так сіли маком, бо не на ту ногу, певне, устали вранці. Зате Фрож’є повелося краще: йому промили виноградним соком басамани на ногах, і він одразу оклигав.

Chapitre XXV

Comment feut meu entre les fouaciers de Lerné et ceux du pays de Gargantua le grand debat dont furent faictes grosses guerres

En cestuy temps, qui fut la saison de vendanges, au commencement de automne, les bergiers de la contrée estoient à guarder les vines et empescher que les estourneaux ne mangeassent les raisins.

Onquel temps les fouaciers de Lerné passoient le grand quarroy, menans dix ou douze charges de fouaces à la ville.

Lesdictz bergiers les requirent courtoisement leurs en bailler pour leur argent, au pris du marché. Car notez que c’est viande celeste manger à desjeuner raisins avec fouace fraiche, mesmement des pineaulx, des fiers, des muscadeaulx, de la bicane, et des foyrars pour ceulx qui sont constipez de ventre, car ilz les font aller long comme un vouge, et souvent, cuidans peter, ilz se conchient, dont sont nommez les cuideurs des vendanges.

A leur requeste ne feurent aulcunement enclinez les fouaciers, mais (que pis est) les oultragerent grandement, les appelans trop diteulx, breschedens, plaisans rousseaulx, galliers, chienlictz, averlans, limes sourdes, faictneans, friandeaulx, bustarins, talvassiers, riennevaulx, rustres, challans, hapelopins, trainneguainnes, gentilz flocquetz, copieux, landores, malotruz, dendins, baugears, tezez, gaubregeux, gogueluz, claquedans, boyers d’etrons, bergiers de merde, et aultres telz epithetes diffamatoires, adjoustans que poinct à eulx n’apartenoit manger de ces belles fouaces, mais qu’ilz se debvoient contenter de gros pain ballé et de tourte.

Auquel oultraige un d’entr’eulx, nommé Frogier, bien honneste homme de sa personne et notable bacchelier, respondit doulcement:

— Depuis quand avez vous prins cornes qu’estes tant rogues devenuz? Dea, vous nous en souliez voluntiers bailler, et maintenant y refusez. Ce n’est faict de bons voisins, et ainsi ne vous faisons nous, quand venez icy achapter nostre beau frument, duquel vous faictez voz gasteaux et fouaces. Encores par le marché vous eussions nous donné de noz raisins; mais, par la mer Dé ! vous en pourriez repentir et aurez quelque jour affaire de nous. Lors nous ferons envers vous à la pareille, et vous en soubvienne !

Adoncq Marquet, grand bastonnier de la confrairie des fouaciers, luy dist:

— Vrayement, tu es bien acresté à ce matin; tu mangeas her soir trop de mil. Vien çà, vien çà, je te donnerai de ma fouace !

Lors Forgier en toute simplesse approcha, tirant un unzain de son baudrier, pensant que Marquet luy deust deposcher de ses fouaces; mais il luy bailla de son fouet à travers les jambes si rudement que les noudz y apparoissoient. Puis voulut gaigner à la fuyte; mais Forgier s’escria au meurtre et à la force tant qu’il peut, ensemble luy getta un gros tribard qu’il portoit soubz son escelle, et le attainct par la joincture coronale de la teste, sus l’artere crotaphique , du cousté dextre, en telle sorte que Marquet tomba de sa jument; mieulx sembloit homme mort que vif.

Cependent les mestaiers, qui là auprés challoient les noiz, accoururent avec leurs grandes gaules et frapperent sus ces fouaciers comme sus seigle verd. Les aultres bergiers et bergieres, ouyans, le cry de Forgier, y vindrent avec leurs fondes et brassiers, et les suyvirent à grands coups de pierres tant menuz qu’il sembloit que ce feust gresle. Finablement les aconceurent et ousterent de leurs fouaces environ quatre ou cinq douzeines; toutesfoys ilz les payerent au pris acoustumé et leurs donnerent un cens de quecas et troys panerées de francs aubiers. Puis les fouaciers ayderent à monter Marquet, qui estoit villainement blessé, et retournerent à Lerné sans poursuivre le chemin de Pareillé , menassans fort et ferme les boviers, bergiers et mestaiers de Seuillé et de Synays.

Ce faict, et bergiers et bergieres feirent chere lye avecques ces fouaces et beaulx raisins, et se rigollerent ensemble au son de la belle bouzine, se mocquans de ces beaulx fouaciers glorieux, qui avoient trouvé male encontre par faulte de s’estre seignez de la bonne main au matin, et avec gros raisins chenins estuverent les jambes de Forgier mignonnement, si bien qu’il feut tantost guery.

Розділ XXVI

Як лернейці за головою царя Пикрохола188 підступно на ґарґантюйських пастухів напали

Пекарі, тільки-но вернули додому, зараз же, не пивши, не ївши, подалися до Капітолію і там перед своїм царем Пикрохолем виклали супліку, показавши потрощені коші, пом’яті ковпаки, драні роби, розчавлені перепічки, а головне — скаліченого Марке. Вони заявили, що ту всю кривду вчинили ґарґантюйські пастухи та хуторяни на сеєнському гостинці.

Угнівавшись, під гарячу руч Пикрохол, навіть не цікавлячись причиною, велів уселюдським кликом кликнути, аби кожен, під страхом кари на горло, опівдні явився при зброї на царський плац.

А на потвердження цього заклику він розпорядився бити в бубнила по всьому місту, а сам, поки йому рихтували обід, пішов наказати ставити гармати на гарматеки, розгортати корогви й орифлами і запасатися, хай навіть із гарбом, набоями та харчем.

За обідом цар призначив командирів. За його едиктом сеньйор Мізер очолив авангард, де нараховувалося шістнадцять тисяч чотирнадцять гаркебузників і тридцять п’ять тисяч одинадцять пішаків.

Над гарматним військом поставлено обер-шталмейстером Боюна, пушкарі мали дев’ятсот чотирнадцять важких мосянжових гармат: пушки, двійчасті канони, василиски, серпантини, кулеврини, бомбарди, фальконети, пасволани, спиролі та інші гармати. Ар’єргард доручено лукові Дерію. Головні з’єднання зосталися під рукою самого царя та принців царської крови.

Вишикувавшись у рівні лави, уже перед походом, послали три сотні комонників під орудою отамана Вітрогона на чати, нехай околицю кругом об’їдуть, щоб побачити, чи нема де западні. Одначе ретельні розвідини показали, що всюди панують супокій і тиша і жодної частини не видно на обрії.

Діставши це донесення, Пикрохол звелів усім як стій рушати в похід під його бунчуковим значком.

І тут усі рвонули з копита, безладно, хаптом, мішма, рушили полями-долами, ламаючи, трощачи все на своєму шляху, не щадячи ні бідняка, ні багача, ні святинь, ні осель; займали бугаїв, корів, бичків, телиць, овець, баранів, цапів і кіз, курей, каплунів, курчат, гусенят, гусаків, гусок, свиней, підсвинків; збивали горіхи, обривали виноград, забирали з собою цілі лози, обносили плодові дерева. Розгардіяшу вони наробили чималого, і жодна душа не чинила їм ніякого опору, кожен здавався на ласку переможця і тільки благав пощадити живота, мовляв, гранґузьєнці споконвіку були добрі та приязні сусіди і зроду їх не кривдили, не ображали, а ті, за який тільки гріх, б’ють їх і в хвіст і в гриву, а Бог же на небі є і є Божа кара. Та на всі ці докори лунало у відповідь одне: ось вони їх навчать, як їсти перепічки.

Chapitre XXVI

Comment les habitans de Lerné, par le commandement de Picrochole, leur roy, assaillirent au despourveu les bergiers de Gargantua

Les fouaciers retournez à Lerné, soubdain, davant boyre ny manger, se transporterent au Capitoly , et là, davant leur roy nommé Picrochole, tiers de ce nom, proposerent leur complainte, monstrans leurs paniers rompuz, leurs bonnetz foupiz, leurs robbes dessirées, leurs fouaces destroussées, et singulierement Marquet blessé enormement, disans le tout avoir esté faict par les bergiers et mestaiers de Grandgousier, près le grand carroy par delà Seuillé.

Lequel incontinent entra en courroux furieux, et sans plus oultre se interroguer quoy ne comment, feist crier par son pays ban et arriere ban, et que un chascun, sur peine de la hart, convint en armes en la grand place devant le Chasteau, à heure de midy.

Pour mieulx confermer son entreprise, envoya sonner le tabourin à l’entour de la ville. Luy mesmes, ce pendent qu’on aprestoit son disner, alla faire affuster son artillerie , desployer son enseigne et oriflant, et charger force munitions, tant de harnoys d’armes que de gueulles.

En disnant bailla les comissions, et feut par son edict constitué le seigneur Trepelu sus l’avant guarde, en laquelle furent contez seize mille quatorze hacquebutiers, trente cinq mille et unze avanturiers.

A l’artillerie fut commis le Grand Escuyer Toucquedillon, en laquelle feurent contées neuf cens quatorze grosses pieces de bronze, en canons, doubles canons, baselicz, serpentines, couleuvrines, bombardes, faulcons, passevolans, spiroles et aultres pièces. L’arriere guarde feut baillée au duc Racquedenare ; en la bataille se tint le roy et les princes de son royaulme.

Ainsi sommairement acoustrez, davant que se mettre en voye, envoyerent troys cens chevaulx legiers, soubz la conduicte du capitaine Engoulevent, pour descouvrir le pays et sçavoir si embuche aulcune estoyt par la contrée; mais, après avoir diligemment recherché, trouverent tout le pays à l’environ en paix et silence, sans assemblée quelconque.

Ce que entendent, Picrochole commenda q’un chascun marchast soubz son enseigne hastivement.

Adoncques sans ordre et mesure prindrent les champs les uns parmy les aultres, gastans et dissipans tout par où ilz passoient, sans espargner ny pauvre, ny riche, ny lieu sacré, ny prophane; emmenoient beufz, vaches, thoreaux, veaulx, genisses, brebis, moutons, chevres et boucqs, poulles, chappons, poulletz, oysons, jards, oyes, porcs, truyes, guoretz; abastans les noix, vendeangeans les vignes, emportans les seps, croullans tous les fruictz des arbres. C’estoit un desordre incomparable de ce qu’ilz faisoient, et ne trouverent personne qui leurs resistast; mais un chascun se mettoit à leur mercy, les suppliant estre traictez plus humainement, en consideration de ce qu’ilz avoient de tous temps esté bons et amiables voisins, et que jamais envers eulx ne commirent excès ne oultraige pour ainsi soubdainement estre par iceulx mal vexez, et que Dieu les en puniroit de brief. Es quelles remonstrances rien plus ne respondoient, sinon qu’ilz leurs vouloient aprendre à manger de la fouace.

Розділ XXVII

Як ченчик сеїнець перешкодив воріженькам монастирський сад обнести

Так шурабурячи і бешкетуючи, плюндруючи і грабуючи, наїхали вони на Сеї і нумо обдирати чоловіків та жінок, хапаючи все, що трапиться: нічим вони не гребували, нічим не гидували. Хоч іноді в більшості осель лютував мор, вони вдиралися скрізь, грабуючи все підряд, і при цьому ніхто з них не зачумився, — диво та й годі. Адже священики, вікарії, проповідники, лікарі, хірурги та аптекарі, які навідували, лікували, курували, причащали і соборували хворих, геть усі позаражалися і повмирали, а до цих бісових чухраїв та убійників жодна зараза не приставала. Що ж це за притичина, панове? Тут треба піти до голови по розум.

Сплюндрувавши осаду, вони з брязкотом і галасом повернули на абатство, проте абатство було на міцному засуві, тим-то головні сили рушили далі, до Ведського броду, а сім загонів піхоти і дві сотні списоборців зосталися на місці, збираючись, проламавши садовий мур, спустошити виноградники.

Бідолашне чернецтво не знало, якому святому молитися. Про всяк випадок давай воно дзвонити ad capitulum capitulantes.189 На капітулі ухвалено хресний хід влаштувати, а також молебень із читанням літаній contra hostim insidias190, і з красними обзивами pro pace.191

У той час ув абатстві був чернець на прізвисько Жан Зубарь, чоловік молодий, хваткий, чепуристий, веселий, ручий, сміливий, до того ж зухвалий, високий, сухорлявий, горластий, носатий, мастак часи відбубоніти, обідні відкатати, вигилії учесати, коротше, найправдивіший чернець з усіх, якими чернецтво будь-коли щонайчернецькіш чернечило. Та ще й на Часослові він зуби з’їв.

Тож оцей наш чорноризець, почувши галас, що супостат на виноградниках чинив, вийшов на звіди; узрівши, що вороги у винограднику виноградяться і що прощавай цьогорічне вино монастирське, він зараз дмухнув на клирос, де під той час монахи, як біля розбитого дзвону ливарники, тягли:

— I-im-pe-e-e-t-tu-um і-іпі-і-іті-со-о-о-о-о-о-т-ит…192

— Славні ви співуни-пердуни, скарай мене, Боже (мовив він). А чи не ліпше б вам оце заспівати:

Прощайте, коші й винобрання?

Хай мене чорт візьме, як вони уже не в нашім саду, і так же вони хвацько ріжуть лози укупі з гронами, що — Богом свідчуся — нам ще кілька років доведеться самі хвостики підбирати. А бодай тобі! Що ж нам тепер, горопахам, пити? Боже свідче, da mihi potum!193

На це обізвався пріор:

— Що цьому запивайлові тут треба? Одведіть-но його до цюпи! Як він сміє заважати нам поклонятися Богові?

— Смію (монах на те) поклонятися Богові і скляному богові. Адже ви самі, отче пріоре, як усякий щирий християнин, добре вино любите. Жоден щирий християнин вина не хулитиме: така вже наша монашеська апофтеґма.194 А ці ваші канти і кондаки, далебі, зараз не начасі! Чому ж тоді в пору жнив і винобрання у нас читаються короткі часи, а протягом зими довгі? Святої пам’яти брат Масе Плос, на що вже блюститель (хай мене чорт візьме, як брешу!) нашої віри, тлумачив мені, наскільки пам’ятаю, це так: уліті й восени ми виноград чавимо і вино робимо, а взимі його споживаємо. Слухайте мене, всі винопитці: з нами Бог, за мною! Хай мене спалить антонів вогонь, як я бодай ковток дозволю хильнути тим із вас, хто не поможе мені виноградник відбити! Матка Боска, та це ж бо церковне добро! Хай би там що, а святий Томас Англійський не побоявся за церковне добро головою накласти. Чорзна-що! Виходить, як я за нього помру, мене теж між святі приєднають? Е ні, умирати я не збираюся, хай краще з моєї ласки інші помиратимуть!

З цим словом скинув реверенду і схопив перечку ясеневого хреста, перечка була довга, як спис, і замашна, мов кулачисько; подекуди на ній були намальовані лілеї, уже майже стерті. Зробивши з своєї реверенди перев’язь, він вийшов у самому підрясникові і, змахнувши перечкою від хреста, нараз порвався на ворогів, якраз коли ті, зламавши шики, без бунчуків, без сурмача і барабанщика, рвали кетяги: хорунжі-бо попритулювали корогви і бунчуки попід мурами, барабанщики продірявили з одного боку барабани, щоб було куди виноград сипати, у сурми теж позапихали грона, — усі йшли попас. Аж це брат Жан, без крику: «Іду на ви!», ударив на них із таким імпетом, що порозкидав їх, мов кошенят, тнучи, як старий рубака, куди-попадя. Одним він по гирі гніздив, іншим руки і ноги ламав, третім в’язи скручував, четвертим крижі крушив, кому носа товк, кому очі підбивав, кому щелепу чавив, кому зуби щербив, кому лопатки вивертав, тим плюсна плющив, тим стегна викручував, тим маслаки і челенки розм’якшував.

Хто намагався серед ряснолистої лози сховатися, тому він хребет перебивав і кряж переламував, як собаці. Хто хотів накивати п’ятами, тому він колов на друзки черепний чепець, по ломбовитому шву вціляючи.

Хто дерся на дерево, гадаючи, ніби там безпечніше, тому вганяв палю в кутницю.

Як хтось там із давніх знайомців волав:

— Гей, брате Жане, друзяко, здаюся!

— Ба, рятунку (казав він) тобі нема. Здавай заодно всім чортам і свою душу.

І як стій клав його трупом. А тому зухові, який пробував його заломити, він одразу показував силу своїх м’яснів, — крізь середостіння і крізь серце пробивав йому груди. Кого не здолав зачепити за ребро, тому вивертав кендюх, і було вже по всьому. Декотрих він так затинав по пупові, аж тельбухи виверталися. Декотрим протикав калитку і дупельце. Бігме, такого моторошного видовища світ не бачив!

Одні волали: свята Варваро!

Інші: святий Юра!

Ті: свята Недвига-Серцем!

Ті: Кюноська Богодіво! Лоретська! Благовіснице! Ленуйська! Рів’єрська!

Одні сповіряли себе святому Якову.

Інші просилися під покров шамберійської плащаниці, — вона, до речі, через три місяці згоріла дотла, залишився тільки попілець.

Ті — під покров плащаниці кадуїнської.

Ті сповіряли себе Іванові Предтечі Анжелійському.

Ті — святому Евтропію Сентському, святому Месму Шінонському, святому Мартинові Кандському, святому Клавдієві Синейському, жаврезейським реліквіям і мощам дрібніших святих.

Одні умирали, нічого не мовлячи, інші мовили, але не умирали. Одні умирали, говорячи, інші, умираючи, говорили.

Деякі покликали великим голосом: Сповідника! Сповідника! Confiteor! Miserere! In manus!195

Почувши голосні зойки повалених, пріор з усією монастирською братією поспішився до саду; коли ж вони узріли цих побідах, серед винограддя простертих і на смерть поранених, то кинулися сповідувати декотрих із них. А поки ієромонахи зі сповіддю морочилися, молоді послушники війнулися до брата Жана спитати, чи не можуть вони чимось прислужитися. На це той відповів, що треба дорізати тих, хто валяється на землі. От ці слимаки, розвісивши свої довгополі підрясники на плотах, і заходилися дорізувати і добивати тих, кого він змордував. І знаєте, якою зброєю? Звичайнісінькими різачками, отими ножичками, що наша дітвора лущить зелені горіхи.

Відтак брат Жан став зі своєю перечкою біля проломленого садового муру, кудою супостат удерся. Декотрі слимаки уже встигли по своїх келіях порозтягувати собі на підв’язки бунчуки та корогви. Коли ж ті, кого соборували, спробували у вилім шмигнути, ченчик докінчав їх одного по одному та ще й примовляв:

— Хто сповідався, покаявся і розгрішення дістав, тому прямою путею у Рай, прямою, як серп, як Фейська гора!

Отак завдяки його звазі було вибито до ноги все військо, — а вдерлося у винні лози тринадцять тисяч шістсот двадцять дві душі, не рахуючи, звичайно, жінок і дітей.

Навіть схимник Можіс, про якого у Подвигах чотирьох синів Емонових ідеться, і той, потьопавши зі своєю патерицею на сарацин, такої собі слави не злучив, як наш каптурник, орудуючи проти ворогів перечиною від хреста.

Chapitre XXVII

Comment un moine de Seuillé saulva le cloz de l’abbaye du sac des ennemys

Tant feirent et tracasserent, pillant et larronnant, qu’ilz arriverent à Seuillé, et detrousserent hommes et femmes, et prindrent ce qu’ilz peurent : rien ne leurs feut ne trop chault ne trop pesant. Combien que la peste y feust par la plus grande part des maisons, ilz entroient partout, ravissoient tout ce qu’estoit dedans, et jamais nul n’en print dangier, qui est cas assez merveilleux : car les curez, vicaires, prescheurs, medicins, chirurgiens et apothecaires qui alloient visiter, penser, guerir, prescher et admonester les malades, estoient tous mors de l’infection, et ces diables pilleurs et meurtriers oncques n’y prindrent mal. Dont vient cela, Messieurs ? Pensez y, je vous pry.

Le bourg ainsi pillé, se transporterent en l’abbaye avecques horrible tumulte, mais la trouverent bien reserrée et fermée, dont l’armée principale marcha oultre vers le gué de Vede, exceptez sept enseignes de gens de pied et deux cens lances qui là resterent et rompirent les murailles du cloz affin de guaster toute la vendange.

Les pauvres diables de moines ne sçavoient auquel de leurs saincts se vouer. A toutes adventures feirent sonner ad capitulum capitulantes.196 Là feut decreté qu’ilz feroient une belle procession, renforcée de beaulx preschans, et letanies contra hostium insidias197, et beaulx responds pro pace.198

En l’abbaye estoit pour lors un moine claustrier, nommé Frere Jean des Entommeures199, jeune, guallant, frisque, de hayt, bien à dextre, hardy, adventureux, deliberé, hault, maigre, bien fendu de gueule, bien advantaigé en nez, beau despescheur d’heures, beau desbrideur de messes, beau descroteur de vigiles, pour tout dire sommairement vray moyne si oncques en feut depuys que le monde moynant moyna de moynerie; au reste clerc jusques es dents en matiere de breviaire.

Icelluy, entendent le bruict que faisoyent les ennemys par le cloz de leur vine, sortit hors pour veoir ce qu’ilz faisoient, et, advisant qu’ilz vendangeoient leur cloz auquel estoyt leur boyte de tout l’an fondée, retourne au cueur de l’égllse, où estoient les aultres moynes, tous estonnez comme fondeurs de cloches , lesquelz voyant chanter Ini nim, pe, ne, ne, ne, ne, ne, ne, tum, ne, num, num, ini, i, mi, i, mi, co, o, ne, no, o, o, ne, no, ne, no, no, no, rum, ne, num, num : « C’est, dist il, bien chien chanté! Vertus Dieu, que ne chantez vous:

Adieu, paniers, vendanges sont faictes?

« Je me donne au diable s’ilz ne sont en nostre cloz et tant bien couppent et seps et raisins qu’il n’y aura, par le corps Dieu ! de quatre années que halleboter dedans. Ventre sainct Jacques ! que boyrons nous ce pendent, nous aultres pauvres diables? Seigneur Dieu, da mihi potum ! »

Lors dist le prieur claustral:

« Que fera cest hyvrogne icy? Qu’on me le mene en prison. Troubler ainsi le service divin!

— Mais (dist le moyne) le service du vin, faisons tant qu’il ne soit troublé; car vous mesmes, Monsieur le Prieur, aymez boyre du meilleur. Sy faict tout homme de bien; jamais homme noble ne hayst le bon vin : c’est un apophthegme monachal. Mais ces responds que chantez ycy ne sont, par Dieu! poinct de saison.

— Pourquoy sont noz heures en temps de moissons et vendenges courtes; en l’advent et tout hyver longues? Feu de bonne memoire Frere Macé Pelosse , vray zelateur (ou je me donne au diable) de nostre religion, me dist, il m’en soubvient, que la raison estoit affin qu’en ceste saison nous facions bien serrer et faire le vin, et qu’en hyver nous le humons.

— Escoutez, Messieurs, vous aultres qui aymez le vin: le corps Dieu, sy me suibvez ! Car, hardiment, que sainct Antoine me arde sy ceulx tastent du pyot qui n’auront secouru la vigne ! Ventre Dieu, les biens de l’Eglise! Ha, non, non! Diable! sainct Thomas l’Angloys voulut bien pour yceulx mourir : si je y mouroys, ne seroys je sainct de mesmes? Je n’y mourray jà pourtant, car c’est moy qui le foys es aultres.

Ce disant, mist bas son grand habit et se saisist du baston de la croix, qui estoit de cueur de cormier, long comme une lance, rond à plain poing et quelque peu semé de fleurs de lys, toutes presque effacées. Ainsi sortit en beau sayon, mist son froc en escharpe et de son baston de la croix donna sy brusquement sus les ennemys, qui, sans ordre, ne enseigne, ne trompette, ne tabourin, parmy le cloz vendangeoient, car les porteguydons et port’enseignes avoient mis leurs guidons200 et enseignes l’orée des murs, les tabourineurs avoient defoncé leurs tabourins d’un cousté pour les emplir de raisins, les trompettes estoient chargez de moussines, chacun estoit desrayé, — il chocqua doncques si roydement sus eulx, sans dyre guare, qu’il les renversoyt comme porcs, frapant à tors et à travers, à vieille escrime.

Es uns escarbouilloyt la cervelle, es aultres rompoyt bras et jambes, es aultres deslochoyt les spondyles du coul, es aultres demoulloyt les reins, avalloyt le nez, poschoyt les yeulx, fendoyt les mandibules, enfonçoyt les dens en la gueule, descroulloyt les omoplates, sphaceloyt les greves, desgondoit les ischies, debezilloit les fauciles.

Si quelq’un se vouloyt cascher entre les sepes plus espès, à icelluy freussoit toute l’areste du douz et l’esrenoit comme un chien.

Si aulcun saulver se vouloyt en fuyant, à icelluy faisoyt voler la teste en pieces par la commissure lambdoide.

Si quelq’un gravoyt en une arbre, pensant y estre en seureté, icelluy de son baston empaloyt par le fondement.

Si quelqu’un de sa vieille congnoissance luy crioyt: Ha, Frere Jean, mon amy, Frere Jean, je me rend !

— Il t’est (disoit il) bien force; mais ensemble tu rendras l’ame à tous les diables.

Et soubdain luy donnoit dronos. Et, si personne tant feust esprins de temerité qu’il luy voulust resister en face, là monstroyt il la force de ses muscles, car il leurs transperçoyt la poictrine par le mediastine et par le cueur. A d’aultres donnant suz la faulte des coustes, leurs subvertissoyt l’estomach, et mouroient soubdainement. Es aultres tant fierement frappoyt par le nombril qu’il leurs faisoyt sortir les tripes. Es aultres parmy les couillons persoyt le boiau cullier. Croiez que c’estoyt le plus horrible spectacle qu’on veit oncques

Les uns cryoient : Saincte Barbe !
les aultres : Sainct George !
les aultres : Saincte Nytouche !
les aultres : Nostre Dame de Cunault ! de Laurette !
de Bonnes Nouvelles ! de la Lenou! de Riviere !
les ungs se vouoyent à sainct Jacques;
les aultres au sainct suaire de Chambery, mais il
brusla troys moys après, si bien qu’on n’en peut saulver un seul brin ;
les aultres à Cadouyn;
les aultres à sainct Jean d’Angery ;
les aultres à sainct Eutrope de Xainctes, à sainct Mesmes de Chinon,
à sainct Martin de Candes, à sainct Clouaud de Sinays, es reliques de
Javrezay et mille aultres bons petitz sainctz.

Les ungs mouroient sans parler, les aultres parloient sans mourir. Les ungs
mouroient en parlant, les aultres parloint en mourant.

Les aultres crioient à haulte voix : « Confession ! Confession ! Confiteor!
Miserere! In manus!

Tant fut grand le cris des navrez que le prieur de l’abbaye avec tous ses moines sortirent, lesquelz, quand apperceurent ces pauvres gens ainsi ruez parmy la vigne et blessez à mort, en confesserent quelques ungs. Mais, ce pendent que les prebstres se amusoient à confesser, les petits moinetons coururent au lieu où estoit Frere Jean et luy demanderent en quoy il vouloit qu’ilz luy aydassent. A quoy respondit qu’ilz esguorgetassent ceulx qui estoient portez par terre. Adoncques, laissans leurs grandes cappes sus une treille au plus près, commencerent esgourgeter et achever ceulx qu’il avoit desjà meurtriz. Sçavez vous de quelz ferrements ? A beaulx gouvetz, qui sont petitz demy cousteaux dont les petitz enfans de nostre pays cernent les noix.

Puis à tout son baston de croix guaingna la breche qu’avoient faict les ennemys. Aulcuns des moinetons emporterent les enseignes et guydons en leurs chambres pour en faire des jartiers. Mais, quand ceulx qui s’estoient confessez vouleurent sortir par icelle bresche, le moyne les assommoit de coups, disant :

— Ceulx cy sont confès et repentans, et ont guaigné les pardons; ilz s’en vont en paradis, aussy droict comme une faucille et comme est le chemin de Faye.

Ainsi, par sa prouesse, feurent desconfiz tous ceulx de l’armée qui estoient entrez dedans le clous, jusques au nombre de treze mille six cens vingt et deux, sans les femmes et petitz enfans, cela s’entend tousjours

Jamais Maugis , hermite, ne se porta si vaillamment à tout son bourdon contre les Sarrasins, desquelz est escript es gestes des quatre filz Haymon, comme feist le moine à l’encontre des ennemys avec le baston de la croix.

Розділ XXVIII

Як Пикрохол Ларош-Клермо захопив і як убивався і бідкався Ґранґузьє, війну оголошуючи

Поки монах, як уже описувалося, колошкав тих, хто до їхньої обителі вдерся, Пикрохол, алюрою з людьми Ведський брід проскочивши, напав на Ларош-Клермо, і там йому жодного опору не вчинено, а що вже смеркло, то він постановив стати тут постоєм, щоб діяти далі з меншим оприском.

Уранці він здобув капоніри і замок, а потім добре укріпив їх і припасами обмислив, аби в разі нападу відсиджуватися саме тут, адже цей замок завдяки штучним і природним фортифікаціям, а також вигідному розташуванню був нездобутний.

Хай він тут і сидить, а ми тим часом повернімося до нашого доброго Ґарґантюа, який у Парижі то впадає за наукою, то за атлетичними вправами, та до батька його, славного Ґранґузьє — старий оце саме повечеряв і гріє свої кості біля веселого, яскравого і жаркого вогню, щось креслячи на коминкові обгорілим краєм палиці, якою кочегарять, і розповідаючи жінці з домівниками про добрі давні часи.

Аж це прибігає до нього пастух Піло, сторож на винограднику, і ну розповідати, як у його землях і маєтках Пикрохол, цар лернейський, злодіячить і дешпетує, як він спустошив, сплюндрував, пожакував цілий край, окрім сеїської обителі, відбитої звагою Жана Зубаря, і як згаданий цар засів тепер у Ларош-Клермо і вкупі зі своєю раттю намагається ще більше його укріпити.

— Ой леле! леле! — скрикнув Ґранґузьє. — Люди добрі, що ж воно таке діється? Мариться це мені чи так усе насправді? Пикрохол, мій давній і щирий друг, мій кревняк і спільник, напав на мене? Хто його на це підбурив? Хто під’юдив? Хто підбив? Хто йому таку пораду дав? Ох, ох, ох, ох, ох! Боже мій, Спасе мій, поможи мені, просвіти мене, підкажи, що його почати! Запевняю тебе, перед Ликом твоїм присягаюся, — будь же тільки до мене прихильний! — що зроду йому не доїдав, людей його не кривдив, земель його не шарпав. Ба, навпаки, я завжди спомагав його вояцтвом, грішми, ласкою та порадою, у скруті намагався йому прислужитися! Але, мабуть, нечистий його підневідив, коли він міг так мене уразити. Пане Боже, ти мою щирість бачиш, ти-бо всевидець! Як він стерявся і ти обрав мене напоумити його, то дай мені власть і хист мирно його вернути під ярмо святої волі твоєї. Ох, ох, ох! Люди добрі, друзі мої і вірні слуги, невже мені доведетьсся кликати вас на визвіл? Лишенько! На старощах прагнув я жити з упокоєм, ба цілий вік старався всіх до згоди приєднати. Та, бачу, мушу і я накладати збрую на бідолашні свої рамена, кволі та змучені, і брати до тремтячих рук копіє і булаву в обороні й убезпеці моїх нетяг підданців. Так мені велить здоровий розум, бо їхньою кривавицею я живу, їхнім потом годуюсь я сам, мої діти і вся моя рідня. А проте я не вдарю на нього перше, ніж усі способи і ярміси перепробую! Така моя постанова.

Потім він скликав чорну раду, і єдиноголосною всіх обрадою і ухвалою було послати до Пикрохола якогось розумника, щоб вивідати, з якого такого дива він неждано-негадано знавіснів і чинить забіг на край, де ніяких прав не має; до того ж ухвалено покликати Ґарґантюа з людьми, аби вони відборонили волю від лютого ворога і стояли на своїм. Ґранґузьє на все пристав і розпорядився, що кому робити. Зокрема він мерщій послав баска лакейчука до Ґарґантюа і написав синові листа.

Chapitre XXVIII

Comment Picrochole print d’assault la Roche Clermauld, et le regret et difficulté que feist Grandgousier de entreprendre guerre

Cependent que le moine s’escarmouchoit comme avons dict contre ceulx qui estoient entrez le clous, Picrochole à grande hastiveté passa le gué de Vede avec ses gens, et assaillit La Roche Clermauld, auquel lieu ne luy feut faicte resistance quelconques, et, par ce qu’il estoit jà nuict, delibera en icelle ville se heberger soy et ses gens, et refraischir de sa cholere pungitive.

Au matin, print d’assault les boullevars et chasteau, et le rempara très bien, et le proveut de munitions requises, pensant là faire sa retraicte si d’ailleurs estoit assailly, car le lieu estoit fort et par art et par nature à cause de la situation et assiete.

Or laissons les là et retournons à nostre bon Gargantua, qui est à Paris, bien instant à l’estude de bonnes lettres et exercitations athletiques, et le vieux bon homme Grandgousier, son pere, qui après souper se chauffe les couiles à un beau, clair et grand feu, et, attendent graisler des chastaines, escript au foyer avec un baston bruslé d’un bout dont on escharbotte le feu, faisant à sa femme et famille de beaulx contes du temps jadis.

Un des bergiers qui guardoient les vignes, nommé Pillot, se transporta devers luy en icelle heure et raconta entierement les excès et pillaiges que faisoit Picrochole, roy de Lerné, en ses terres et dommaines, et comment il avoit pillé, gasté, saccagé tout le pays, excepté le clous de Seuillé que Frere Jean des Entommeures avoit saulvé à son honneur, et de present estoit ledict roy en La Roche Clermaud, et là en grande instance se remparoit, luy et ses gens.

— Holos ! holos ! dist Grandgousier, qu’est cecy, bonnes gens? Songé je, ou si vray est ce qu’on me dict? Picrochole, mon amy ancien de tout temps, de toute race et alliance, me vient il assaillir? Qui le meut? Qui le poinct? Qui le conduict? Qui l’a ainsi conseillé? Ho! ho! ho! ho! ho! mon Dieu mon Saulveur, ayde moy, inspire moy, conseille moy à ce qu’est de faire ! Je proteste, je jure davant toy, ainsi me soys tu favorable ! — sy jamais à luy desplaisir, ne à ses gens dommaige, ne en ses terres je feis pillerie; mais, bien au contraire, je l’ay secouru de gens, d’argent, de faveur et de conseil, en tous cas que ay peu congnoistre son adventaige. Qu’il me ayt doncques en ce poinct oultraigé, ce ne peut estre que par l’esprit maling. Bon Dieu, tu congnois mon couraige, car à toy rien ne peut estre celé; si par cas il estoit devenu furieux et que, pour luy rehabilliter son cerveau, tu me l’eusse icy envoyé, donne moy et pouvoir et sçavoir le rendre au joug de ton sainct vouloir par bonne discipline.

— Ho ! ho ! ho ! mes bonnes gens, mes amys et mes feaulx serviteurs, fauldra il que je vous empesche à me y ayder? Las ! ma vieillesse ne requerroit dorenavant que repous, et toute ma vie n’ay rien tant procuré que paix; mais il fault, je le voy bien, que maintenant de harnoys je charge mes pauvres espaules lasses et foibles, et en ma main tremblante je preigne la lance et la masse pour secourir et guarantir mes pauvres subjectz. La raison le veult ainsi, car de leur labeur je suis entretenu et de leur sueur je suis nourry, moy, mes enfans et ma famille.

— Ce non obstant, je n’entreprendray guerre que je n’aye essayé tous les ars et moyens de paix; là je me resouls.

Adoncques feist convoquer son conseil et propousa l’affaire tel comme il estoit, et fut conclud qu’on envoiroit quelque homme prudent devers Picrochole sçavoir pourquoy ainsi soubdainement estoit party de son repous et envahy les terres es quelles n’avoit droict quicquonques, davantaige qu’on envoyast querir Gargantua et ses gens, affin de maintenir le pays et defendre à ce besoing. Le tout pleut à Grandgousier, et commenda que ainsi feust faict

Dont sus l’heure envoya le Basque, son laquays, querir à toute diligence Gargantua, et luy escripvoit comme s’ensuit.

Розділ XXIX

Про що Ґранґузьє писав до Ґарґантюа

Ти такий до книжки прикидливий, що я довго ще твого філософського спокою не важився б каламутити, та от лиха година: мої приятелі і мої колишні спільники не пошанували моєї сивини і провезли мені попа в решеті. І як мені вже так судилося, що мене в шори убрали саме ті, кому я вірив найбільше, то я мушу закликати тебе на відборону твоїх підданців і добра, природним правом тобі належного. Бо як будь-яка бронь, коли вона безхатня чи коли в самій хаті нема хазяїна, обертається на непотріб, так само марна всяка наука і всякі постанови, коли їх учасно не застосувати і не перейти до рішучих дій.

Я ж хочу не провокувати, а пацифікувати, не наїжджати, а захищатися, не підбивати, а боронити вірних моїх підданців і мою предківщину, куди ґвалтом, без усякого приводу і підстав удерся Пикрохол і не збирається припиняти свого здобичницького наїзду, люто напастуючи на вільний люд.

Маю за свій обов’язок гнів цього самодура поскромити, якомога йому годячи, і вже не раз і не два виряджав до нього дружнє посельство, аби з’ясувати, хто, чим і як його образив, але він одрік мені, що чути нічого не хоче, мовляв, де я, там і моє. Виходить, Предвічний дав йому робити все по своїй уподобі і по своїй волі, а воля його — це сваволя, оскільки тепер він позбавлений Божої благодаті, і щоб вернути йому чуття обов’язку й оханути його, напустив його на мене.

Ось чому, любий мій сину, прочитавши цього листа, мерщій повертайся і підпоможи не мене (хоть і мене ти маєш із природного жалю виручати), а твоїх підданців, бо підсобити і порятувати їх — то ж твоя справа. Цей подвиг ти повинен звершити малою кров’ю. Отож-бо завдяки надійнішим способам, запобіжним заходам і воєнним хитрощам ми врятуємо всі душі і повернемо утікачів додому.

Хай благословить тебе, мій любий сину, Христос, наш Збавитель.

Уклін від мене Понократові, Гімнастові та Евдемонові.

Двадцятого дня місяця септемвря.

Твій батько Транґузьє.

Chapitre XXIX

Le teneur des lettres que Grandgousier escripvoit à Gargantua

La ferveur de tes estudes requeroit que de long temps ne te revocasse de cestuy philosophicque repous, sy la confiance de noz amys et anciens confederez n’eust de present frustré la seureté de ma vieillesse. Mais, puis que telle est ceste fatale destinée que par iceulx soye inquieté es quelz plus je me repousoye, force me est te rappeler au subside des gens et biens qui te sont par droict naturel affiez.

Car, ainsi comme debiles sont les armes au dehors si le conseil n’est en la maison, aussi vaine est l’estude et le conseil inutile qui en temps oportun par vertus n’est executé et à son effect reduict.

Ma deliberation n’est de provocquer, ains de apaiser; d’assaillir, mais defendre; de conquester, mais de guarder mes feaulx subjectz et terres hereditaires, es quelles est hostillement entré Picrochole sans cause ny occasion, et de jour en jour poursuit sa furieuse entreprinse avecques excès non tolerables à personnes liberes.

Je me suis en devoir mis pour moderer sa cholere tyrannicque, luy offrent tout ce que je pensois luy povoir estre en contentement, et par plusieurs foys ay envoyé amiablement devers luy pour entendre en quoy, par qui et comment il se sentoit oultragé; mais de luy n’ay eu responce que de voluntaire deffiance et que en mes terres pretendoit seulement droict de bienseance. Dont j’ay congneu que Dieu eternel l’a laissé au gouvernail de son franc arbitre et propre sens, qui ne peult estre que meschant sy par grâce divine n’est continuellement guidé , et, pour le contenir en office et reduire à congnoissance, me l’a icy envoyé à molestes enseignes.

Pourtant201, mon filz bien aymé, le plus tost que faire pouras, ces lettres veues, retourne à diligence secourir, non tant moy (ce que toutesfoys par pitié naturellement tu doibs) que les tiens, lesquelz par raison tu peuz saulver et guarder. L’exploict sera faict à moindre effusion de sang que sera possible, et, si possible est, par engins plus expediens, cauteles et ruzes de guerre, nous saulverons toutes les ames et les envoyerons joyeux à leurs domiciles.

Tres chier filz, la paix de Christ, nostre redempteur, soyt avecques toy .

Salue Ponocrates, Gymnaste et Eudemon de par moy.

Du vingtiesme de Septembre.

Ton père, GRANDGOUSIER.

Розділ XXX

Як до Пикрохола послано гінцем Ульриха Ґалле

Проказавши й підписавши нашвидку листа, Ґранґузьє звелів своєму діловодові Ульріхові Ґалле, мужеві тямущому й дотепному, перевіреному крючкові, впорядкувавши папери і розглянувши заплутані справи, їхати до Пикрохола і передати йому все, що на обрадах мовилося.

Добряга Ґалле одразу рушив у путь-дорогу і, перебрівши брід, спитав у млинаря, де пробуває Пикрохол; мукомел йому відрік, що вороги обібрали його до нитки, а потім окопалися в Ларош-Клермо і що він, мірошник, не радить йому їхати далі, а то як би не напоротись йому на патруль, ладний завжди на комусь оскому зігнати. Діловод легко повірив тим словам і заночував у млинаря.

Уранці він уже вістив про себе сурмою під замковою брамою і вимагав у варти пустити його до царя, пустити у царевих-таки інтересах.

Слова ці передали його величності, але цар звелів брами у жодному разі не відчиняти, а сам вийшов на башту фортечну і кинув послові:

— Ну, якої ще там хвороби? Що ти хочеш сказати?

Тоді посол виголосив нижченаведену промову.

Chapitre XXX

Comment Ulrich Gallet fut envoyé devers Picrochole.

Les lettres dictées et signées, Grandgousier ordonna que Ulrich Gallet , maistre de ses requestes, homme saige et discret, duquel en divers et contencieux affaires il avoit esprouvé la vertus et bon advis, allast devers Picrochole pour luy remonstrer ce que par eux avoit esté decreté.

En celle heure partit le bon homme Gallet, et, passé le gué, demanda au meusnier de l’estat de Picrochole, lequel luy feist responce que ses gens ne luy avoient laissé ny coq ny geline, et qu’ilz s’estoient enserrez en La Roche Clermauld, et qu’il ne luy conseilloit poinct de proceder outre, de peur du guet, car leur fureur estoit enorme. Ce que facilement il creut, et pour celle nuict herbergea avecques le meusnier.

Au lendemain matin se transporta avecques la trompette à la porte du chasteau, et requist es guardes qu’ilz le feissent parler au roy pour son profit

Les parolles annoncées au roy, ne consentit aulcunement qu’on luy ouvrist la porte, mais se transporta sus le bolevard, et dist à l’embassadeur : « Qu’i a il de nouveau? Que voulez vous dire? »

Adoncques l’embassadeur propousa comme s’ensuit :

Розділ XXXI

Промова Ґалле, до Пикрохола звернута

З усіх прикрощів чи не найгірша та, коли муж, який сподівався ласки і благодії, зазнає шваби і афронту. І небезпідставно (хоть, може, і не зовсім розумно) багато хто у такій принуці, вважаючи за краще вмерти, ніж таку наругу зносити, і бачачи, що тут ні силою, ні якимись викрутами не зарадиш, сам укорочував собі віку.

Чи ж дивина, що цар Ґранґузьє, мій владар, твоїм лютим і ворожим наїздом уражений, обурюється і бентежиться аж до споду душі. Дивина була б, якби його не вразило нечуване безправ’я, тобою і твоїми підданцями в його посілості над його людом чинене, безправ’я, страховите своєю нелюдяністю, таке болюче йому ще й тим, що він так щиро своїх підданців любить, як досі до нього жоден смертний не любив. Але, сказати по щирості, ще дужче болить йому те, що ті всі утиски та лиходійства чиняться саме від тебе і від твоїх вояків, бо ж ти і твої діди й прадіди справіку приятелювали з ним самим і предків’ям його, і приязнь цю, допосі незламну, ви підтримували, берегли і плекали, мов святиню, отож-бо не лише він, а й варварські племена, як-от, пуатевінці, бретонці, мансонці, а також і ті, хто за Канарськими виспами і городом Ізабеллою живе, гадали, що легше небосхил завалити, а пекло до сьомих небес підняти, аніж вашу спілку розбити, таку грізну для всіх їхніх підступних замірів, що ніхто не зважувався підбити, роздратувати чи скривдити когось зі спільників, остерігаючись помсти його приятеля.

Ба більше. Ця свята приязнь так високо попід хмарами буяє, що серед насельників нашого материка та океанських архіпелагів знайдеться негурт тих, хто не мав би за честь пактувати з вами на умовах вам вигідних і хто не пошанував би цілости вашої конфедерації, так само, як цілости власних земель і посілости; отож-бо, ніхто не забув би державця чи гурту державців, що у люті й бундючності своїй зважився б зазіхнути не кажу на ваші землі, а бодай на землі ваших спільників, і якщо з чийогось нерозважного наусту хтось і збирався напасти, то на саме ім’я і назву вашої ліги зараз же свого намислу зрікався.

Що ж тепер укинуло тебе в таку пасію, аж ти, пакт розбивши, приязнь потоптавши, права зламавши, оружно увігнався до його країни, попри те, що ні він сам, ні його люд нічим тебе не скривдили, не допекли, не спровокували? Де ж вірність? Де закон? Де розум? Де людяність? Де страх Божий? Невже ти сподівався від вишніх духів і Вседержителя, який віддає кожному віть за віть, свою зловорожість потаїти? Як ти на це розраховуєш, то помиляєшся, бо цей судія все бачить. Може, так назнаменовано долею або ж такий вплив планет, яким заздро на твої гаразди і супокій? Звичайно, на все єсть вінець і крес, і коли щось минає свій зеніт, воно зараз же хилиться на спад, бо довше триматись у такому стані годі. Такий рішенець усім, хто в пишанні й поспіху забуває шануватися.

Та навіть як це і було задумано наперед і нині вже край твоєму щастю і супокою, то чи ж така вже конечна потреба настирятися моєму цареві, адже саме він уклав тобі берло до рук? Як на дім твій чекає руїна, то чи ж треба, аби при падінні він завалив і житло того, хто твій дім опорядив? Усе це так заходить за край нашої тями і так зі здоровим глуздом розминається, що в людській голові ніяк не вкладається, та й чужинцю воно здасться неймовірним, поки свідчення і твердження не переконають його, що нема нічого святого і святобливого для того, хто, пустившися зовсім берега, Господа і розуму відкинувся.

Коли б ми твоєму людові чи твоїм землям шкоди завдали; коли б ми твоїх ворогів спомагали; коли б ми тебе у твоїх справах не підтримали; коли б ми твоє добре ім’я і твою честь ущербили, або, краще сказати, коли б нечистий, на все злеє тебе під’юджуючи і маревом і маною тебе охмарюючи, оббрехав нас і нашептав тобі, що ми чимось нашу давню приязнь іскаляли, ти мав би насамперед з’ясувати істину, а потім докоряти нам за це, і ми тобі догодили б так, щоб ти був до шниру вдоволений. Проте, Боже свідче! як же ти вчинив? Невже тобі забандюрилося, підступним тиранам у слід ступаючи, сплюндрувати і пожакувати царство мого володаря? Невже ти мав його за такого ледаща і кепа, невже гадав, ніби в нього не знайдеться людей, грошви, радців, військових стратегів, ніби він не здолає твого навального наступу відбити?

Зараз же забирайся звідси, і щоб узавтра вже вернувся до свого краю, але путею не злодіяч і не ґвалтуй, ба ще й тисячу золотих безантів202 за шкоду, заподіяну на цих землях, заплати. Половину цих грошенят пришлеш нам узавтра, а половину до найближчих маєвих ід, а тим часом хай поки побудуть у нас закладниками дуки де Верзун, де Курдупель і де Шуя, а також принц де Шолуді і віконт де Вошва.

Chapitre XXXI

La harangue faicte par Gallet à Picrochole

Plus juste cause de douleur naistre ne peut entre les humains que si, du lieu dont par droicture esperoient grace et benevolence, ilz recepvent ennuy et dommaige. Et non sans cause (combien que sans raison) plusieurs, venuz en tel accident, ont ceste indignité moins estimé tolerable que leur vie propre, et, en cas que par force ny aultre engin ne l’ont peu corriger, se sont eulx mesmes privez de ceste lumiere.

Doncques merveille n’est si le roy Grandgousier, mon maistre est à ta furieuse et hostile venue saisy de grand desplaisir et perturbé en son entendement. Merveille seroit si ne l’avoient esmeu les excès incomparables qui en ses terres et subjectz ont esté par toy et tes gens commis, es quelz n’a esté obmis exemple aulcun d’inhumanité, ce que luy est tant grief de soy, par la cordiale affection de laquelle tousjours a chery ses subjectz, que à mortel homme plus estre ne sçauroit. Toutesfoys sus l’estimation humaine plus grief luy est en tant que par toy et les tiens ont esté ces griefz et tords faictz qui de toute memoire et ancienneté aviez, toy et tes peres, une amitié avecques luy et tous ses encestres conceu, laquelle jusques à present comme sacrée ensemble aviez inviolablement maintenue, guardée et entretenue, si bien que non luy seulement ny les siens, mais les nations barbares, Poictevins, Bretons, Manseaux et ceulx qui habitent oultre les isles de Canarre et Isabella , ont estimé aussi facile demollir le firmament et les abysmes eriger au dessus des nues que desemparer vostre alliance, et tant l’ont redoubtée en leurs entreprinses que n’ont jamais auzé provoquer, irriter ny endommaiger l’ung, par craincte de l’aultre.

Plus y a. Ceste sacrée amitié tant a emply ce ciel que peu de gens sont aujourd’huy habitans par tout le continent et isles de l’ocean, qui ne ayent ambitieusement aspiré estre receuz en icelle à pactes par vous mesmes conditionnez, autant estimans vostre confederation que leurs propres terres et dommaines; en sorte que de toute memoire n’a esté prince ny ligue tant efferée ou superbe qui ait auzé courir sus, je ne dis poinct voz terres, mais celles de voz confederez; et, si par conseil precipité ont encontre eulx attempté quelque cas de nouvelleté, le nom et tiltre de vostre alliance entendu, ont soubdain desisté de leurs entreprises.

Quelle furie doncqnes te esmeut maintenant, toute alliance brisée, toute amitié conculquée, tout droict trespassé, envahir hostilement ses terres, sans en rien avoir esté par luy ny les siens endommagé, irrité ny provocqué? Où est foy? Où est loy? Où est raison? Où est humanité? Où est craincte de Dieu? Cuyde tu ces oultraiges estre recellés es esperitz eternelz et au Dieu souverain qui est juste retributeur de noz entreprinses ? Si le cuyde, tu te trompe car toutes choses viendront à son jugement. Sont ce fatales destinées ou influences des astres qui voulent mettre fin à tes ayzes et repous ? Ainsi ont toutes choses leur fin et periode, et, quand elles sont venues à leur poinct suppellatif, elles sont en bas ruinées, car elles ne peuvent long temps en tel estat demourer. C’est la fin de ceulx qui leurs fortunes et prosperitez ne peuvent par rayson et temperance moderer.

Mais, si ainsi estoit phée et deust ores ton heur et repos prendre fin, falloit il que ce feust en incommodant à mon roy, celluy par lequel tu estois estably? Si ta maison debvoit ruiner, failloit il qu’en sa ruine elle tombast suz les atres de celluy qui l’avoit aornée? La chose est tant hors les metes de raison, tant abhorrente de sens commun, que à peine peut elle estre par humain entendement conceue, et jusques à ce demourera non croiable entre les estrangiers que l’effect asseuré et tesmoigné leur donne à entendre que rien n’est ny sainct, ny sacré à ceulx qui se sont emancipez de Dieu et Raison pour suyvre leurs affections perverses.

Si quelque tort eust esté par nous faict en tes subjectz et dommaines, si par nous eust esté porté faveur à tes mal vouluz, si en tes affaires ne te eussions secouru, si par nous ton nom et honneur eust esté blessé, ou, pour mieulx dire, si l’esperit calumniateur, tentant à mal te tirer , eust par fallaces especes et phantasmes ludificatoyres mis en ton entendement que envers toy eussions faict choses non dignes de nostre ancienne amitié, tu debvois premier enquerir de la verité, puis nous en admonester, et nous eussions tant à ton gré satisfaict que eusse eu occasion de toy contenter. Mais (ô Dieu eternel !) quelle est ton entreprinse ? Vouldroys tu, comme tyrant perfide, pillier ainsi et dissiper le royaulme de mon maistre ? Le as tu esprouvé tant ignave et stupide qu’il ne voulust, ou tant destitué de gens, d’argent, de conseil et d’art militaire qu’il ne peust resister à tes iniques assaulx ?

Depars d’icy presentement, et demain pour tout le jour soye retiré en tes terres, sans par le chemin faire aulcun tumulte ne force; et paye mille bezans d’or pour les dommaiges que as faict en ces terres. La moytié bailleras demain, l’aultre moytié payeras es ides de May prochainement venant, nons delaissant ce pendent pour houltaige les ducs de Tournemoule, de Basdefesses et de Menuail, ensemble le prince de Gratelles et le viconte de Morpiaille.

Розділ XXXII

Як Ґранґузьє для замирення велів перепічки вернути

На сім слові добряка Галле замовк, а Пикрохол на все його угрущання відповів так:

— Прийдіть і візьміть! прийдіть і візьміть! Вони у мене не макухи, а зухи! Вони коржів вам набгають.

От посланець вернувся до Ґранґузьє, коли той, простоволосий, колінкував у куточку свого кабінету і благав Бога, щоб не вдаватися до сили, утишити гнів Пикрохола й оханути його. Угледівши добряку Ґалле на порозі, цар поспитав:

— Ага, це ти, друже? З чим же ти до мене вернувся?
— Немає (сказав Ґалле) ради! Цей муж із розуму звихнувся і тепера без царя в голові!
— Он як (сказав Ґранґузьє), а чим же він, друже, своє беззаконня виправдує?
— Він і гадки не мав (сказав Ґалле) виправдуватися. Тільки про коржі дві слові буркнув. Хтозна, мо’, наші таки натовкли цих пекарів.
— Треба (сказав Ґранґузьє) спершу розшолопати що й до чого, а тоді вже діяти.

Наряджене одразу ж слідство показало, що його хлопці забрали живосилом кільканадцять коржів, та ще й Марке довбнею по головешці вчистили, але за коржі вони, мовляв, розплатилися чесно, а згаданий Марке потягнув пугою Фрож’є по ногах перший. І тоді схожалися всі на раду, і єдиноголосною ухвалою вирішено вдарити з усім імпетом на супостата. А проте Ґранґузьє заявив:

— Як шуря-буря за яких кілька коржів зірвалася, то я спробую вгонобити Пикрохола. Що не кажіть, а війна є війна.

Відтак поцікавився, скільки перепічок забрано, і, з’ясувавши, що п’ять чи шість тузінів, загадав напекти їх за ніч п’ять возів і на один покласти перепічки, на найкращому маслі, на найсвіжіших жовтках, з найліпшим шафраном та іншими гострими присмаками спечені. До цього частунку для Марке він також доклав сімсот тисяч три філіппи203, аби з його курувальниками цилюрниками розрахуватися, а крім того, відписував у довічну й безкоштовну обладу йому та його спадкоємцям хутір Помардьєру. Відвезти й передати приноси доручено тому ж таки Ґалле, і вже їдучи солейським шляхом, посол велів нарвати якнайбільше очерету й рогози, заклечати ними вози і дати по стеблині до рук кожному візникові; сам він теж стебло тримав, цим показуючи, що вони на мирову йдуть і прагнуть тільки відвернути сутичку.

Під браму під’їхавши, вони зажадали поговорити з Пикрохолем від імени Ґранґузьє. Пикрохол розпорядився не пускати їх і сам не вийшов на перемовини, переказав тільки, що йому ніколи і що як їм уже так приспічило, хай побалакають із капітаном Боюном — той саме на валу лаштував до бою гармату. От наш добряка й звернувся до нього з такими словами:

— Сеньйоре! Аби чвари впинити і всяку перешкоду на відновлення нашої спілки усунути, повертаємо ваші коржі, нашого розбрату причину. Лише з самого нашого миролюбства повертаємо вам аж п’ять возів, з яких один призначається для потерпілого Марке, хоча наші взяли у вас тільки п’ять тузинів та ще й за добрі гроші. На додачу, аби Марке до шниру вдовольнити, я вручу йому сімсот тисяч три філіппи, а на вішкодування моральних збитків передам у вічну і безкоштовну обладу йому і його спадкоємцям хутір Помардьєру, даровизний запис у мене в руках. Тим-то, Бога ради, живімо у добрій згоді, а ви рушайте собі веселенько додому і верніть нам сюю цитадель, зазіхати на яку ви, як самі здорові знаєте, не маєте жодного права! Відтепер дружімо, як колись!

Боюн усе до цяти переказав Пикрохолові і додав до жару приску ще й від себе:

— Нагнали ми цьому мугиряччю холоду! П’яндиголова пропащий Ґранґузьє, далебі, обісрався! Це вже тобі не чопа дудлити, а показуй себе на бойовищі. Я собі міркую так: коржі і грошики ми у них візьмемо, а самі мерщій утаборимося, ошанцюємося і знову візьмемося за своє. Не на дурних напали! Хочуть нас перепічками улещати? Бачте, ви милосердували супроти них і трималися запанібрата, отепер у них роги й виросли: не буде пана з хама.
— Правда! правда! — сказав Пикрохол. — Я їм ось дам перегону, святим Яковом свідчуся, дам! Як ти сказав, так і чини.
— Тут є притичина одна, — озвався Боюн. — Харчу в нас обмалкувато буде, із припасом не розженешся. Як Ґранґузьє фортецю обложить, я собі всі зуби повидираю, зоставлю щонайбільше три, та й інші хай повиривають, а то ми струбимо все дочиста.
— Ба ні, — заперечив Пикрохол, — живности у нас подостатком. Та й якого ката сюди ми прийшли: напихатися чи воюватися?
— Таж воюватися, — відповідав Боюн, — але животина — ненаситна дитина, і де царем голод, там сила в неласці.
— Та годі, вже годі! — промовив Пикрохол. — Цупте усе, що вони попривозили.

У млі ока посольство позбулося грошей, коржів, волів та возів, і панам послам без жодної відповіді показано на виступці, попереджено лише, щоб вони під мури не потикалися, а чому — дізнаються взавтра. Так вернулося посольство як непишне, доповіло про все Ґранґузьє і додало від себе, що замиритися з воріженьками годі, тільки й зостається, що воювати до загину.

Chapitre XXXII

Comment Grandgousier, pour achapter paix, feist rendre les fouaces

A tant se teut le bon homme Gallet; mais Picrochole à tous ses propos ne respond aultre chose sinon:

— Venez les querir, venez les querir. Ilz ont belle couille et molle . Ilz vous brayeront de la fouace.

Adoncques retourne vers Grandgousier, lequel trouva à genous, teste nue, encliné en un petit coing de son cabinet, priant Dieu qu’il vouzist amollir la cholere de Picrochole et le mettre au poinct de raison, sans y proceder par force. Quand veit le bon homme de retour, il luy demanda :

— Ha ! mon amy, mon amy, quelles nouvelles m’apportez vous?
— Il n’y a (dist Gallet) ordre; cest homme est du tout hors du sens et delaissé de Dieu.
— Voyre mais (dist Grandgousier), mon amy, quelle cause pretend il de cest excès ?
— Il ne me a (dist Gallet) cause queconques exposé, sinon qu’il m’a dict en cholere quelques motz de fouaces. Je ne sçay si l’on auroit poinct faict oultrage à ses fouaciers.
— Je le veulx (dist Grandgousier) bien entendre devant qu’aultre chose deliberer sur ce que seroit de faire.

Alors manda sçavoir de cest affaire, et trouva pour vray qu’on avoit prins par force quelques fouaces de ses gens et que Marquet avoit repceu un coup de tribard sus la teste; toutesfoys que le tout avoit esté bien payé et que le dict Marquet avoit premier blessé Forgier de son fouet par les jambes. Et sembla à tout son conseil que en toute force il se doibvoit defendre. Ce non ostant dist Grandgousier:

« Puis qu’il n’est question que de quelques fouaces, je essayeray le contenter, car il me desplaist par trop de lever guerre. »

Adoncques s’enquesta combien on avoit prins de fouaces, et, entendent quatre ou cinq douzaines, commenda qu’on en feist cinq charretées en icelle nuict, et que l’une feust de fouaces faictes à beau beurre, beau moyeux d’eufz, beau saffran et belles espices pour estre distribuées à Marquet, et que pour ses interestz il luy donnoit sept cens mille et troys philippus pour payer les barbiers qui l’auroient pensé, et d’abondant luy donnoit la mestayrie de la Pomardiere à perpétuité, franche pour luy et les siens. Pour le tout conduyre et passer fut envoyé Gallet, lequel par le chemin feist cuillir près de la Sauloye force grands rameaux de cannes et rouzeaux, et en feist armer autour leurs charrettes, et chascun des chartiers; luy mesmes en tint un en sa main, par ce voulant donner à congnoistre qu’ilz ne demandoient que paix et qu’ilz venoient pour l’achapter.

Eulx venuz à la porte, requirent parler à Picrochole de par Grandgousier. Picrochole ne voulut oncques les laisser entrer, ny aller à eulx parler, et leurs manda qu’il estoit empesché, mais qu’ilz dissent ce qu’ilz vouldroient au capitaine Toucquedillon, lequel affustoit quelque piece sus les murailles. Adonc luy dict le bon homme :

— Seigneur, pour vous retirer de tout ce debat et ouster toute excuse que ne retournez en nostre premiere alliance, nous vous rendons presentement les fouaces dont est la controverse. Cinq douzaines en prindrent noz gens; elles furent très bien payées; nous aymons tant la paix que nous en rendons cinq charrettes, desquelles ceste icy sera pour Marquet, qui plus se plainct. Dadvantaige, pour le contenter entierement, voylà sept cens mille et troys philippus que je luy livre, et, pour l’interest qu’il pourroit pretendre, je luy cede la mestayrie de la Pomardiere, à perpétuité, pour luy et les siens, possedable en franc alloy; voyez cy le contract de la transaction. Et, pour Dieu, vivons dorenavant en paix, et vous retirez en vos terres joyeusement, cedans ceste place icy, en laquelle n’avez droict quelconques, comme bien le confessez, et amis comme par avant.

Toucquedillon raconta le tout à Picrochole, et de plus envenima son couraige, luy disant :

— Ces rustres ont belle paour. Par Dieu, Grandgousier se conchie, le pouvre beuveur ! Ce n’est son art aller en guerre, mais ouy bien vuider les flascons. Je suis d’opinion que retenons ces fouaces et l’argent, et au reste nous hastons de remparer icy et poursuivre nostre fortune. Mais pensent ilz bien avoir affaire à une duppe, de vous paistre de ces fouaces ? Voylà que c’est : le bon traictement et la grande familiarité que leurs avez par cy devant tenue vous ont rendu envers eulx comtemptible : oignez villain, il vous poindra; poignez villain, il vous oindra.
— Çà, çà, çà, dist Picrochole, sainct Jacques, ilz en auront ! Faictes ainsi qu’avez dict.
— D’une chose, dist Toucquedillon, vous veux je advertir. Nous sommes icy assez mal avituaillez et pourveuz maigrement des harnoys de gueule. Si Grandgousier nous mettoit siege, dès à present m’en irois faire arracher les dents toutes, seulement que troys me restassent, autant, à voz gens comme à moy : avec icelles nons n’avangerons que trop à manger noz munitions.
— Nous, dist Picrochole, n’aurons que trop mangeailles. Sommes nous icy pour manger ou pour batailler ?
— Pour batailler, vrayement, dist Toucquedillon; mais de la pance vient la dance , et où faim regne, force exule.
— Tant jazer ! dist Picrochole. Saisissez ce qu’ilz ont amené.

Adoncqnes prindrent argent et fouaces et beufz et charrettes, et les renvoyerent sans mot dire, sinon que plus n’aprochassent de si près pour la cause qu’on leur diroit demain. Ainsi sans rien faire retournerent devers Grandgousier, et luy conterent le tout, adjoustans qu’il n’estoit aulcun espoir de les tirer à paix, sinon à vive et forte guerre.

Розділ XXXIII

Як Пикрохолові напутники необачними порадами наразили царя на велику небезпеку

Щойно коржі було одібрано, перед Пикрохолем постали дук де Шуя, граф Галабурда і капітан Гівняй.

— Сір! — заявили вони. — Сьогодні після Олександра Македонського найщасливішим, найзвитяжнішим цісарем бути вам.
— Капелюхи, капелюхи надіньте! — сказав Пикрохол.
— Красно дякуємо (одказали вони), Сір. Ми своє місце знаємо. Ось наша диспозиція. Залиште тут якогось отамана з невеличким загоном, залога оборонятиме твердиню, нездобутну й так через рельєф та вали, за вашим розказом укріплені. Військо своє розбийте навпіл, як вам заманеться. Одна часть на цього Ґранґузьє з його раттю насяде. Перша ж сутичка завершиться цілковитим його погромом. Там золота ви зможете гребти лопатою, — цей мужлай тяжко багатий. Він таки мужлай, бо шляхетний цісар завсігди бідний, як церковна миша. Збивати гріш — це ремесло мужлайське. А друга часть рушить на Оні, Сентонж, Анґумуа та Гасконь, а також на Періґор, Медок і Ланди. Міста, замки і фортеці вона візьме без усякого опору. В Байоні, в Сен-Жан-де-Люсі та в Фуентеррабії ви всі кораблі захопите і, тримаючись галісійського і португальського берега, зрабуєте все узмор’я аж до Лісабони, а там ви обмислитесь усім, що завойовникові треба. Гишпанці, кістка їм у горло, здадуться — ці солопії завжди витрішки купують! Перевезетесь через Сивіллину протоку, поставите там два стовпи, ще пишніші за Геркулесові, на вічну пам’ять про себе, і надалі ця протока іменуватиметься Пикрохоловим морем. А пропливете море Пикрохолове, тут вам і Барбаросса скапітулює…
— Я (сказав Пикрохол) помилую його.
— Але не раніше (сказали вони), як його у хрест уведуть. А потім підхилите царства Туніське, Гіппське, Алжирське, Бону, Кирену, всю Барбарію. Відтак перед вами упадуть Майорка, Менорка, Сардинія, Корсика та інші виспи Ліґурійського та Болеарського морів. Тримаючись лівобережжя, здобудете всю Норбоннську Ґаллію, Прованс і Аллоброгів, Геную, Флоренцію, Лукку, а там уже тремти, Риме! Сердега пан папа помре зі страху.
— Небом свідчуся (сказав Пикрохол), я пантофлі йому не цілуватиму!
– Італію до рук прибравши, ви переплюндруєте Неаполь, Калабрію, Апулію, Сицилію, а заодно і Мальту. Хотів би я бачити, як із вами бій сточать оті горопашні лицарюги, колишні родосці, подивився б, як вони обмочаться!
— Я залюбки (сказав Пикрохол) подався б звідти у Лоретто.
— Ба ні (сказали вони), це вже поворітьма. Ми краще візьмемо Крит, Кипр, Родос та Кикладські острови і на Морею насядемо. І ось вона вже наша! Отепер, сто чортів тобі в печінку, начувайся, Єрусалиме, бо далеко до нашої потуги якомусь там султанчикові!
— Я (сказав він). Соломонів храм відбудую.
— Ні (сказали вони), стривайте-но, пождіть. Хапанина у нашій бойовій справі недоречна. Знаєте, що Октавіян Август казав? Festina lente.204 Ми мусимо спершу скорити Малу Азію, Карію, Лікію, Памфилію, Килікію, Дидію, Фригію, Вифинію, Сарди, Адалію, Самагерію, Кастамун, Лугу, Себасту аж до Євфрату.

— А чи побачимо (спитав Пикрохол) ми Вавилон ще й гору Синайську?
— Ні (відповіли вони), та й навіщо. Хіба мало вам перепливти Гирканське море і дві Вірменії та три Аравії окульбачити?
— Далебі (сказав він), ми збожеволіли! Ой, мій упадоньку!
— Чого це ви? — спитали вони.
— А що ми по тих пустелях питимем? Юліян он Август, кажуть, з усім своїм військом сконав зі спраги.
— Ми (сказали вони) геть усе передбачили. На Сирійському морі у вас дев’ять тисяч великих суден із вантажем найкращого у світі вина. Всі вони до Яфи переходять. Туди ж таки зігнано два мільйони двісті тисяч верблюдів і тисяча шістсот слонів, яких ви займете на ловах під Сиджильмасою, тільки-но вступите до Лівії, та ще й каравани, що йдуть до Мекки, будуть ваші. Невже вони не настачать вам подостатком вина?
— Певне! Але (сказав він) холодного вина ми не матимем.
— Отакої! (гукнули вони). Хай Господь милує!! Герой, завойовник, претендент і кандидат на світове панування не може скрізь мати тільки саму вигоду. Дяка Богові, що ви і ваші вояки дійшли цілі та здорові аж до Тигра!
— А як там (спитав Пикрохол) наше військо, що погромило цього ницого бражника Ґранґузьє?
— Воно не байдикує (сказали вони), ми зараз його наженемо. Воно завоювало для вас Бретань, Нормандію, Фландрію, Ено, Брамант, Артуа, Голландію та Зеландію. Воно форсувало Рейн по трупах швейцарців і ландскнехтів, а часть його підбила Люксембург, Лотарингію, Шампань і Савою аж до Ліона — і тут воно зустрілося з вашими гарнізонами, переможцями морських боїв на Середземномор’ї. Після цього обидва війська з’єдналися в Богемії, гарненько пошарпавши Швабію, Вюртемберг, Баварію, Австрію, Моравію та Штирію. Потім вони спільно вчинили наїзд на Любек, Норвегію, Швецію, Данію, Готланд, Гренландію — аж до Льодовитого океану. Потім вони захопили Оркадські острови й підгорнули собі Шотландію, Англію та Ірландію. Відтак, перехопившись через Піщане море і пройшовши Сарматію, вони погромили Пруссію, Польшу, Литву, Русь, Валахію, Трансільванію, Угорщину, Болгарію, Туреччину і нині оце в Константинополі.
— Гайда і ми туди! (гукнув Пикрохол). Я хочу бути ще й цісарем трапезонтським. І ще одне: чи не поперебивати нам усіх цих собак — турків та бусурманів?
— А чом би в біса (сказали вони) нам цього не зробити? А їхнє добро та землі роздасте тим, хто вам чесно служив.
— Розум (сказав Пикрохол) так і підказує, це буде по справедливості. Дарую вам Карманію, Сирію і всю Палестину.
— О, Сір (сказали вони), які ви щедрі! Уклінно дякуємо! Дай вам Боже гараздувати довіку!

На цій нараді був старий шляхтич, бувалий у бувальцях, справжній боєць, і ось як мовив цей муж, на ім’я Ехефрон205, усі ці речі вислухавши:

— Я дуже боюся, що цей похід призведе до того самого, що й у випадку з гладипікою молока, коли шевчик збирався забагатіти з її допомогою. Гладишка розбилася, і він лишився без обіду. Чого ви цими славетними звитягами домагаєтеся? Що буде по цих усіх злигоднях та походах?
— Буде те (сказав Пикрохол), що ми, вернувшись, відпочинемо гарненько.

Тоді Ехефрон:

— Ну, а як ви чогось там, бува, не вернетеся? Путь далека і небезпечна. Чи не краще нам відпочити тепер, оцих усіх тулянь уникнувши?
— Ге! (сказав Галабурда), хай тобі грець, оце химерник! Забиваймося тоді в куток, при коминку, і силяймо весь вік із кобітами перло або ж прядімо, не кажи ти Сарданапал! «Хто на небезпеку не наражається, ні коня, ні мула не матиме», — сказав Соломон.
— Хто на занадто велику (сказав Ехефрон) небезпеку наражається, утратить і коня і мула, — відповів йому на ці слова Морольф.
— Годі! (сказав Пикрохол), міркуймо далі. Я побоююся лише отих бісових легіонерів Ґранґузьє. А що, як вони, поки ми будемо в Месопотамії, сядуть нам на хвоста? Який тоді вихід?
— Дуже простий (сказав Гівняй). Ви пошлете москалям коротку і грізну бомагу, і зараз же під вашу корогву стане чотириста п’ятдесят тисяч самого тобі спинкового війська. Ех, послали б туди мене вашим намісником, вони б у мене землю їли! Розтопчу, розшарпаю, рознесу, розтрощу, роздеру, на порох оберну!
— Годі, годі (сказав Пикрохол). Уже ніколи! Всі, хто мене любить, за мною!

CHAPITRE XXXIII

Comment certains gouverneurs de Picrochole, par conseil precipité, le mirent au dernier peril

Les fouaces destroussées, comparurent davant Picrochole les duc de Menuail, comte Spadassin et capitaine Merdaille , et luy dirent :

— Cyre, aujourd’huy nous vous rendons le plus heureux, le plus chevaleureux prince qui oncques feust depuis la mort de Alexandre Macedo.
— Couvrez, couvrez vous, dist Picrochole.
— Grand mercy (dirent ilz), Cyre, nous sommes à nostre debvoir. Le moyen est tel : Vous laisserez icy quelque capitaine en garnison avec petite bande de gens pour garder la place, laquelle nous semble assez forte, tant par nature que par les rampars faictz à vostre invention. Vostre armée partirez en deux, comme trop mieulx l’entendez. L’une partie ira ruer sur ce Grandgousier et ses gens. Par icelle sera de prime abordée facilement desconfit. Là recouvrerez argent à tas, car le vilain en a du content; vilain, disons nous, parce que un noble prince n’a jamais un sou. Thesaurizer est faict de vilain. -L’aultre partie, cependent, tirera vers Onys, Sanctonge, Angomoys et Gascoigne, ensemble Perigot, Medoc et Elanes. Sans resistence prendront villes, chasteaux et forteresses. A Bayonne, à Sainct Jean de Luc et Fontarabie sayzirez toutes les naufz, et, coustoyant vers Galice et Portugal, pillerez tous les lieux maritimes jusques à Ulisbonne , où aurez renfort de tout equipage requis à un conquerent. Par le corbieu, Hespaigne se rendra, car ce ne sont que madourrez ! Vous passerez par l’estroict de Sibyle , et là erigerez deux colonnes, plus magnificques que celles de Hercules, à perpetuelle memoire de vostre nom, et sera nommé cestuy destroict la mer Picrocholine. Passée la mer Picrocholine, voicy Barberousse, qui se rend vostre esclave…
— Je (dist Picrochole) le prendray à mercy.
— Voyre (dirent ilz), pourveu qu’il se face baptiser. Et oppugnerez les royaulmes de Tunic, de Hippes, Argiere, Bone, Corone, hardiment toute Barbarie. Passant oultre, retiendrez en vostre main Majorque, Minorque, Sardaine, Corsicque et aultres isles de la mer Ligusticque et Baleare. Coustoyant à gausche, dominerez toute la Gaule Narbonicque, Provence et Allobroges, Genes, Florence, Lucques, et à Dieu seas Rome ! Le pauvre Monsieur du Pape meurt desjà de peur.
— Par ma foy (dist Picrochole), je ne lui baiseray jà sa pantofle.
— Prinze Italie, voylà Naples, Calabre, Appoulle et Sicile toutes à sac, et Malthe avec. Je vouldrois bien que les plaisans chevaliers, jadis Rhodiens, vous resistassent, pour veoir de leur urine !
— Je iroys (dict Picrochole) voluntiers à Laurette.
— Rien, rien (dirent ilz); ce sera au retour. De là prendrons Candie, Cypre, Rhodes et les isles Cyclades, et donnerons sus la Morée. Nons la tenons. Sainct Treignan, Dieu gard Hierusalem ! car le soubdan n’est pas comparable à vostre puissance !
— Je (dist il) feray doncques bastir le Temple de Salomon.
— Non (dirent ilz) encores, attendez un peu. Ne soyez jamais tant soubdain à voz entreprinses. Sçavez vous que disoit Octavian Auguste? Festina lente.206 Il vous convient premièrement avoir l’Asie Minor, Carie, Lycie, Pamphile, Celicie, Lydie, Phrygie, Mysie, Betune, Charazie, Satalie, Samagarie, Castamena, Luga, Savasta, jusques à Euphrates.
— Voirons nous (dist Picrochole) Babylone et le Mont Sinay?
— Il n’est (dirent ilz) jà besoing pour ceste heure. N’est ce pas assez tracassé dea avoir transfreté la mer Hircane, chevauché les deux Armenies et les troys Arabies?
— Par ma foy (dist il) nous sommes affolez. Ha, pauvres gens!
— Quoy? dirent ilz.

— Que boyrons nous par ces desers? Car Julian Auguste et tout son oust y moururent de soif, comme l’on dict.
— Nous (dirent ilz) avons jà donné ordre à tout. Par la mer Siriace vous avez neuf mille quatorze grands naufz, chargées des meilleurs vins du monde; elles arriverent à Japhes. Là se sont trouvez vingt et deux cens mille chameaulx et seize cens elephans, lesquelz aurez prins à une chasse environ Sigeilmes, lorsque entrastes en Lybie, et d’abondant eustes toute la garavane de la Mecha. Ne vous fournirent ilz de vin à suffisance?
— Voyre! Mais (dist il) nous ne beumes poinct frais.
— Par la vertus (dirent ilz) non pas d’un petit poisson, un preux, un conquerent, un pretendent et aspirant à l’empire univers ne peut tousjours avoir ses aizes. Dieu soit loué que estes venu, vous et voz gens, saufz et entiers jusques au fleuve du Tigre !
— Mais (dist il) que faict ce pendent la part de nostre armée qui desconfit ce villain humeux Grandgousier?
— Ilz ne chomment pas (dirent ilz); nous les rencontrerons tantost. Ilz vous ont pris Bretaigne, Normandie, Flandres, Haynault, Brabant, Artoys, Hollande, Selande. Ilz ont passé le Rhein par sus le ventre des Suices et Lansquenetz, et part d’entre eulx ont dompté Luxembourg, Lorraine, la Champaigne, Savoye jusques à Lyon, auquel lieu ont trouvé voz garnisons retournans des conquestes navales de la mer Mediterranée, et se sont reassemblez en Boheme, après avoir mis à sac Soueve, Vuitemberg, Bavieres, Austriche, Moravie et Stirie; puis ont donné fierement ensemble sus Lubek, Norwerge, Swedenrich, Dace, Gotthie , Engroneland, les Estrelins , jusques à la mer Glaciale. Ce faict, conquesterent les isles Orchades et subjuguerent Escosse, Angleterre et Irlande. De là, navigans par la mer Sabuleuse207, et par les Sarmates208, ont vaincu et dominé Prussie, Polonie, Litwanie, Russie209, Valache, la Transsilvane et Hongrie, Bulgarie, Turquie, et sont à Constantinoble.
— Allons nous (dist Picrochole) rendre à eulx le plus toust, car je veulx estre aussi empereur de Thebizonde. Ne tuerons nous pas tous ces chiens turcs et Mahumetistes?
— Que diable (dirent ilz) ferons nous doncques? Et donnerez leurs biens et terres à ceulx qui vous auront servy honnestement.
— La raison (dist il) le veult; c’est equité. Je vous donne la Carmaigne210, Surie et toute Palestine.
— Ha! (dirent ilz) Cyre, c’est du bien de vous. Grand mercy! Dieu vous face bien tousjours prosperer!

Là present estoit un vieux gentilhomme, esprouvé en divers hazars et vray routier de guerre, nommé Echephron, lequel, ouyant ces propous, dist :

— J’ay grand peur que toute ceste entreprinse sera semblable à la farce du pot au laict, duquel un cordouannier se faisoit riche par resverie; puis, le pot cassé, n’eut de quoy disner. Que pretendez vous par ces belles conquestes ? Quelle sera la fin de tant de travaulx et traverses ?
— Ce sera (dist Picrochole) que, nous retournez, repouserons à noz aises.

Dont dist Echephron :

— Et, si par cas jamais n’en retournez, car le voyage est long et pereilleux, n’est ce mieulx que dès maintenant nous repousons, sans nous mettre en ces hazars?
— O (dist Spadassin) par Dieu, voicy un bon resveux ! Mais allons nous cacher au coing de la cheminée, et là passons avec les dames nostre vie et nostre temps à enfiller des perles, ou à filler comme Sardanapalus. Qui ne se adventure, n’a cheval ny mule, ce dist Salomon.
— Qui trop (dist Echephron) se adventure, perd cheval et mulle, respondit Malcon.
— Baste ! (dist Picrochole) passons oultre. Je ne crains que ces diables de legions de Grandgousier. Ce pendent que nous sommes en Mesopotamie, s’ilz nous donnoient sus la queue, quel remede?
— Très bon (dist Merdaille). Une belle petite commission, laquelle vous envoirez es Moscovites, vous mettra en camp pour un moment quatre cens cinquante mille combatans d’eslite. O, si vous me y faictes vostre lieutenant, je tueroys un pigne pour un mercier! Je mors, je rue, je frappe, je attrape, je tue, je renye !
— Sus, sus (dict Picrochole), qu’on despesche tout, et qui me ayme, si me suyve.

Розділ XXXIV

Як Ґарґантюа покинув Париж, аби рідний край рятувати, і як Гімнаст здибався з воріженьками

Ґарґантюа, який після прочитання батькового листа виїхав верхи на кобилиці з Парижа, поминув уже ноненський міст, а вкупі з Ґарґантюа і Понократ, Евдемон та Гімнаст, що осідлали, аби не пасти задніх, поштових коней. Хура його з книгами та філософськими приладами, як завжди, посувалася звичними переходами.

У Парильє Ґарґантюа від хуторянина Ґуґе довідався, як Пикрохол, у Ларош-Клермо отаборившись, послав із чималим загоном отамана Тріпе захопити ведський та вогодрійський ліси, як ті вояки потоптом пройшли аж до винотоки Більяр і як після їхньої навали лишилися самі димучі руїни та криваві сліди. Переляканий на смерть Ґарґантюа не знав, на яку ступити і що придумати. Аж це Понократ нараяв йому піти до сеньйора де Лавогюйона, щирого приятеля і спільника, і там усе докладніше розвідати, отож вони як стій рушили туди; Лавогюйон залюбки зголосився їм підсобити і сказав, що непогано було б когось на розвідки послати, аби місцевість обстежити і з’ясувати, де ж саме нині ворог, а вже потім, як до обставин, і виступати. Піти на розвідки зголосився і Гімнаст, і зараз же надумали, щоб він для більшого успіху прихопив когось із місцевих, хто добре знав усі шляхи та манівці, річки та урочища.

Отож Гімнаст подався у парі з Мартоплясом, Лавогюйоновим стаєнним, і вдвох вони успішно обнишпорили всі околиці. Тим часом Ґарґантюа зі своїми людьми перепочив і перекусив, а своїй кобиляці звелів дати шаньку оброку, в ту шаньку влізло сімдесят чотири мюїди і три буасо.211

А Гімнаст зі своїм товаришем трюхикали і трюхикали, аж поки наскочили на воріженьків, — порозлазившись хто куди, вони шарпали і цупили що попадя. Угледівши здалеку Гімнаста, вони цілою зграєю кинулися його грабувати.

Тоді він гукнув їм:

— Панове, я бідний, як біс батька зна хто. Згляньтеся на моє убозтво. Кілька екю в мене ще нашкребеться — і нам буде за що випити, бо це aurum potabile212, а щоб заплатити вам шляхове, я свого коня продам. Вважайте мене за свого, бо нема такого мужа, щоб він ліпше, ніж я, умів злапати, обідрати, обскубти, вичинити, а потім поласувати. На честь мого щасливого приїзду і в’їзду п’ю до моїх добрих друзяк!

Chapitre XXXIV

Comment Gargantua laissa la ville de Paris pour secourir son païs, et comment Gymnaste rencontra les ennemys

En ceste mesme heure, Gargantua, qui estoyt yssu de Paris soubdain les lettres de son pere leues, sus sa grand jument venant, avoit jà passé le pont de la Nonnain, luy, Ponocrates, Gymnaste et Eudemon, lesquelz pour le suivre avoient prins chevaulx de poste. Le reste de son train venoit à justes journées, amenent tous ses livres et instrument philosophique.

Luy arrivé à Parillé , fut adverty par le mestayer de Gouguet comment Picrochole s’estoit remparé à La Roche Clermaud et avoit envoyé le capitaine Tripet avec grosse armée assaillir le boys de Vede et Vaugaudry, et qu’ilz avoient couru la poulle jusques au Pressouer Billard, et que c’estoit chose estrange et difficile à croyre des excès qu’ilz faisoient par le pays. Tant qu’il luy feist paour, et ne sçavoit bien que dire ny que faire. Mais Ponocrates luy conseilla qu’ilz se transportassent vers le seigneur de La Vauguyon, qui de tous temps avoit esté leur amy et confederé, et par luy seroient mieulx advisez de tous affaires, ce qu’ilz feirent incontinent, et le trouverent en bonne deliberation de leur secourir, et feut de opinion que il envoyroit quelq’un de ses gens pour descouvrir le pays et sçavoir en quel estat estoient les ennemys, affin de y proceder par conseil prins scelon la forme de l’heure presente.

Gymnaste se offrir d’y aller; mais il feut conclud que pour le meilleur il menast avecques soy quelq’un qui congneust les voyes et destorses et les rivieres de l’entour. Adoncques partirent luy et Prelinguand, escuyer de Vauguyon, et sans effroy espierent de tous coustez. Ce pendent Gargantua se refraischit et repeut quelque peu avecques ses gens, et feist donner à sa jument un picotin d’avoyne : c’estoient soisante et quatorze muys troys boisseaux.

Gymnaste et son compaignon tant chevaucherent qu’ilz rencontrerent les ennemys tous espars et mal en ordre, pillans et desrobans tout ce qu’ilz povoient; et, de tant loing qu’ilz l’aperceurent, accoururent sus luy à la foulle pour le destrouser. Adonc il leurs cria :

— Messieurs, je suys pauvre diable; je vous requiers qu’ayez de moy mercy. J’ay encores quelque escu : nous le boyrons, car c’est aurum potabile, et ce cheval icy sera vendu pour payer ma bien venue; cela faict, retenez moy des vostres, car jamais homme ne sceut mieulx prendre, larder, roustir et aprester, voyre, par Dieu! demembrer et gourmander poulle que moy qui suys icy, et pour mon proficiat(b) je boy à tous bons compaignons.

Lors descouvrit sa ferriere et, sans mettre le nez dedans, beuvoyt assez honnestement. Les maroufles le regardoient, ouvrans la gueule d’un grand pied et tirans les langues comme levriers, en attente de boyre après; mais Tripet, le capitaine, sus ce poinct accourut veoir que c’estoit. A luy Gymnaste offrit sa bouteille, disant :

— Tenez, capitaine, beuvez en hardiment, j’en ay faict l’essay, c’est vin de La Faye Monjau.
— Quoy, dist Tripet, ce gaustier icy se guabele de nous! Qui es tu?
— Je suis (dist Gymnaste) pauvre diable.
— Ha! (dist Tripet) puisque tu est pauvre diable, c’est raison que passes oultre, car tout pauvre diable passe partout sans peage ny gabelle; mais ce n’est de coustume que pauvres diables soient si bien monstez. Pour tant, Monsieur le diable, descendez que je aye le roussin, et, si bien il ne me porte, vous, Maistre diable, me porterez, car j’ayme fort qu’un diable tel m’emporte.

Розділ XXXV

Як Гімнаст поклав трупом отамана Тріпе та інших пикрохолців

Чуючи цю розмову, деякі здобичники затремтіли і з ляку захрестилися обіруч — а що як це біс у перевдязі. А один, на прізвисько Жан Добряга, отаман сільського рушення, витягнув з матні Часослов і гукнув великим голосом:

— Agios ho Theos.213 Як ти від Бога посланий, тоді речи! А як від Лукавого, то забирайся геть!

Проте Гімнаст забиратися і гадки не мав; прислухаючись до балачок цього вже не дружного гурту, він брав усе на розум.

І, звісно, діяв.

Удав, ніби злазить із коня, до путлиці похилився і спритно, як був, при шпаді, перекинувся у стремені, потім пірнув під коня, злетів угору й обоніж, задом наперед, став на сідло. Відтак сказав:

— Щось не дуже вийшло!

Тож-бо одноніж, із поворотом зліва направо, він зробив пірует, після чого точно прибрав, як улип, своєї попередньої посадки. Тоді Тріпе сказав:

— Гм! Я не збираюся зараз цього проробляти. У мене своя причина.

— От гадство! (гукнув Гімнаст). Дав маху. Спробуймо ще раз.

Тут він, показавши неябияку силу і сприт, зробив такий самий, тільки правий, пірует на нозі. Відтак, ухопившись палюхом правиці за сідельний облук, виважився всім тілом угору, тримаючись силою м’язів та тужня палюха, і тричі перевернувся. Учетверте, вже ні за що не держачись, він пішов кумелем і між кінських вух опинився, потім, усією вагою на палюх лівої руки спираючись, зробив мулінет і, нарешті, ляпнувши долонею правиці по середині сідла, приземлився на крижах, сівши по-дамському.

Потім завиграшки задер праву ногу над сідлом і сів охляп на крупі.

— Ні (сказав він), сяду-но я між двома луками.

Упершись двома бецманами у кінські крижі, він перекицьнувся і сів міцною посадкою між луками. Потім одним ривком підхопився і став двома зсунутими ногами між луками. Згорнувши руки на грудях, перекинувся сотні разів поспіль, зичним голосом гукаючи:

— Я біснуюся, біснуюся, біснуюся, бісе! Держіть мене, біси, держіть, держіть!

Поки цей вольтаж відбувався, опришки, нічого не тямлячи, перемовлялися між собою:

— Тьху, тьху! Та це ж перевертень або куць перебраний! Боже, одрятуй нас від Лукавого!

Зрештою порозницею кинулися вони куди-зря тікати та ще й на бігу озираючись, як ото пес, коли гусяче крилятко ухопить.

Аж це Гімнаст, свій верх бачачи, спішився, вихопив шпалу і нумо з одного маху класти тих, що пишніші, і нашаткував їх цілі купи знівечених, поранених і вбитих, причому ніхто з них і не думав боронитися, кожне вірило, що то сам біс та ще й голодний, таким-бо він показав себе вольтижером, не кажучи вже про те, що й Тріпе у розмові з ним узвав його бісовим кодлом; аж це Тріпе зрадливим ударом своєї наймитської рапіри за малим богом голови йому не розчерепив, але Гімнаст завдяки шолому та панцеру відчув тільки міць удару і, крутнувшись, устромив з лету вістря своєї зброї у Тріпе, лише до пояса прикритого, і прохромив йому шлунок, товсту кишку та половину печінки. Тут Тріпе брязнув додолу і, грьопнувшись, випустив із себе більш як четверо горнят зупи, а заодно з зупою і духа.

А Гімнаст шпаду у піхви і притьмом у ноги: йому стрілило, що палиця все-таки на два кінці, тож не треба долі спокушати, і що рицареві краще фортуну шанувати, не докучати їй і не набридати; не вагаючись, іспав він за мить на коня, підострожив його і погнав простісінько до Лавогюйона, а слідом за ним і Мартопляс.

Chapitre XXXV

Comment Gymnaste soupplement tua le capitaine Tripet et aultres gens de Picrochole

Ces motz entenduz, aulcuns d’entre eulx commencerent avoir frayeur et se seignoient de toutes mains, pensans que ce feust un diable desguisé. Et quelq’un d’eulx, nommé Bon Joan, capitaine des Franc Topins, tyra ses heures de sa braguette et cria assez hault :

— Agios ho Theos. Si tu es de Dieu, sy parle ! Si tu es de l’Aultre, sy t’en va ! » Et pas ne s’en alloit; ce que entendirent plusieurs de la bande, et departoient de la compaignie, le tout notant et considerant Gymnaste.

Pour tant feist semblant descendre de cheval, et, quand feut pendent du cousté du montouer, feist soupplement le tour de l’estriviere, son espée bastarde au cousté, et, par dessoubz passé, se lança en l’air et se tint des deux piedz sus la scelle, le cul tourné vers la teste du cheval. Puis dist :

— Mon cas va au rebours.

Adoncq, en tel poinct qu’il estoit, feist la guambade sus un pied et, tournant à senestre, ne faillit oncq de rencontrer sa propre assiete sans en rien varier. Dont dist Tripet :

— Ha ! ne feray pas cestuy là pour ceste heure, et pour cause.

— Bren ! (dist Gymnaste) j’ay failly; je voys defaire cestuy sault.

Lors par grande force et agilité feist en tournant à dextre la gambade comme davant. Ce faict, mist le poulce de la dextre sus l’arçon de la scelle et leva tout le corps en l’air, se soustenant tout le corps sus le muscle et nerf dudict poulce, et ainsi se tourna troys foys. A la quatriesme, se renversant tout le corps sans à rien toucher, se guinda entre les deux aureilles du cheval, soudant tout le corps en l’air sus le poulce de la senestre, et en cest estat feist le tour du moulinet; puis, frappant du plat de la main dextre sus le meillieu de la selle, se donna tel branle qu’il se assist sus la crope, comme font les damoiselles.

Ce faict, tout à l’aise passe la jambe droicte par sus la selle, et se mist en estat de chevaucheur sus la croppe.

— Mais (dist il) mieulx vault que je me mette entre les arsons.

Adoncq, se appoyant sus les poulces des deux mains à la crope davant soy, se renversa cul sus teste en l’air et se trouva entre les arsons en bon maintien; puis d’un sobresault leva tout le corps en l’air, et ainsi se tint piedz joinctz entre les arsons, et là tournoya plus de cent tours, les bras estenduz en croix, et crioit ce faisant à haulte voix :

— J’enrage, diables, j’enrage, j’enrage ! Tenez moy, diables, tenez moy, tenez !

Tandis qu’ainsi voltigeoit, les marroufles en grand esbahissement disoient l’ung à l’aultre :

— Par la mer Dé ! c’est un lutin ou un diable ainsi deguisé. Ab hoste maligno, libera nos, Domine.

Et fuyoient à la route, regardans darriere soy comme un chien qui emporte un plumail.

Lors Gymnaste, voyant son advantaige, descend de cheval, desguaigne son espée et à grands coups chargea sus les plus huppés, et les ruoit à grands monceaulx, blessez, navrez et meurtriz, sans que nul luy resistast, pensans que ce feust un diable affamé, tant par les merveilleux voltigemens qu’il avoit faict que par les propos que luy avoit tenu Tripet en l’appellant pauvre diable; sinon que Tripet en trahison luy voulut fendre la cervelle de son espée lansquenette; mais il estoit bien armé et de cestuy coup ne sentit que le chargement , et, soubdain se tournant, lancea un estoc volant au dict Tripet, et, ce pendent que icelluy se couvroit en hault, luy tailla d’un coup l’estomac, le colon et la moytié du foye, dont tomba par terre, et, tombant, rendit plus de quatre potées de souppes, et l’ame meslée parmy les souppes.

Ce fait, Gymnaste se retyre, considerant que les cas de hazart jamais ne fault poursuyvre jusques à leur periode et qu’il convient à tous chevaliers reverentement traicter leur bonne fortune, sans la molester ny gehainer, et, monstant sus son cheval, luy donne des esperons, tyrant droict son chemin vers La Vauguyon, et Prelinguand avecques luy.

Розділ XXXVI

Як Ґарґантюа зруйнував на Ведському броді замок і як цей брід перебрідали

От, повернувшись, і розповів він, у якому вороги стані і на які хитрощі він пішов, аби розправитися одинцем із цілим загоном, запевняючи, що всі вони мародери, здобичники та зарізяки, які пороху і не нюхали, і що можна на них рушати сміло, залишається тільки прийти і вирізати це бидло до ноги.

Тоді Ґарґантюа сів на свою кобиляку, а з ним і весь його супровід і, спіткавши в путі високе та розлоге дерево (колись деревом святого Мартина іменоване, бо виросло воно з патериці, що уштрикнув у землю цей святий), сказав так:

— Оце те, що мені треба. З цього дерева я собі змайструю і патерицю, і списа.

І, вивернувши легесенько його з корінням, обламав і обчухрав собі до вподоби.

Тим часом кобиляка зачала мочити, щоб їй злегчило, і пудила так, аж стався семимильний потоп, і всю сеч до Ведського броду понесло і так спузирило воду, що вся ворожа зграя у страшній паніці потонула, — врятувалися лише ті, хто до згір’я по ліву руку жахнув.

Ґарґантюа до Ведського броду під’їхав, і тут Евдемон попередив його, що в замку сховалися недобитки. От Ґарґантюа, щоб перевірити, і загорлав на всю губу:

— Ви є чи вас нема? Як ви є, то зараз вас не буде, а як не є, то я мовчу, води не сколочу.

Аж це ракло канонір, при бійниці поставлений, вистрелив, і гарматна куля кресонула Ґарґантюа у праву скроню: проте йому заболіло не більше, ніж коли б у нього поцілили сливовою кісточкою.

— Що це таке? (спитав Ґарґантюа). Виноградинками кидатися? Дорого ж вам це винобрання обійдеться!

Він і справді думав, що гарматна куля — то бубочка виноградна.

Ті, хто в замку був, гуляли саме в ціці-баби, почувши галас, кинулися вони на вежі й бастіони і послали в Ґарґантюа з фальконет і гаркебузів понад дев’ять тисяч двадцять п’ять набоїв, цілячись йому простісінько в голову, і така пішла стрільба та пальба, що Ґарґантюа гукнув:

— Понократе, друже! Від цієї мушви у мене аж в очах ряботить! Вламай-но мені вербину, щоб я міг нею відмахуватися.

Він думав, що гарматний свинець і камінь — це якісь там бурчимухи. Отже Понократ йому розтлумачив, що це овсі не мухи, а гарматні постріли і що гатять із замку. Отоді-то й повернуто проти замку величезне дерево, і від його нищівних ударів порозліталися і попадали додолу всі вежі та бастіони. І всіх тих, хто за мурами сидів, перемололо так, що й кісток не позбирали.

Потім Ґарґантюа зі своїми людьми до млинової гатки над’їхав, глядь, аж весь брід мертвим тілом забитий, перегородило всю млинівку: то були кобилячого сечопотопу потопельники. От вони й задумалися, яким же чином пройти їм таку перепону, як трупи, і на той бік перехопитися. Аж це озвався Гімнаст:

— Біси перейшли, перейду і я.
— Біси (сказав Евдемон) переходили тут, тарганячи душі, на геєну огненну приречені.
— Святим Треньяном свідчуся! (озвався Понократ). Гімнаст теж перейде!
— Атож, атож! (сказав Гімнаст). Не застрягну ж я посеред шляху!

І, коня підостроживши, легко перемкнувся на той берег, і кінь його мертвяків не злякався: хазяїн-бо привчив його (Еліановими настановами керуючись) ні мертвих душ, ні мертвих тіл не боятися, — причому, втаємничуючи у свою науку, не вбивав людей, як Діомед фракійців чи Одисей своїх ворогів, — тамтой, за оповідками Гомера, кидав їхні трупи під ноги коневі своєму, — ні, він заривав у сіно опудало і змушував коня переступати через нього, підмагаючи оброком.

Троє його супутців перехопилося й собі, зате застряг Евдемон: права нога його бігуна по коліно вгрузла в черево дужого і дебелого лотра, навзнак у воді вивернутого, і кінь ніяк не міг її витягнути; отак він і борсався, аж поки Ґарґантюа краєм своєї патериці притопив вигризки цього латриги; лишень тоді кінь вирвав ногу і (чи ж не диво в гіппіатрії214 !) наростень на кінській нозі відпав сам собою, відвалився від доторку до бебехів цього тлустого ланця.

Chapitre XXXVI

Gomment Gargantua desmollit le chasteau du Gué de Vede, et comment ilz passerent le gué

Venu que fut, raconta l’estat onquel avoit trouvé les ennemys et du stratageme qu’il avoit faict, luy seul contre toute leur caterve, afferment que ilz n’estoient que maraulx, pilleurs et brigans, ignorans de toute discipline militaire, et que hardiment ilz se missent en voye, car il leurs seroit très facile de les assommer comme bestes.

Adoncques monta Gargantua sus sa grande jument, accompaigné comme davant avons dict, et, trouvant en son chemin un hault et grand arbre (lequel communement on nommoit l’Arbre de sainct Martin, pource qu’ainsi estoit creu un bourdon que jadis sainct Martin y planta), dist :

— Voicy ce qu’il me failloit : cest arbre me servira de bourdon et de lance.

Et l’arrachit facilement de terre, et en ousta les rameaux, et le parapour son plaisir.

Ce pendent sa jument pissa pour se lascher le ventre; mais ce fut en telle abondance qu’elle en feist sept lieues de deluge, et deriva tout le pissat au gué de Vede, et tant l’enfla devers le fil de l’eau que toute ceste bande des ennemys furent en grand horreur noyez, exceptez aulcuns qui avoient prins le chemin vers les cousteaux à gauche.

Gargantua, venu à l’endroit du boys de Vede, feus advisé par Eudemon que dedans le chasteau estoit quelque reste des ennemys, pour laquelle chose sçavoir Gargantua s’escria tant qu’il peut :

— Estez vous là, ou n’y estez pas? Si vous y estez, n’y soyez plus; si n’y estez, je n’ay que dire.

Mais un ribauld canonnier, qui estoit au machicoulys, luy tyra un coup de canon et le attainct par la temple dextre furieusement; toutesfoys ne luy feist pour ce mal en plus que s’il luy eust getté une prune.

— Qu’est ce là? (dist Gargantua). Nous gettez vous icy des grains de raisins? La vendange vous coustera cher ! − pensant de vray que le boulet feust un grain de raisin.

Ceulx qui estoient dedans le chasteau amuzez à la pille, entendant le bruit, coururent aux tours et forteresses, et luy tirerent plus de neuf mille vingt et cinq coups de faulconneaux et arquebouzes, visans tous à sa teste, et si menu tiroient contre luy qu’il s’escria :

— Ponocrates, mon amy, ces mousches icy me aveuglent; baillez moy quelque rameau de ces saulles pour les chasser −, pensant des plombées et pierres d’artillerie que feussent mousches bovines.

Ponocrates l’advisa que n’estoient aultres mousches que les coups d’artillerye que l’on tiroit du chasteau. Alors chocqua de son grand arbre contre le chasteau, et à grands coups abastit et tours et forteresses, et ruyna tout par terre. Par ce moyen feurent tous rompuz et mis en pieces ceulx qui estoient en icelluy.

De là partans, arriverent au pont du moulin et trouverent tout le gué couvert de corps mors en telle foulle qu’ilz avoient enguorgé le cours du moulin, et c’estoient ceulx qui estoient peritz au deluge urinal de la jument. Là feurent en pensement comment ilz pourroient passer, veu l’empeschement de ces cadavres. Mais Gymnaste dist :

— Si les diables y ont passé, je y passeray fort bien.
— Les diables (dist Eudemon) y ont passé pour en emporter les ames damnées.
— Sainct Treignan ! (dist Ponocrates) par doncques consequence necessaire il y passera.
— Voyre, voyre (dist Gymnaste), ou je demoureray en chemin.

Et, donnant des esperons à son cheval, passa franchement oultre, sans que jamais son cheval eust fraieur des corps mors; car il l’avoit accoustumé (selon la doctrine de Ælian) à ne craindre les ames ny corps mors — non en tuant les gens comme Diomedes tuoyt les Traces et Ulysses mettoit les corps de ses ennemys es pieds de ses chevaulx, ainsi que raconte Homere, — mais en luy mettant un phantosme parmy son foin et le faisant ordinairement passer sus icelluy quand il luy bailloit son avoyne.

Les troys aultres le suibvirent sans faillir, excepté Eudemon, duquel le cheval enfoncea le pied droict jusques au genoil dedans la pance d’un gros et gras vilain qui estoit là noyé, à l’envers, et ne le povoit tirer hors; ainsi demoureroit empestré jusques à ce que Gargantua du bout de son baston enfondrale reste des tripes du villain en l’eau, ce pendent que le cheval levoit le pied, et (qui est chose merveilleuse en hippiatrie) feut ledict cheval guery d’un surotqu’il avoit en celluy pied par l’atouchement des boyaux de ce gros marroufle.

Розділ XXXVII

Як Ґарґантюа із чуба гарматні кулі вичісував

Тримаючись берега річки Вед, незабаром вийшли вони до замку Ґранґузьє, який вельми нетерпляче їх виглядав. Одразу по своєму прибутті справили бучний бенкет: пили-гуляли, як рідко хто. Як сказано у Supplementum Supplementi Chronicorum215, Ґарґамелла на радощах мало духу не спустила. Сам я про це не вельми знаю, мене вона обходить не більше, ніж обходила будь-яка інша.

Свята справда ось яка: Ґарґантюа під час переодягання і чесання своїм гребінцем (завдовжки сто канн216 із зубцями з суцільних слонячих бивнів) вичісував за один раз не менше як семеро ядер, захряслих у волоссі на бойовищі у Ведському лісі. Ґранґузьє, його отець, на нього дивлячись, подумав, що то воші, і сказав:

— Сину! Як же це ти позаносив аж сюди шуляків із Монтегю? Хіба ти там побував?

Аж це обізветься Понократ:

— Ваша величносте! Не думайте, будь ласка, що я віддав його до цього вошивого колежу, званого Монтегю. Радше я віддав би його нищунам Святих Невиняток, — таке там коїться, я свідок, звірство, таке там скрізь неподобство. Краще живеться каторжникам маврів і татар, убійникам у криміналі, собакам, це вже напевне, у вашому домі, ніж цим нетягам-колежанам у їхньому закладі. Аби я був, хай ти луснеш, королем у Парижі, я б запалив і пустив із димом цей колеж, а за ним і його принципала та регентів за їхнє злобительство і злупотурання.

І, одне ядро піднявши:

— Це гарматні кулі, — провадив він, — якими віроломний ворог у вашого сина стріляв, коли той Веденським лісом пробирався. Правда, вороги за це головою наложили, погибнувши під замковими руїнами, як ті філістимляни від рук премудрого Самсона або як ті вісімнадцятеро, на яких упала башта Силоамі, про що глаголить Лука у голові тринадцятій. От я й думаю: поки фортуна нам погодить, ми не повинні матися ловити ґав, бо у всякої нагоди чуб на лобі: як задляєтеся, вам її вже не злапати: ззаду вона лиса, а лицем більше до вас не повернеться.
— Ні (сказав Ґранґузьє), тільки не зараз. Хочу вам цього вечора шану віддати. Ласкаво просимо!

Тут саме вечеря наспіла, на стіл подали печені чимало: шістнадцять биків, три телички, тридцять два бички, шістдесят три молочних козеняти, дев’яносто п’ять баранів, триста молочних поросят під виноградним суслом, двісті двадцять куріпок, сімсот бекасів, чотириста луденських та корнуельських каплунів, шість тисяч курчат і стільки само голубів, шістсот рябок, тисячу чотириста зайців, триста три дрохви і тисячу сімсот каплунят. Дичини спершу не так-то вже й було подостатком; а втім, абат Тюрпенейський прислав одинадцять вепрів; сеньйор де Ґранмон прислав у дар вісімнадцять туш смухатого звіра; сеньйор Дезесар прислав сто сорок фазанів, та ще набралося кілька десятків дикарів, а також водоплавної птиці, чирят, гуків, куликів, пісочників, гірських тетеруків, білогорлик-гусиків, цибанів, чайок, чернь-головнів, колпиків, чапель, чапленят, водяних курочок, чепур, буслів, хохітви, червоноперих фламінго (чи то пак, феникоптерів), гиндичок, крім того, було чимало кускусу і всяких юшок.

Усі ці страви і потрави — обсмокчи, обгризи, оближи — зготував гранґузійський кухар.

Жано, Мікель і Вернет були за чашників.

Chapitre XXXVII

Comment Gargantua, soy peignant, faisoit tomber de ses cheveulx les boulletz d’artillerye

Issuz la rive de Vede, peu de temps après aborderent au chasteau de Grandgousier qui les attendoit en grand desir. A sa venue, ilz le festoyerent à tour de bras; jamais on ne veit gens plus joyeux, car Supplementum Supplementi Chronicorum dict que Gargamelle y mourut de joye. Je n’en sçay rien de ma part, et bien peu me soucie ny d’elle ny d’aultre

La verité fut que Gargantua, se refraischissant d’habillemens et se testonnantde son pigne (qui estoit grand de cent cannes, appoincté de grandes dents de elephans toutes entieres), faisoit tomber à chascun coup plus de sept balles de bouletz qui luy estoient demourez entre ses cheveulx à la demolition du boys de Vede. Ce que voyant, Grandgousier, son pere, pensoit que feussent pous et luy dist :

— Dea, mon bon filz, nous as tu aporté jusques icy des esparviers de Montagu? Je n’entendoys que là tu feisse residence.

Adonc Ponocrates respondit :

— Seigneur, ne pensez que je l’aye mis au colliege de pouillerie qu’on nomme Montagu. Mieulx le eusse voulu mettre entre les guenaux de Sainct Innocent, pour l’enorme cruaulté et villennie que je y ay congneu. Car trop mieulx, sont traictez les forcez entre les Maures et Tartares, les meurtriers en la prison criminelle, voyre certes les chiens en vostre maison, que ne sont ces malautruz audict colliege, et, si j’estois roy de Paris, le diable m’emport si je ne metoys le feu dedans et faisoys brusler et principal et regens qui endurent ceste inhumanité davant leurs yeulx estre exercée !

Lors, levant un de ces boulletz, dist :

— Ce sont coups de canon que n’a guieres a repceu vostre filz Gargantua passant davant le Boys de Vede, par la trahison de vos ennemys. Mais ilz en eurent telle recompense qu’ilz sont tous periz en la ruine du chasteau, comme les Philistins par l’engin de Sanson, et ceulx que opprima la tour de Siloé, desquelz est escript Luce, xiij. Iceulx je suis d’advis que nous poursuyvons, ce pendent que l’heur est pour nous, car l’occasion a tous ses cheveulx au front : quand elle est oultre passée, vous ne la povez plus revocquer; elle est chauve par le darriere de la teste et jamais plus ne retourne.
— Vrayement, dist Grandgousier, ce ne sera pas à ceste heure, car je veulx vous festoyer pour ce soir, et soyez les très bien venuz.

Ce dict, on apresta le soupper, et de surcroist feurent roustiz : seze beufz, troys genisses, trente et deux veaux, soixante et troys chevreaux moissonniers, quatre vingt quinze moutons, troys cens gourretzde laict à beau moust, unze vingt perdrys, sept cens becasses, quatre cens chappons de Loudunoys et Cornouaille, six mille poulletz et autant de pigeons, six cens gualinottes, quatorze cens levraux, troys cens et troys hostardes, et mille sept cens hutaudeaux . De venaison l’on ne peut tant soubdain recouvrir, fors unze sangliers qu’envoya l’abbé de Turpenay, et dix et huict bestes fauves que donna le seigneur de Grandmont, ensemble sept vingt faisans qu’envoya le seigneur des Essars, et quelques douzaines de ramiers, de oiseaux de riviere, de cercelles, buours , courtes , pluviers, francolys, cravans , tyransons , vanereaux, tadournes, pochecullieres, pouacres , hegronneaux, foulques, aigrettes, cigouingnes, cannes petieres, oranges flammans (qui sont phoenicopteres), terrigoles, poulles de Inde, force coscossons , et renfort de potages.

Sans poinct de faulte y estoit de vivres abondance, et feurent aprestez honnestement par Fripesaulce, Hoschepot et Pilleverjus, cuisiniers de Grandgousier.

Janot, Micquel et Verrenet apresterent fort bien à boyre.

Розділ XXXVIII

Як Ґарґантюа вмаламурив із салатою шістьох прочан

Згадаймо також, і що спіткало шістьох прочан, прибульців із Сен-Себастьєна, що під Нантом, які зі страху перед ворогом заночували на городі під горохвинням, акурат між капустою і латуком.

Ґарґантюа, знесилений спрагою, поспитав, чи нема латука і чи не можна зробити салату; почувши, що тут латук найдобірніший і найрясніший у цілім краю, завбільшки як сливина чи вільшина, він пішов по це добро сам і нарвав, скільки йому заманулося. Укупі з листям прихопив він і шістьох прочан, а ті не сміли і белькнути з переляку.

Салату спершу прополоскали у криниці, і тут прочани зашушукали:

— Що ж його робити? Ми потонемо у цьому листі. Хіба озватися? А озвешся, він ще повбиває нас як вивідачів.

Поки вони отак перемовлялися, Ґарґантюа поклав їх укупі з латуком до салатниці, з ситойську бодню завбільшки, полив олією та оцтом, посолив і, заходившись усе наминати на підвечірок, глимнув п’ятьох прочан. Шостий із них зостався в тарелі, сховавшись під листком, тільки ковінька його витикалася. Помітивши це, Ґранґузьє звернувся до Ґарґантюа:

— Здається, це ріжок равлика, гляди не вкинь його до рота.
— Чому? (сказав Ґарґантюа). Равлики о цій порі така смакота.

І, підчепивши ковіньку, підняв разом з нею прочанина і стеребив його усмак; потім запив страхітливим ковтком піно і вкупі з усіма чекав на вечерю.

Прочани, ось отак живцем поглинені, тільки те й робили, що ухилялися від жорен його зубів, їм здавалося, ніби їх укинули в якусь глибку, а як Ґарґантюа добряче відсьорбнув, то подумали, що втонуть у нього в роті; справді-бо, винний потік мало не потяг їх у безодню його шлунка; а все ж, перескакуючи зі своїми ковіньками з місця на місце, не кажи ти святомихайлівські прочани, вони вибралися до зубної огради. На лихо, один із них, ковінькою наосліп тицяючи, влучив у зуба-дупляка і вразив щелепний нерв так, що Ґарґантюа з пекельного болю зарепетував, як на пуп. Аби полегшити біль, Ґарґантюа звелів подати йому копирсалку і, підступивши до ліщини, видлубав панів прочан. Одного дістав за ноги, другого за плечі, третього за бесаги, четвертого за сакви, п’ятого за черезплічник, а того сіромаху, який ковінькою його поцілив, за матню; хай би там що, а Ґарґантюа від того виграв, бо прочанин продірявив йому гнійний капшук, що наривав відтоді, як вони минули Ансені.

Видлубані прочани у собачу ристь пустилися тікати через виноградник, а біль у Ґарґантюа одразу вщух.

Саме тоді Евдемон і покликав його вечеряти, бо вечеря була на столі.

— Я тільки (сказав Ґарґантюа) посцю, ачей мені полегшає.

І тут він так циркнув, що урина відрізала шлях прочанам, і вони мусили перехоплюватися через щедрий водоплив. Пробираючись узліссям, усі вони, окрім Фурнільє, попалися на вовчий самолов і виплуталися тільки завдяки приумілості цього останнього, який порвав усе мотуззя та шворки. Ніч зночували вони в халупчині під Кульдре, і тут один із їхнього гурту, на прізвисько Вайло, потішив їх у нещасті добрим словом, доводячи, що їхня пригода передбачена у псальмі Давидовій:

— Коли люди проти нас устали, то живцем проковтнули б нас, — як нас із просоленою салатою з’їли; як запалав гнів їх проти нас, затопили би нас води, — коли він добряче смикнув; рвучі потоки залили б душу нашу, — коли ми перебирались через багатоводний потік; з шумом пронесли б ся буйні води понад душею нашою, як урина перепинила нам путь. Благословен Господь, що не дав нас зубам їх на здобич. Душа наша спаслась, як пташина із сельця птахоловця, — тут треба розуміти вовчий самолов; сельце розірвалось від руки Фернільє, і ми спаслися. Поміч наша… тощо.

Chapitre XXXVIII

Comment Gargantua mangea en sallade six pelerins

Le propos requiert que racontons ce qu’advint à six pelerins, qui venoient de Sainct Sebastien, près de Nantes, et pour soy hezberger celle nuict, de peur des ennemys, s’estoient mussezau jardin dessus les poyzars, entre les choulx et lectues. Gargantua se trouva quelque peu alteré et demanda si l’on pourroit trouver de lectues pour faire sallade, et, entendent qu’il y en avoit des plus belles et grandes du pays, car elles estoient grandes comme pruniers ou noyers, y voulut aller luy mesmes et en emporta en sa main ce que bon luy sembla. Ensemble emporta les six pelerins, lesquels avoient si grand paour qu’ilz ne ausoient ny parler ny tousser.

Les lavant doncques premierement en la fontaine, les pelerins disoient en voix basse l’un à l’aultre :

— Qu’est il de faire? Nous noyons icy, entre ces lectues. Parlerons nous? Mais, si nous parlons, il nous tuera comme espies.

Et, comme ilz deliberoient ainsi, Gargantua les mist avecques ses lectues dedans un plat de la maison, grand comme la tonne de Cisteaulx , et, avecques huille et vinaigre et sel, les mangeoit pour soy refraischir davant souper, et avoit jà engoullé cinq des pelerins. Le sixiesme estoit dedans le plat, caché soubz une lectue, excepté son bourdon qui apparoissoit au dessus. Lequel voyant, Grandgousier dist à Gargantua :

— Je croys que c’est là une corne de limasson; ne le mangez poinct
— Pourquoy? (dist Gargantua). Ilz sont bons tout ce moys.

Et, tyrant le bourdon, ensemble enleva le pelerin, et le mangeoit très bien; puis beut un horrible traict de vin pineau, et attendirent que l’on apprestast le souper.

Les pelerins ainsi devorez se tirerent hors les meulles de ses dentz le mieulx que faire peurent, et pensoient qu’on les eust mys en quelque basse fousse des prisons, et, lors que Gargantua beut le grand traict, cuyderent noyer en sa bouche, et le torrent du vin presque les emporta au gouffre de son estomach; toutesfoys, saultans avec leurs bourdons, comme font les micquelotz , se mirent en franchise l’orée des dentz. Mais, par malheur, l’un d’eux, tastant avecques son bourdon le pays à sçavoir s’ilz estoient en sceureté, frappa rudement en la faulted’une dent creuze et ferut le nerf de la mandibule, dont feist très forte douleur à Gargantua, et commença crier de raige qu’il enduroit. Pour doncques se soulaiger du mal, feist aporter son curedentz et, sortant vers le noyer grollier , vous denigea Messieurs les pelerins. Car il arrapoit l’un par les jambes, l’aultre par les espaules, l’aultre par la bezace, l’aultre par la foilluze , l’aultre par l’escharpe, et le pauvre haire qui l’avoit feru du bourdon, le accrochea par la braguette; toutesfoys ce luy fut un grand heur , car il luy percea une brosse chancreuze qui le martyrisoit depuis le temps qu’ilz eurent passé Ancenys.

Ainsi les pelerins denigez s’enfuyrent à travers la plante a beau trot, et appaisa la douleur.

En laquelle heure feut appellé par Eudemon pour soupper, car tout estoit prest :

— Je m’en voys doncques (dist il) pisser mon malheur.

Lors pissa si copieusement que l’urine trancha le chemin aux pelerins, et furent contrainctz passer la grande boyre. Passans de là par l’orée de la Touche, en plain chemin tomberent tous, excepté Fournillier, en une trape qu’on avoit faict pour prandre les loups à la trainnée, dont escapperent moyennant l’industrie dudict Fournillier, qui rompit tous les lacz et cordages. De là issus, pour le reste de celle nuyct coucherent en une logeprès le Couldray, et là feurent reconfortez de leur malheur par les bonnes parolles d’un de leur compaignie, nommé Lasdaller, lequel leur remonstra que ceste adventure avoit esté predicte par David Ps. :

— Cum exurgerent homines in nos, forte vivos deglutissent nos, quand nous feusmes mangez en salade au grain du sel; cum irasceretur furor eorum in nos, forsitan aqua absorbuisset nos, quand il beut le grand traict; torrentem pertransivit anima nostra-, quand nous passasmes la grande boyre; forsitan pertransisset anima nostra aquam intolerabilem, de son urine, dont il nous tailla le chemin. Benedictus Dominus, qui non dedit nos in captionem dentibus eorum. Anima nostra, sicut passer erepta est de laquea venantium, quand nous tombasmes en la trape; laqueus contritus est par Fournillier, et nos liberati sumus. Adjutorium nostrum, etc.

Розділ XXXIX

Як Ґарґантюа шанував ченчика і як гарно глаголав ченчик за вечерею

Щойно Ґарґантюа сів до столу і всі трохи під’їли, Ґранґузьє завів мову про початок та причину війни між ним і Пикрохолем і, дійшовши до того моменту, як брат Жан Зубарь узяв гору при обороні монастирського виноградника, предпоклав його подвиг над усі вичини Камілла, Сципіона, Помпея, Цезаря і Темістокла. Тут Ґарґантюа звелів притьмом послати по ченчика, він хотів порадитися з ним щодо того, як діяти далі. По ченця, його волю вволяючи, пішов маршалок і незабаром, раднісінький, вернувся з ним; брат Жан приїхав верхи на мулиці Ґранґузьє, з поперечиною від хреста у руках.

Тисяча вітань, тисяча цілунків, тисяча слав упали на брата Жана при його появі.

— Ге-ге, брате Жане, друзяко! Брате Жане, куме! Брате Жане, хай ти луснеш, ходи в мої обійми!
— Почоломкаємося!
— Скурвий ти сину, ось я тебе задавлю!

А брату Жанові все смішки. Таких миленних і ввічливих людей, як він, не гурт.

— Нумо, нумо (сказав Ґарґантюа), дзиґлика сюди, поставте біля мене.
— Гаразд (сказав ченчик), як вам до вподоби. Пахолку, водички! Лий, хлоню, лий: печінку освіжити! А кете, горлянку прополощу!
— Deposita сарра (сказав Гімнаст). Геть цю рясу!
— Крий Боже! (гукнув ченчик). Ні, вашець, нам не вільно, in statutis Ordinis217 передбачено окремий розділ.
— До дули (сказав Гімнаст), до дули цей розділ! Ряса обтяжує ваші рамена, скиньте її!
— Друже мій (сказав ченчик), хай вона зостанеться на мені, далебі, в ній краще п’ється: від неї тілу веселіше. Як я її скину, панове пажі нароблять із неї підв’язок, як це вже якось було зі мною в Кулені. Та ще мені, бува, перехочеться їсти. А як я сяду у своєму наряді за стіл, то залюбки вип’ю, присягаю, і до тебе і до твого коня! Нехай буде з вами супокій! Я хоть і підвечеряв, але з’їсти чогось не відмовлюсь, шлунок у мене луджений, порожній, наче чобіт святого Бенуа, і завше роззявлений, мов адвокатські сакви. З усієї риби, окрім линя, найкраще куріпчине крильце або чернушчине стегенце. Наш пріор страх як любить біле каплуняче м’ясце.
— Цим він (сказав Гімнаст) не схожий на лиса. Лис ні за що не стане їсти білого м’ясця ні в каплунів, ні в курей, ні в курчат.
— Чому? — спитав ченчик.
— Бо він (відповів Гімнаст) не має кухарів, аби його варити, а як м’ясце не досить укипить, не досить умліє, воно зостанеться червоним, а не білим. Червоність м’яса — ознака того, що воно добре не уварилося, окрім м’яса омарів та раків, їх, варячи, висвячують на кардиналів.
— Святі всі при нас! (гукнув ченчик). Виходить, у нашого абатського лікаря не добре уварена голова, очі в нього червоні, як вільхова довбня… Ось оце заяче стегенце якраз для подагрика. Між іншим, чому це стегна у панночок завжди прохолодні?
— Цю проблему (сказав Ґарґантюа) якось знехтували і Арістотель, і Олександер Афродисійський, і Плутарх.
– Є (сказав ченчик) три причини, чому місце природно охолоджується. Рrіто218, коли його вода обполіскує, secundo219, як це місце тіняве, темне, похмуре, куди сонце не досвічує, а по-третє, як воно вітрами обвівається, видутими з-під якихось суточок, сорочок, а надто, гульфиків. Вище голови! Паже, нумо, сип!..

Цок, цок, цок!.. Дяка Богові за таку славну лозу!.. Богом свідчуся, аби я в добу Ісуса Христа жив, я б не дав юдеям схопити його в Оливняку. Хай ти сказишся, я б цим панам апостолам жижки підрізав за те, що вони підло повтікали після пишної вечері, а доброго свого учителя полишили напризволяще. Гірші від всякої трутизни для мене ті, хто дає драла, як треба братися за ножі. Ех, аби ж то мені покоролювати у Франції років вісімдесят, а то й усі сто! Далебі, я кастрував би всіх, хто втік із-під Павії! Щоб їх підняло і гепнуло! Чом вони замість скласти голови кинули свого доброго державця в біді? Чи ж не краще, чи ж не почесніше впасти смертю хоробрих у бою, ніж жити, рятуючись ганебною втечею?.. Цього року нам уже гусками не поласувати… Гей, друзяко, а вріжно мені свининки… Отакої, більше нема сусла: germinavit radix Jesse.220 Я оживаю, а то вже думав загину од спраги… Незлецьке вино!

А яке вино ви пили у Парижі? Клянуся, мій дім був півроку відкритий для всіх!.. Ви знаєте брата Клода із Верхнього Баруа? Там такий був горілчаний брат! Який же його ґедзь ужалив? Тепер він світу за книгами не бачить. Зате я зовсім не вчуся. Ми в нашому абатстві зовсім не вчимося, боїмося на свинку захворіти. Наш блаженної пам’яти абат казав, що вчений монах — це ірод. Їй-богу, пане брате, magis magnos clericos поп sunt magis magnos sapientes…221 Аби ви знали: цього року до напасти зайців! Шкода, що я так і не розжився ні на сокола, ні на кречета. Пан де Беллоньєр пообіцяв мені сапсана, аж це написав у листі, що птах став ядушливий. Куріпок сей год видимо-невидимо. Але я не люблю ховатися в бочці, ще застуду схоплю. Як я не бігаю туди-сюди, не кидаюсь на всі боки, мені шкрябає щось під серцем. А тільки почнеш шугати через плоти і кущі, як ряса одразу в дрантя. Завів собі доброго хорта. Чорта з два, такий зайця не проґавить. Лакейчук вів його до пана де Молевр’є, а я його забрав. Зле я вчинив?

— Аж ніяк, брате Жане (відсказав Гімнаст), аж ніяк, сто чортів твоїй мамі, аж ніяк!
— Ну (сказав ченчик), то за чортів, щоб вони не переводилися! Боже свідче, навіщо цьому кутернозі хорт? Подарувати б йому воликів пару, бігме, це його куди більше втішило б.
— Звідки (сказав Понократ) у вас це постійне божкання, брате Жане?
— А щоб красніш (відповів ченчик) і дотепніш було. Це все квіти цицеронівської риторики.

Chapitre XXXIX

Comment le moyne fut festoyé par Gargantua et des beaulx propos qu’il tint en souppant

Quand Gargantua feut à table et la premiere poincte des morceaux feut baufrée, Grandgousier commença raconter la source et la cause de la guerre meue entre luy et Picrochole, et vint au poinct de narrer comment Frere Jean des Entommeures avoit triumphé à la defence du clous de l’abbaye, et le loua au dessus des prouesses de Camille, Scipion, Pompée, Cesar et Themistocles. Adoncques requist Gargantua que sus l’heure feust envoyé querir, affin qu’avecques luy on consultast de ce qu’estoit à faire. Par leur vouloir l’alla querir son maistre d’hostel, et l’admena joyeusement avecques son baston de croix sus la mulle de Grandgousier.

Quand il feut venu, mille charesses, mille embrassemens, mille bons jours feurent donnez :

— Hés, Frere Jean, mon amy, Frere Jean mon grand cousin, Frere Jean de par le diable, l’acollée, mon amy!
— A moy la brassée!
— Cza, couillon, que je te esrenede force de t’acol1er !

Et Frere Jean de rigoller ! Jamais homme ne feut tant courtoys ny gracieux.

— Cza, cza (dist Gargantua), une escabelle icy, auprès de moy, à ce bout.
— Je le veulx bien (dist le moyne), puis qu’ainsi vous plaist. Page, de l’eau ! Boute, mon enfant, boute : elle me refraischira le faye . Baille icy que je guargarize.
— Deposita cappa (dist Gymnaste); oustons ce froc.
— Ho, par Dieu (dist le moyne), mon gentilhomme, il y a un chapitre in statutis Ordinis auquel ne plairoit le cas.
— Bren (dist Gymnaste), bren pour vostre chapitre. Ce froc vous rompt les deux espaules; mettez bas.
— Mon amy (dist le moyne), laisse le moy, car, par Dieu ! je n’en boy que mieulx : il me faict le corps tout joyeux. Si je le laisse, Messieurs les pages en feront des jarretieres, comme il me feut faict une foys à Coulaines . Davantaige, je n’auray nul appetit. Mais, si en cest habit je m’assys à table, je boiray, par Dieu ! et à toy et à ton cheval, et de hayt . Dieu guard de mal la compaignie ! Je avoys souppé; mais pour ce ne mangeray je poinct moins, car j’ay un estomac pavé, creux comme la botte sainct Benoist, tousjours ouvert comme la gibbessiere d’un advocat. De tous poissons, fors que la tanche , prenez l’aesle de la perdrys, ou la cuisse d’une nonnain. N’est ce falotement mourir quand on meurt le caicheroidde? Nostre prieur ayme fort le blanc de chappon.

— En cela (dist Gymnaste) il ne semble poinct aux renars, car des chappons, poules, pouletz qu’ilz prenent, jamais ne mangent le blanc.
— Pourquoy? dist le moyne
— Parce (respondit Gymnaste) qu’ilz n’ont poinct de cuisiniers à les cuyre, et, s’ilz ne sont competentement cuitz, ilz demeurent rouge et non blanc. La rougeur des viandes est indice qu’elles ne sont assez cuytes, exceptez les gammares et escrivices, que l’on cardinalize à la cuyte.
— Feste Dieu Bayart ! (dist le moyne) l’enfermier de nostre abbaye n’a doncques la teste bien cuyte, car il a les yeulx rouges comme un jadeau de vergne… Ceste cuisse de levrault est bonne pour les goutteux . A propos truelle, pourquoy est ce que les cuisses d’une damoizelle sont tousjours fraisches?

— Ce problesme (dist Gargantua) n’est ny en Aristoteles, ny en Alexandre Aphrodise, ny en Plutarque.

— C’est (dist le moyne) pour trois causes par lesquelles un lieu est naturellement refraischy : primo pource que l’eau decourt tout du long; secundo, pource que c’est un lieu umbrageux, obscur et tenebreux, auquel jamais le soleil ne luist; et tiercement, pource qu’il est continuellement esventé des ventz du trou de bize, de chemise, et d’abondant de la braguette. Et de hayt! Page, à la humerie !… Crac, crac, crac… Que Dieu est bon, qui nous donne ce bon piot !…

J’advoue Dieu, si j’eusse esté au temps de Jesu-christ, j’eusse bien engardé que les Juifz ne l’eussent prins au jardin de Olivet. Ensemble le diable me faille si j’eusse failly de coupper les jarretz à Messieurs les Apostres, qui fuyrent tant laschement, après qu’ilz eurent bien souppé, et laisserent leur bon maistre au besoing! Je hayz plus que poizon un homme qui fuyt quand il fault jouer de cousteaux. Hon, que je ne suis roy de France pour quatre vingtz ou cent ans ! Par Dieu, je vous metroys en chien courtault les fuyars de Pavye ! Leur fiebvre quartaine ! Pourquoy ne mouroient ilz là plus tost que laisser leur bon prince en ceste necessité ? N’est il meilleur et plus honorable mourir vertueusement bataillant que vivre fuyant villainement ?… Nous ne mangerons gueres d’oysons ceste année… Ha, mon amy, baille de ce cochon… Diavol ! il n’y a plus de moust : germinavit radix Jesse. Je renye ma vie, je meurs de soif… Ce vin n’est des pires. Quel vin beuviez vous à Paris ? Je me donne au diable si je n’y tins plus de six moys pour un temps maison ouverte à tous venens !… Congnoissez vous Frere Claude des Haulx Barrois? O le bon compaignon que c’est ! Mais quelle mousche l’a picqué ? Il ne faict rien que estudier depuis je ne sçay quand. Je n’estudie poinct, de ma part. En nostre abbaye nous ne estudions jamais, de peur des auripeaux. Nostre feu abbé disoit que c’est chose monstrueuse veoir un moyne sçavant. Par Dieu, Monsieur mon amy, magis magnos clericos non sunt magis magnos sapientes … Vous ne veistes oncques tant de lievres comme il y en a ceste année. Je n’ay peu recouvrir ny aultour ny tiercelet de lieu du monde. Monsieur de la Bellonniere m’avoit promis un lanier, mais il m’escripvit n’a gueres qu’il estoit devenu patays. Les perdris nous mangeront les aureilles mesouan. Je ne prens poinct de plaisir à la tonnelle, car je y morfonds. Si je ne cours, si je ne tracasse, je ne suis poinct à mon aize. Vray est que, saultant les hayes et buissons, mon froc y laisse du poil. J ay recouvert un gentil levrier. Je donne au diable Si luy eschappe lievre. Un lacquays le menoit à Monsieur de Maulevrier; je le destroussay. Feis je mal ?

— Nenny, Frere Jean (dist Gymnaste), nenny, de par tous les diables, nenny !
— Ainsi (dist le moyne), à ces diables, ce pendent qu’ilz durent ! Vertus de Dieu ! qu’en eust faict ce boyteux? Le cor Dieu! il prent plus de plaisir quand on luy faict present d’un bon couble de beufz!
— Comment (dist Ponocrates), vous jurez, Frere Jean?
— Ce n’est (dist le moyne) que pour orner mon langaige. Ce sont couleurs de rethorique Ciceroniane.

Розділ XL

Чого ченців цураються миряни і чому у них носюри, а не носи

— Вірою християнською присягаю (сказав Евдемон), благочестивість цього ченця наводить мене на глибокі роздуми! Він нас тут усіх розважив. То чому ж тоді монахів женуть з усякої доброї бесіди, узиваючи їх катами веселощів, подібно до того, як женуть бджоли з вуликів трутнів?

Ignavum fucos pecus a presepibus arcent, —Гонять від вуликів геть трутнів ледачий народ, — мовить Марон.

На це йому Ґарґантюа відповів так:

— Воно ж таки правда, що ряса і клобук накликають на себе звідусіль огуду, прокляття і хулу, достоту так, як вітер, Цеціасом званий, наганяє хмаровиння. А все тому, що чорноризці жеруть цілосвітнє лайно, чи то пак гріхи, і їм, як гівноїдам, відводять місця на стерчку, а саме монастирі та абатства, приткнуті десь по куточках, як паскудники при людських оселях. А потім, як вам розумно, чому в колі сім’ї беруть на кпини і дражнять мавпу, то до вас іще краще дійде, чому і старе і мале цурається каптурників. Мавпа не стереже, як собака, хати, не тягне, як віл, плуга, не дає, як вівця, молока та вовни, не возить, як кінь, тягарів. Вона тільки скрізь паскудить і все нівечить, за що й дістає від усіх насмішки і товченики. Так само ченчик (я маю на увазі монахів-дармоїдів) не порає, як хлібороб, землі, не захищає, як вояк, вітчизни, не курує, як лікар, недужих, не проповідує і не повчає, як казнодій і вихователь, людей, не постачає, як купець, корисних і потрібних речей для держави. Ось чому всі їх топчуть і зневажають.

— Але ж (сказав Ґранґузьє) вони за нас моляться.
— Де там! (відповів Ґарґантюа). Тільки ріжуть слух доколишніх мешканців балабамканням своїх дзвонів.
— Бачте (сказав ченчик), месу, утреню і вечірню відкалатати — це все одно що наполовину служби відправити.
— Вони вам пробубонять тьму-тьменну житій і псальм без усякої тями, наслебізують безліч отченашів та богородиць, не вдумуючись у них і нічого не розуміючи — як на мене, це богохульба, а не молитва. Дай Боже, як вони моляться за нас, а не думають про свої буханці та жирну юшку. Кожен щирий католик, хоч би хто він і звідки, молиться повсякчас, а Дух Святий в собі молиться і заступається за нього, і Господь дарує йому свою велику ласку. Так чинить і наш добрий брат Жан. Ось чому кожен прагне його товариства. Він не ханжа, не гольтіпака, він честивий, веселий, сміливий, він добрий почарківець. Він працює, оре землю, випрямляє упосліджених, підіймає зажурених, спомагає скривджених, береже абатський сад.
— Я (сказав чернець) ще й не те роблю. Я співаю заутрені та задушниці в хорі, а сам тим часом майструю тятиву для арбалета, вигострюю стріли, плету сіті й самолови на кролів. Я зроду не байдикую. Нумо, цокнемося, почаркуємося! А кете каштанів! Ці каштани з Етроського лісу, от вони й підуть під добре свіженьке винце. Що ж ви задніх пасете? Я, мов поборців кінь, п’ю з кожного потічка, їй-богу!

Гімнаст йому сказав:

— Брате Жане, у вас на носі крапля!
— Ха-ха! (сказав монах). Виходить, як я по ніс у воді, то зараз і раків наловлю? Дарма, не потону! Qare? Quia222 з носа вона вискочить, а до носа не вскочить: такий він проспиртований. О, мій друже, якби на зиму пошити чоботи з такої шкіри, можна б у них за іграшку ловити устриць — ніяким би світом такі чоботи не промокли!
— Чому (сказав Ґарґантюа) у брата Жана такий золотий ніс?
— Тому (відповів Ґранґузьє), що так Господь погодив, кожен ніс він кшталтує і ліпить за своїм Божим призволом, як гончар свої горщики.
— Тому (сказав Понократ), що брат Жан прийшов первий на ярмарок носів. От і вибрав найкращого носяру.
— Де там! (сказав монах). За нашою хвилозопією монастирською це тому, що моя мамка мала м’які цицьки. Коли я цмоктав молоко, мій ніс провалювався в них, як у масло, а там він уже сходив і ріс, наче те тісто в діжі. Від тугих цицьок годованці виходять кирпатими. Нумо, звеселіться! Ad formam nasi cognoscitur ad te levavi…223 Варення я не їм. Паже, сип, сип! Іще грінків!

Chapitre XL

Pourquoy les moynes sont refuyz du monde, et pour quoy les ungs ont le nez plus grand que les aultres

— Foy de christian! (dist Eudemon) je entre en grande resverie, considerant l’honnesteté de ce moyne, car il nous esbaudist icy tous. Et comment doncques est ce qu’on rechasse les moynes de toutes bonnes compaignies, les appellans troublefeste, comme abeilles chassent les freslons d’entour leurs rousches ?
— Ignavum fucos pecus (dist Maro), a presepibus arcent.

A quoy respondit Gargantua :

— Il n’y a rien si vrai que le froc et la cogule tire à soy les opprobres, injures et maledictions du monde, tout ainsi comme le vent dict Cecias attire les nues. La raison peremptoire est parce qu’ilz mangent la merde du monde, c’est à dire les pechez, et comme machemerdes l’on les rejecte en leurs retraictz, ce sont leurs conventz et abbayes, separez de conversation politicque comme sont les retraictz d’une maison. Mais, si entendez pourquoy un cinge en une famille est tousjours mocqué et herselé, vous entendrez pourquoy les moines sont de tous refuys, et des vieux et des jeunes. Le cinge ne guarde poinct la maison, comme un chien; il ne tire pas l’aroy, comme le beuf; il ne produict ny laict ny layne, comme la brebis; il ne porte pas le faiz, comme le cheval.

Ce qu’il faict est tout conchier et degaster, qui est la cause pourquoy de tous repceoyt mocqueries et bastonnades. Semblablement, un moyne (j’entends de ces ocieux moynes) ne laboure comme le paisant, ne garde le pays comme l’homme de guerre, ne guerist les malades comme le medicin, ne presche ny endoctrine le monde comme le bon docteur evangelicque et pedagoge, ne porte les commoditez et choses necessaires à la republicque comme le marchant. Ce est la cause pourquoy de tous sont huez et abhorrys.

— Voyre, mais (dist Grandgousier) ilz prient Dieu pour nous.
— Rien moins (respondit Gargantua). Vray est qu’ilz molestent tout leur voisinage à force de trinqueballer leurs cloches.
— Voyre (dist le moyne), une messe, unes matines, unes vespres bien sonnéez sont à demy dictes.
— Ilz marmonnent grand renfort de legendes et pseaulmes nullement par eux entenduz; ilz content force patenostres, entrelardées de longs Ave Mariaz, sans y penser ny entendre, et ce je appelle mocquedieu, non oraison. Mais ainsi leurs ayde Dieu, s’ilz prient pour nous, et non par paour de perdre leurs miches et souppes grasses. Tous vrays christians, de tous estatz, en tous lieux, en tous temps, prient Dieu, et l’Esperit prie et interpelle pour iceulx, et Dieu les prent en grace. Maintenant tel est nostre bon Frere Jean. Pourtant chascun le soubhaite en sa compaignie. Il n’est point bigot; il n’est poinct dessiré; il est honeste, joyeux, deliberé, bon compaignon; il travaille; il labeure; il defent les opprimez; il conforte les affligez; il subvient es souffreteux; il garde les clous
— Je foys (dist le moyne) bien dadvantage; car, en despeschant nos matines et anniversaires on cueur, ensemble je fois des chordes d’arbaleste, je polys des matraz et guarrotz, je foys des retz et des poches à prendre les connis. Jamais je ne suis oisif. Mais or çzâ, à boyre ! à boyre czà ! Aporte le fruict; ce sont chastaignes du boys d’Estrocz, avec bon vin nouveau, voy vous là composeur de petz. Vous n’estez encores ceans amoustillez. Par Dieu, je boy à tous guez, comme un cheval de promoteur! »

Gymnaste luy dist :

— Frere Jean, oustez ceste rouppie que vous pend au nez.
— Ha ! ha ! (dist le moyne) serois je en dangier de noyer, veu que suis en l’eau jusques au nez? Non, non. Quare? Quia elle en sort bien, mais poinct n’y entre, car il est bien antidoté de pampre. O mon amy, qui auroit bottes d’hyver de tel cuir, hardiment pourroit il pescher aux huytres, car jamais ne prendroient eau.
— Pourquoy (dist Gargantua) est ce que Frere Jean a si beau nez?
— Parce (respondit Grandgousier) que ainsi Dieu l’a voulu, lequel nous faict en telle forme et telle fin, selon son divin arbitre, que faict un potier ses vaisseaulx.
— Parce (dist Ponocrates) qu’il feut des premiers à la foyre des nez. Il print des plus beaulx et plus grands.
— Trut avant ! (dist le moyne). Selon vraye philosophie monasticque, c’est parce que ma nourrice avoit les tetins moletz : en la laictant, mon nez y enfondroit comme en beurre, et là s’eslevoit et croissoit comme la paste dedans la met. Les durs tetins de nourrices font les enfans camuz. Mais, guay, guay! Ad formam nasi cognoscitur ad te levavi… Je ne mange jamais de confitures. Page, à la humerie ! Item, rousties ! »

Розділ XLI

Як чернець приспав Ґарґантюа, про його часослов і требник

Після вечері погомоніли про справи поточні і домовилися десь опівночі піти на розвідки, аби перевірити, як пильнує і чигає ворог, а поки що вирішили передрімати. Проте Ґарґантюа сон не брав. Нарешті ченчик порадив йому:

— Де мені найкраще спиться, то це на проповіді або на молитві. Прошу пана: почнімо семипсальміє, і, запевняю вас, миттю дасте хропака.

Ґарґантюа залюбки погодився, і на початку первої ж псальми, на вірші Beati quorum224, обидва заснули сном немовляти. Проте ченчик десь опівночі прокинувся через свою звичку схоплюватися на монастирську утреню. Прокинувшись, він одразу сколошкав усіх, бо завів на всі заводи спів:

« Гей, Реньйо, вставай, чувай,
Гей, Реньйо, ну, прокидайсь! »

Як усі продерли очі, він сказав:

— Панове! Кажуть, утреня починається з кахикання, а вечеря з пиття. Зробімо навпаки: утреню почнемо з пиття, а ввечері перед трапезою покахикаємо вволю.

Обізвався Ґарґантюа:

— Пити спозаранку після сну — це проти приписів медицини. Перш треба очистити шлунок від шлаків та екскрементів.
— Це (сказав монах) надто вже з-медицинська! Сто чортів мені в горлянку, як на світі старих пияків не більше, ніж старих лікарів! Ми з моїм апетитом уклали угоду, за якою він зобов’язується лягати спати разом зі мною, і цілий день я за ним сочу, а прокидаємося ми з ним так само дружно. Ви собі досхочу заживайте проносного, а я братиму блювотне.
— Про яке блювотне (сказав Ґарґантюа) ви мовите?
— Про мій Требник (відказав ченчик). Сокольники, перш ніж соколів нагодувати, змушують їх ногу курячу гризти, це очищує їхній мозок від слизу і збуджує апетит. Ось так і я беру вранці мій веселенький Требник, прочищаю собі легені, і тоді хоч лий за поріг.
— Якого чину (сказав Ґарґантюа) ви пильнуєте, читаючи часи?
— Феканського (відповів каптурник), по три псальми і по три уроки або й зовсім нічого, як неохота. Я себе часами не морочу: часи для людини, а не людина для часів. Я роблю з ними, як зі стременами, вкорочую чи розтягую, по своїй уподобі: brevis oratio penetrat celos, longa potatio evacuat cyphos.225 Хто це сказав?
— Бігме (сказав Понократ), бахурцю, не знаю. Одначе ти молодчага!
— У вас (сказав монах) удався. А зараз venite apotemus.226

Аж це принесено багацько печені, а також бульйон зі скибочками хліба, і ченчик заходився пити від усієї душі. Дехто його підтримав, решта відмовилися. Потім усі зачали в похід споряджатися, уворужилися, натягли силоміць риштунки і на брата Жана, хоть той волів прикривати живота лише рясою, а в руках тримати перечину від хреста. Проте, щоб настрою їм не псувати, він озброївся до зубів, сів верхи на доброго королівського коня, ще й підперезався мечем харалужним. Укупі з ним вирушили Ґарґантюа, Гімнаст, Евдемон і ще двадцять п’ять найбільших одчайдухів Ґранґузьє, усі в повній лицарії, усі верхами й зі списами, мов той святий Юр, кожен маючи в забедри ще й аркебузера.

Chapitre XLI

Comment le moyne feist dormir Gargantua, et de ses heures et bréviaire

Le souper achevé, consulterent sus l’affaire instant, et feut conclud que environ la minuict ilz sortiroient à l’escarmouche pour sçavoir quel guet et diligence faisoient leurs ennemys; en ce pendent, qu’il se reposeroient quelque peu pour estre plus frais. Mais Gargantua ne povoit dormir en quelque façon qu’il se mist. Dont luy dist le moyne :

— Je ne dors jamais bien à mon aise, sinon quand je suis au sermon ou quand je prie Dieu. Je vous supplye, commençons, vous et moy, les sept pseaulmes pour veoir si tantost ne serez endormy.

L’invention pleut très bien à Gargantua, et, commenceant le premier pseaulme, sus le poinct de Beati quorum s’endormirent et l’un et l’aultre. Mais le moyne ne faillit oncques à s’esveiller avant la minuict tant il estoit habitué à l’heure des matines claustralles. Luy esveillé, tous les aultres esveilla, chantant à pleine voix la chanson :

« Ho, Regnault, reveille toy, veille;
O, Regnault, reveille toy . »

Quand tous furent esveillez, il dict :

— Messieurs, l’on dict que matines commencent par tousser, et souper par boyre. Faisons au rebours; commençons maintenant noz matines par boyre, et de soir, à l’entrée de souper, nous tousserons à qui mieulx mieulx.

Dont dist Gargantua :

— Boyre si tost après le dormir, ce n’est vescu en diete de medicine. Il se fault premier escurer l’estomach des superfluitez et excremens.
— C’est (dist le moyne) bien mediciné ! Cent diables me saultent au corps s’il n’y a plus de vieulx hyvrognes qu’il n’y a de vieulx medicins ! J’ay composé avecques mon appetit en telle paction que tousjours il se couche avecques moy, et à cela je donne bon ordre le jour durant, aussy avecques moy il se lieve. Rendez tant que vouldrez vos cures, je m’en voys après mon tyrouer.
— Quel tyrouer (dist Gargantua) entendez vous?-Mon breviaire (dist le moyne), car — tout ainsi que les faulconniers, davant que paistre leurs oyseaux, les font tyrer quelque pied de poulle pour leurs purger le cerveau des phlegmes et pour les mettre en appetit, — ainsi, prenant ce joyeux petit breviaire au matin, je m’escure tout le poulmon, et voy me là prest à boyre
— A quel usaiges (dist Gargantua) dictez vous ces belles heures?
— A l’usaige (dist le moyne) de Fecan, à troys pseaulmes et troys leçons ou rien du tout qui ne veult. Jamais je ne me assubjectis à heures : les heures sont faictez pour l’homme, et non l’homme pour les heures . Pour tant je foys des miennes à guise d’estrivieres; je les acourcis ou allonge quand bon me semble : brevis oratio penetrat celos, longa potatio evacuat cyphos . Où est escript cela?
— Par ma foy (dist Ponocrates), je ne sçay, mon petit couillaust; mais tu vaulx trop !
— En cela (dist le moyne) je vous ressemble. Mais venite apotemus.

L’on apresta carbonnades à force et belles souppes de primes, et beut le moyne à son plaisir. Aulcuns luy tindrent compaignie, les aultres s’en deporterent. Après, chascun commença soy armer et accoustrer, et armerent le moyne contre son vouloir, car il ne vouloit aultres armes que son froc davant son estomach et le baston de la croix en son poing. Toutesfoys, à leur plaisir feut armé de pied en cap et monté sus un bon coursier du royaulme, et un gros braquemart au cousté, ensemble Gargantua, Ponocrates, Gymnaste, Eudemon et vingt et cinq des plus adventureux de la maison de Grandgousier, tous armez à l’advantaige, la lance au poing, montez comme sainct George, chascun ayant un harquebouzier en crope.

Розділ XLII

Як ченчик підбадьорював кумпанів і як він повис на дереві

Отож наші зухи рушають пригод шукати, перед походом докладно вмовившись, коли доведеться сточити бій, а коли й ухилитися, як гряне день великої грізної битви. А чернець усе додавав їм отухи:

— Діти мої, не бійтесь і не лякайтесь! Я поведу вас правдивим шляхом. Бог і святий Бенедикт із нами! Аби мені такої сили, як гарту, я б цього супостата, бодай його з корінням вигладило, мов ту качку обскуб! Я не боюся нічого, окрім артилерії. Між іншим, підпаламар нашого абатства дав мені одну молитву, вона береже людину від усякої вогнепальної зброї; але мені до нічого, бо я в неї анітрошечки не вірю. А оцим-о ціпом я намолочу! Бігме, як хто з вас накладе у штани, то хай мене дідько візьме, як я не пострижу його замість себе у ченці та у свою рясу не виряджу — ряса помічна від боягузтва. Чи чули ви коли про такого собі хортища пана де Мерля? Він сплохував як мисливський пес, а пан накинув на нього рясу. Тілом Ісусовим свідчуся, відтоді він уже не пропускав ні лиса, ні зайця, та це ще пусте: він усіх місцевих сучок покрив, а перед цим же був нездолящий de frigidis et maleficiatis.227

Ченчик, з оприском ці слова вимовляючи, проїздив солейським шляхом саме під ліщиною і начілком свого шолома нахопився на обламаний штурпак гілляки. З досади брат Жан гордо підострожив коня, і остроги так уп’ялися в боки, що кінь цибнув уперед, а ченчик, силкуючись начілок відчепити, упустив повіддя і вхопився рукою за гілляку якраз у момент, коли кінь вихопився із-під нього. Ось чому монах завис на дереві і став кликати на помогу, кричати пробі і всіх обзивати зрадниками.

Евдемон помітив це перший і звернувся до Ґарґантюа:

— Сір, ось погляньте на цього завислого Абесалома!

Ґарґантюа під’їхав і, побачивши, як чудно завис чорнорижець і в якому він стані, сказав Евдемонові:

— Ви проти істини погрішили, порівнюючи його з Абесаломом. Абесалом завис на чуприні, а цей ченчик гирявий і на вухах гойдається.
— Рятуйте ж бо мене (гукнув каптурник), хай ти сказишся! Знайшли час теревені гнути! Ви мов ті казнодії-декреталісти, які кажуть, що як ближній у небезпеці, то треба під страхом триразової анафеми спершу вмовити його висповідатися і прийняти ласку Духа Святого, а тоді вже рятувати. Що ж, коли котрийсь із них шубовсне переді мною у річку і почне бульбахи пускати, я замість кинутися до нього і подати руку, прочитаю йому довгу казань de contemptu mundi etfuga seculi228, а коли він уже зовсім заклякне, аж тоді його витягну.
— Не брикайся (сказав Гімнаст), серденько, зараз я тебе зніму, який же ти славний monachus:

Як у келії чернець,
Він не варт і двох яєць.
А як треба йому йти,
Вартий він і тридцяти.

На своїм віку я бачив понад п’ятсот повішених, але ніхто ще не теліпався на дереві так красно, як оце ти. Аби і я був такий красний, то зголосився б ціле життя отак ногами дриґати.

— Може, ви облишите (гукнув ченчик) свої пророцтва? Рятуйте мене Бога ради, як не хочете рятувати іменем когось іншого! Рясою своєю свідчуся, ви про це ще пошкодуєте tempore et loco prelibatіs.229

Тоді Гімнаст спішився і, видершись на дерево, однією рукою підхопив ченця під пахви, а другою відчепив начілок від гілляки, і відразу ж — бебех! — чернець гепнув додолу, а за ним і Гімнаст приземлився.

Бебехнувшись, чорноризець як стій скинув із себе усю свою збрую і обладунок по обладунку порозкидав по полю, а потім, підхопивши поперечину від хреста, спав на коня, якого на бігу спинив Евдемон.

Відтак верхівці веселенько покатали далі, правлячись солейським шляхом.

Chapitre XLII

Comment le moyne donne couraige à ses compaignons et comment il pendit à une arbre

Or s’en vont les nobles champions à leur adventure, bien deliberez d’entendre quelle rencontre fauldra poursuyre et de quoy se fauldra contregarder, quand viendra la journée de la grande et horrible bataille. Et le moyne leur donne couraige, disant :

— Enfans, n’ayez ny paour ny doubte, je vous conduiray seurement. Dieu et sainct Benoit soient avecques nous ! Si j’avoys la force de mesmes le couraige, par la mort bieu! je vous les plumeroys comme un canart ! Je ne crains rien fors l’artillerie. Toutesfoys, je sçay quelque oraison que m’a baillé le soubsecretain de nostre abbaye, laquelle guarentist la personne de toutes bouches à feu; mais elle ne me profitera de rien, car je n’y adjouste poinct de foy. Toutesfoys, mon baston de croix fera diables. Par Dieu, qui fera la cane, de vous aultres, je me donne au diable si je ne le fays moyne en mon lieu et l’enchevestre de mon froc : il porte medicine à couhardise de gens. Avez point ouy parler du levrier de Monsieur de Meurles qui ne valloit rien pour les champs? Il luy mist un froc au col. Par le corps Dieu ! il n’eschappoit ny lievre ny regnard devant luy, et, que plus est, couvrit toutes les chiennes du pays, qui auparavant estoit esrené et de frigidis et maleficiatis.

Le moyne, disans ces parolles en cholere, passa soubz un noyer, tyrant vers la Saullaye, et embrocha la visiere de son heaulme à la roupte d’une grosse branche du noyer. Ce non obstant donna fierement des esperons à son cheval, lequel estoit chastouilleur à la poincte, en maniere que le cheval bondit en avant, et le moyne, voulant deffaire sa visiere du croc, lasche la bride et de la main se pend aux branches, ce pendent que le cheval se desrobe dessoubz luy Par ce moyen demoura le moyne pendent au noyer et criant à l’aide et au meurtre, protestant aussi de trahison.

Eudemon premier l’aperceut et, appellant Gargantua :

— Sire, venez et voyez Absalon pendu !

Gargantua, venu, considera la contenence du moyne et la forme dont il pendoit, et dist à Eudemon:

— Vous avez mal rencontré, le comparant à Absalon, car Absalon se pendit par les cheveux; mais le moyne, ras de teste, s’est pendu par les aureilles.
— Aydez moy (dist le moyne), de par le diable ! N’est-il pas bien le temps de jazer? Vous me semblez les prescheurs decretalistes, qui disent que quiconques voira son prochain en dangier de mort, il le doibt, sus peine d’excommunication trisulce, plustoust admonnester de soy confesser et mettre en estat de grace que de luy ayder. Quand doncques je les voiray tombez en la riviere et prestz d’estre noyez, en lieu de les aller querir et bailler la main, je leur feray un beau et long sermon de contemptu mundi et fuga seculi, et, lorsqu’ilz seront roides mors, je les iray pescher.

— Ne bouge (dist Gymnaste), mon mignon, je te voys querir, car tu es gentil petit monachus :

Monachus in claustro
Non valet ova duo;
Sed, quando est extra,
Bene vale triginta.

— J’ay veu des pendus plus de cinq cens, mais je n’en veis oncques qui eust meilleure grace en pendilant, et, si je l’avoys aussi bonne, je vouldroys ainsi pendre toute ma vye.
— Aurez vous (dist le moyne) tantost assez presché? Aidez moy de par Dieu, puisque de par l’Aultre ne voulez. Par l’habit que je porte, vous en repentirez tempore et loco prelibatis.230

Allors descendit Gymnaste de son cheval, et montant au noyer, souleva le moyne par les goussetz d’une main, et de l’autre deffist sa visiere du croc de l’arbre et ainsi le laissa tomber en terre et soy après.

Descendu que feut, le moyne se deffist de tout son arnoys et getta l’une piece après l’autre parmy le champ, et, reprenant son baston de la croix, remonta sus son cheval, lequel Eudemon avoit retenu à la fuite.

Ainsi s’en vont joyeusement, tenans le chemin de la Saullaye.

Розділ XLIII

Як Пикрохолові дозорці спіткали Ґарґантюа і як ченчик убив отамана Дмухача, а потім у полон попав

Недобитки від погрому, коли було пошарпано Тріпе, донесли Пикрохолові, що на його людей напали чорти, і ця вість довела Пикрохола до сказу; цілу ніч він раду радив, Боюн і Галабурда запевняли, ніби його потуга така, що він усіх пекельників поб’є, хай-но тільки сікнуться, але Пикрохол і вірив їм і не вірив.

А все ж він послав на розвідини загін під орудою графа Дмухача, тисячу шістсот верхівців, усі святою водою скроплені і кожен для відзнаки перев’язаний патрахиллю — ану ж із чортами здибаються! — бо від григоріанської води і патрахилі всі чорти та біси пропадуть і розточаться. Так вони доскакали аж до Лавоґюйона і Маландрі, але, не спіткавши ні душі, повернули голоблі і, рушивши горішньою дорогою, поблизу Кулдре знайшли чи то в пастушому курені, чи то в хижі п’ятьох прочан, яких вони зараз же скрутили і замотузували, як вивідачів, і хоть як ті лементували, благали і просили, повезли з собою. На спуску до Сеї помітив їх Ґарґантюа і сказав їм так:

— Товариство, ось ворожа рунда, числом більша від нас удесятеро. То що, вдаримо на них?
— А що ж у біса (сказав монах) нам робити? Невже людей цінують за числом, а не за гартом і звагою?

І загорлав:

— Ударимо, панове чорти, ударимо!

Почувши гомін, вороги, певно, подумали, що то правдиві чорти, і пороснули врозтіч, попустивши поводдя. Зостався тільки Дмухач, — наміривши списа, він щосили кресонув ченця у груди, але, наткнувшись на грізну ченчикову рясу, залізна його клюга притупилася: це було все одно, як би хто тонесенькою свічечкою ударив по ковадлу. Після чого каптурник так упарив його перечиною між шиєю і коміром, якраз по кості акроміон, що той обмер, зомлів і як підтятий упав до ніг коня. Аж тоді зауважив чернець, що за перев’язь йому правила патрахиль.

— Виходить, — сказав він Ґарґантюа, — вони священики: а це ж іно зачатки ченця. Святим Йоаном свідчуся, я чернець зуповний, і я вам переб’ю їх як мух.

Тут він учвал погнав за ними, настиг тих, хто пас задніх, і, гніздячи наліво і направо, змолотив їх в околіт.

Гімнаст негайно спитав Ґарґантюа, чи треба їх переслідувати. На що той відповів:

— Боже борони! За правдивою військовою наукою, ніколи не треба доводити ворога до ручки: якщо він прибитий і знесилений, то розпука додає йому сили і підбадьорює, бо забрати у людей розгублених і змучених усяке сподівання на порятунок — значить наділити їх найспасеннішим засобом. Скільки звитяг вирвали звитяжені з рук звитяжників лише тому, що ці останні, усупереч здоровому глуздові, прагнули цілковитого й остаточного винищення та заглади супротивника, забувши про те, що слід бодай когось зоставити живим, аби було кому вістити про їхні звитяги! Завжди залишайте ворогам брами і дороги відкритими, споруджуйте срібний міст, щоб полегшити відступ.

— Воно то так (сказав Гімнаст), але ж наш добрий чернець уже кинувся в погоню.
— Наш добрий (перепитав Ґарґантюа) чернець? Тоді, честю присягаю, їм не минути лиха! Про всяк випадок, однак же, заждімо трошки, побудьмо поки що тут, скраю.

Поведенція наших ворогів мені добре відома — вони звіряються не на здоровий глузд, а на долю.

Загін іще й досі стояв у ліщанику, а ченчик тим часом тіснив ворога, валячи всіх, кого на шляху здибав, і нікого не милуючи, аж поки наскочив на верхівця, який узяв на забедри одного з горопашних прочан. І той прочанин, як брат Жан замахнувся, гукнув:

— Пане пріоре, коханий! Пане пріоре! Порятуйте мене, благаю вас!

На цей гук вороги обернулись і, побачивши, що тут лютує лише один чернець, заходилися гамселити його як попадя; але тому аж ніяк це не дошкуляло, навіть як удари влучали по рясі, такий він був твердошкурий. Потому як його зайняли у бран двоє лучників, вороги повернули коней, але не побачили більше нікого, очевидно, Ґарґантюа зі своїми людьми дав драла. От вони й погнали коні скоком на ліщаник наздогін тим, кого так боялися зустріти, покинувши ченчика під охороною двох лучників.

Почувши кінський тупіт і ржання, Ґарґантюа сказав своїм так:

— Товариство! Я чую, як скачуть наші вороги, і вже розрізняю окремих верхівців із тої потуги, що суне. Зімкнімо наші лави, станьмо на шляху щільною заслоною. Так ми зробимо все їм на погибель, а собі на славу.

Chapitre XLIII

Comment l’escharmouche de Picrochole feut rencontré par Gargantua, et comnent le moyne tua le capitaine Tyravant, et puis fut prisonnier entre les ennemys

Picrochole, à la relation de ceulx qui avoient evadé à la roupte lors que Tripet fut estripé, feut esprins de grand courroux, ouyant que les diables avoient couru suz ses gens, et tint son conseil toute la nuict, auquel Hastiveau et Toucquedillon conclurent que sa puissance estoit telle qu’il pourroit defaire tous les diables d’enfer s’ilz y venoient, ce que Picrochole ne croyoit du tout, aussy ne s’en defioit il.

Pourtant envoya soubz la conduicte du conte Tyravant, pour descouvrir le pays, seize cents chevaliers tous montez sus chevaulx legiers, en escarmousche, tous bien aspergez d’eau beniste et chascun ayant pour leur signe une estolle en escharpe, à toutes adventures, s’ilz rencontroient les diables, que par vertus tant de ceste eau Gringorienne que des estolles, yceulx feissent disparoir et esvanouyr.

Coururent doncques jusques près La Vauguyon et la Maladerye, mais oncques ne trouverent personne à qui parler, dont repasserent par le dessus, et en la loge et tugure231 pastoral, près le Couldray, trouverent les cinq pelerins, lesquels liez et baffouez emmenerent comme s’ilz feussent espies, non obstant les exclamations, adjurations et requestes qu’ilz feissent. Descendus de là vers Seuillé, furent entenduz par Gargantua, lequel dist à ses gens :

— Compaignons, il y a icy rencontre, et sont en nombre trop plus dix foys que nous. Chocquerons nous sus eulx?
— Que diable (dist le moyne) ferons nous doncq? Estimez vous les hommes par nombre, et non par vertus et hardiesse?

Puis s’escria :

— Chocquons, diables, chocquons !

Ce que entendens, les ennemys pensoient certainement que feussent vrays diables, dont commencerent fuyr à bride avallée, excepté Tyravant, lequel coucha sa lance en l’arrest et en ferut à toute oultrance le moyne au milieu de la poictrine; mais, rencontrant le froc horrifique, rebouscha par le fer, comme si vous frappiez d’une petite bougie contre une enclume. Adoncq le moyne avec son baston de croix luy donna entre col et collet sus l’os acromion si rudement qu’il l’estonna et feist perdre tout sens et movement, et tomba es piedz du cheval. Et, voyant l’estolle qu’il portoit en escharpe, dist à Gargantua :

— Ceulx cy ne sont que prebstres : ce n’est q’un commencement de moyne Par sainct Jean je suis moyne parfaict : je vous en tueray comme de mousches.

Puis le grand gualot courut après, tant qu’il atrapa les derniers, et les abbastoit comme seille, frappant à tors et à travers.

Gymnaste interrogua sus l’heure Gargantua s’ilz les debvoient poursuivre. A quoy dist Gargantua:

— Nullement, car, selon vraye discipline militaire, jamais ne fault mettre son ennemy en lieu de desespoir, parce que telle necessité luy multiplie sa force et accroist le couraige qui jà estoit deject et failly, et n’y a meilleur remede de salut à gens estommiz et recreuz que de ne esperer salut aulcun. Quantes victoires ont esté tollues des mains des vaincqueurs par les vaincuz, quand il ne se sont contentés de raison, mais ont attempté du tout mettre à internition et destruire totallement leurs ennemys, sans en vouloir laisser un seul pour en porter les nouvelles ! Ouvrez tousjours à voz ennemys toutes les portes et chemins, et plustost leurs faictes un pont d’argent affin de les renvoyer.

— Voyre, mais (dist Gymnaste) ilz ont le moyne.
— Ont ilz (dist Gargantua) le moyne? Sus mon honneur, que ce sera à leur dommaige ! Mais, affin de survenir à tous azars, ne nous retirons pas encores; attendons icy en silence, car je pense jà assez congnoistre l’engin de noz ennemys. Ils se guident par sort, non par conseil.

Iceulx ainsi attendens soubz les noiers, ce pendent le moyne poursuyvoit, chocquant tous ceulx qu’il rencontroit, sans de nully avoir mercy, jusque à ce qu’il rencontra un chevalier qui portoit en crope un des pauvres pelerins. Et là, le voulent mettre à sac, s’escria le pelerin.
— Ha, Monsieur le Priour, mon amy, Monsieur le Priour, sauvez moy, je vous en prie !

Laquelle parolle entendue, se retournerent arriere les ennemys, et, voyans que là n’estoit que le moyne qui faisoit cest esclandre, le chargerent de coups comme on faict un asne de boys; mais de tout rien ne sentoit, mesmement quand ilz frapoient sus son froc, tant il avoit la peau dure. Puis le baillerent à guarder à deux archiers, et, tournans bride, ne veirent personne contre eulx, dont existimerent que Gargantua estoit fuy avecques sa bande. Adoncques coururent vers les Noyrettes tant roiddement qu’ilz peurent pour les rencontrer, et laisserent là le moyne seul avecques deux archiers de guarde.

Gargantua entendit le bruit et hennissement des chevaulx et dict à ses gens :

— Compaignons, j’entends le trac de noz ennemys, et jà apperçoy aulcuns d’iceulx qui viennent contre nous à la foulle. Serrons nous icy, et tenons le chemin en bon ranc. Par ce moyen nous les pourrons recepvoir à leur perte et à nostre honneur.

Розділ XLIV

Як чернець позбувся охоронців і як поліг Пикрохолів дозір

Чернець, побачивши, як покуріли галопом вороги, зрозумів, що вони за Ґарґантюа та його людьми погналися, і тяжко зажурився від своєї незмоги чимось їм допомогти. З того, як поводилися лучники, він переконався, що їм так і свербить кинутися за товаришами, аби й собі щось урвати, вони все позирали в бік долини, куди спускався їхній загін. Він міркував так:

«Видно, що ці люди у військовій справі не биті, навіть слова з мене не взяли, що я не втечу, і самосіка не відібрали».

Отож він раптово вихопив цей самосік і, вдаривши правого лучника, перетнув йому під’яремні жили і сфенітидні артерії, а заодно і язичок, аж до двох мигдалин, а другим ударом відкрив між другим і третім хребцями спинний мозок: лучник брязнув мертвий додолу.

Тоді чорноризець, повернувши коня ліворуч, наїхав на другого лучника, який, бачивши, що його кумпан убитий, а чернець насідає, зіпнув з усієї сили:

— Ге, пане пріоре, я здаюся! Пане пріоре, лебеденьку мій, пане пріоре!

А ченчик за своє:

— Пане апріоре, соколику мій, пане апріоре, не просіть так апріорі!
— Ге! (зойкнув лучник). Пане пріоре, коханий мій, пане пріоре, дай вам Боже стати абатом!
— Рясою моєю свідчуся (сказав монах), я вас висвячу на кардинала. Ви з кліриків берете викуп? Ну то нате ось вам червону шапку!

А лучник своє:

— Пане пріоре, пане пріоре, пане майбутній абате, пане кардинале, пане всього чого хочете! Ге! Ге! Ге! Не треба, пане пріоре! Лебеденько мій, пане пріоре, я здаюся!
— А тебе здам (одвітував ченчик) усім дідькам!

І одним ударом розчерепив йому голову — проламав над самою скроневою кісточкою черепний чепчик, розплющив обидві тім’яні кісточки, а з ними і стрілкуватий міст та більшу частину лобової кісточки, до того ж просадив обидві мозкові оболонки і глибоко вгруз у бічні шлуночки, так що карк, на самій тільки шкірці черепного окістя тримаючись, повис іззаду не кажи ти таким собі докторським ковпаком з чорним верхом і червоним підбоєм. Після чого лучник простятся недвигою на землі.

Уклавши сторожів, чернець підострожив коня і покатав утропі за ворогами, а вороги вже зійшлися з Ґарґантюа та його людьми на гостинці, і лави їхні порідшали, — а все тому, що їх купами клав Ґарґантюа, своїм величезним деревом махаючи, у супрязі з Гімнастом, Понократом, Евдемоном та іншими, і вони почали відступати, нажахані і геть-то розгублені, немовби перед ними стала у своїй власній подобі й образі сама смерть.

Як ото бува віслюк, що його вжалить у зад Юнонин ґедзь чи бурчимуха, імкне, шляху не розбираючи, додолу кладь скидаючи, оброть і повід рвучи, ні разу не відсапнувши і не зупинившись, і збоку невгадно, з якого це дива він так ізґедзився, бо не видно, що ж йому дошкуляє, — так само тікали знавіснілі люди, самі не тямлячи, чого тікають; їх гнав панічний страх, що їхні душі ошанув.

Побачивши каптурник, що їм тільки втеча у голові, спішився, вибрався на великий шляховий прискалок і помахами грізного свого самосіка почав шаткувати втікачів, самого себе не жаліючи і не милуючи. І стількох він посік і поклав трупом, що гартованець його розламався навпіл. Тут йому спало, що різанини і кривавнечі годі, хай недогибки тікають і розносять вість про битву.

Проте він ухопив сокиру забитого, знову зліз на скелю і, як хто з утікачів спинявся перед купою тіл, змушував їх кидати списи, шпади, ратища та пищалі; як хто з них віз ізв’язаних прочан, він вибивав його з сідла, а коней віддавав прочанам, і збирав їх усіх біля себе на узліссі, поряд із полоненим Боюном.

Chapitre XLIV

Comment le moyne se deffist de ses guardes, et comment l’escarmouche de Picrochole feut deffaicte

Le moyne, les voyant ainsi departir en desordre, conjectura qu’ilz alloient charger sus Gargantua et ses gens, et se contristoit merveilleusement de ce qu’il ne les povoit secourir. Puis advisa la contenence de ses deux archiers de guarde, lesquelz eussent voluntiers couru après la troupe pour y butiner quelque chose et tousjours regardoient vers la vallée en laquelle ilz descendoient. Dadvantaige syllogisoit, disant:

— Ces gens icy sont bien mal exercez en faictz d’armes, car oncques ne me ont demandé ma foy et ne me ont ousté mon braquemart.

Soubdain après, tyra son dict braquemart et en ferut l’archier qui le tenoit à dextre, luy coupant entierement les venes jugulaires et arteres spagitides du col, avecques le guarguareon, jusques es deux adenes, et, retirant le coup, luy entreouvrit le mouelle spinale entre la seconde et tierce vertebre : là tomba l’archier tout mort. Et le moyne, detournant son cheval à gauche, courut sus l’aultre, lequel, voyant son compaignon mort et le moyne adventaigé sus soy, cryoit à haulte voix :

— Ha, Monsieur le Priour, je me rendz ! Monsieur le Priour, mon bon amy, Monsieur le Priour!

Et le moyne cryoit de mesmes :

— Monsieur le Posteriour, mon amy, Monsieur le Posteriour, vous aurez sus voz posteres.
— Ha ! (disoit l’archier) Monsieur le Priour, mon mignon, Monsieur le Priour, que Dieu vous face abbé! Par l’habit (disoit le moyne) que je porte, je vous feray icy cardinal . Rensonnez vous les gens de religion? Vous aurez un chapeau rouge à ceste heure de ma main.

Et l’archier cryoit :

— Monsieur le Priour, Monsieur le Priour, Monsieur l’Abbé futeur, Monsieur le Cardinal, Monsieur le tout ! Ha ! ha! hés ! non, Monsieur le Priour, mon bon petit Seigneur le Priour, je me rends à vous ! — Et je te rends (dist le moyne) à tous les diables.

Lors d’un coup luy tranchit la teste, luy coupant le test sus les os petrux, et enlevant les deux os bregmatis et la commissure sagittale avecques grande partie de l’os coronal, ce que faisant luy tranchit les deux meninges et ouvrit profondement les deux posterieurs ventricules du cerveau; et demoura le craine pendent sus les espaules à la peau du pericrane par derriere, en forme d’un bonnet doctoral, noir par dessus, rouge par dedans. Ainsi tomba roidde mort en terre.

Ce faict, le moyne donne des esperons à son cheval et poursuyt la voye que tenoient les ennemys, lesquelz avoient rencontré Gargantua et ses compaignons au grand chemin et tant estoient diminuez au nombre, pour l’énorme meurtre que y avoit faict Gargantua avecques son grand arbre, Gymnaste, Ponocrates, Eudemon et les aultres, qu’ilz commençoient soy retirer à diligence, tous effrayez et perturbez de sens et entendement, comme s’ilz veissent la propre espece et forme de mort davant leurs yeulx. Et — comme vous voyez un asne, quand il a au cul un oestre Junonicque ou une mouche qui le poinct, courir çà et là sans voye ny chemin, gettant sa charge par terre, rompant son frain et renes, sans aulcunement respirer ny prandre repos, et ne sçayt on qui le meut, car l’on ne veoit rien qui le touche, ainsi fuyoient ces gens, de sens desprouveuz, sans sçavoir cause de fuyr; tant seulement les poursuit une terreur panice laquelle avoient conceue en leurs ames. Voyant le moyne que toute leur pensée n’estoit sinon à guaigner au pied, descend de son cheval et monte sus une grosse roche qui estoit sus le chemin, et avecques son grand braquemart frappoit sus ces fuyars à grand tour de bras, sans se faindre ny espargner. Tant en tua et mist par terre que son braquemart rompit en deux pieces. Adoncques pensa en soy mesmes que c’estoit assez massacré et tué, et que le reste debvoit eschapper pour en porter les nouvelles.

Pourtant saisit en son poing une hasche de ceulx qui là gisoient mors et se retourna derechief sus la roche, passant temps à veoir fouyr les ennemys et cullebuter entre les corps mors, excepté que à tous faisoit laisser leurs picques, espées, lances et hacquebutes; et ceulx qui portoient les pelerins liez, il les mettoit à pied et delivroit leurs chevaulx audictz pelerins, les retenent avecques soy l’orée de la haye, et Toucquedillon, lequel il retint prisonnier.

Розділ XLV

Як чернець привів прочан і які чудові слова мовив їм Ґранґузьє

Щойно скінчилася січа, Ґарґантюа зі своїми людьми, окрім ченця, вернувся до Ґранґузьє, а той саме в ліжку благав у Бога рятунку їм і перемоги; коли ж побачив, що всі вони цілі та здорові, почоломкав їх з усієї душі і спитав про ченця. А Ґарґантюа йому на те відповів, що чернець, безперечно, у ворогів.

— Ну то самі вони (сказав Ґранґузьє) будуть не раді.

І тут він як у воду дивився. Недарма ще й досі не перевелося прислів’я: монаха комусь підпустити.

Потім велів челяді накрити стіл, — адже бійцям треба підживитися. Коли все було готове, покликали Ґарґантюа; але той, зажурений зникненням ченця, не хотів ні їсти, ні пити.

Аж це зненацька з’явився чернець і ще з порога низеньких ворітець гукнув:

— Винця холодненького, холодненького винця, Гімнасте, друзяко!

Гімнаст вийшов і побачив, що це справді брат Жан, а з ним п’ятеро прочан і полонений Боюн. Потім назустріч йому вийшов Ґарґантюа і, щиро привітавши його, повів до Ґранґузьє, який спитав його, що йому приключилось. Чорноризець розповів йому про все: як його в полон зайняли, як він одгетькався од лучників, який розлив крови учинив на гостинці, як відбив прочан і полонив отамана Боюна. Після цього почався в них веселий бенкет.

За столом Ґранґузьє спитав у прочан, з яких вони країв і куди путь верстають.

Вайло відповів за всіх:

— Сеньйоре! Я з Сен-Жну і Бері, оцей з Палюо, цей з Онзе, цей з Аржі, цей з Вільбренена. Ходили ми до Сен-Себастьєна, що під Нантом, а теперички вертаємося, невеличкими переходами.
— Так, так (сказав Ґранґузьє). А навіщо ви до Сен-Себастьєна ходили?
— Ходили (відказав Вайло) із приносом проти чуми.
— Отакої! (гукнув Ґранґузьє). Нетяги, невже ви гадаєте, ніби святий Себастьян чуму насилає?
— Ще й як насилає (відповів Вайло). Ми це знаємо з уст казнодія.
— Що? (гукнув Ґранґузьє). Ці лжепророки такі забобони сіють? Пащекують на праведників та угодників Божих, обзивають їх дияволами, яким би тільки лихо кувати? Це все одно як у Гомера на грецьких вояків насилає чуму Аполлон, а інші піїти понавигадували цілі сонмища різних Вейовісів232 та лихих богів. Достоту так само у Сині якийсь святоха казнодій повчав був, що святий Антоній палить вогнем ноги, святий Евтропій насилає водянку, святий Гільда — божевілля, а святий Жну — подагру. Я його зразково покарав, і хоть він назвав мене схизматиком, проте відтоді жоден оченашник на мої землі ані ногою. І мені дивно, як це ваш цар не заборонить йому оповідати в його царстві сон рябої кобили, таких-бо треба карати ще суворіше, ніж тих, хто чуму насилає силою магії та всякого чаровиння. Чума вбива тіло, а ці самозванці труять душі.

Поки він виголошував цю промову, твердою і певною ходою увійшов чернець і спитав:

— Ви звідки, сіроми?
— Із Сен-Жну, — відказали вони.
— А як (спитав ченчик) там ся має абат Траншліон, добрий курило? А ченці, що у вас їдять? От поки ви тут на прощу ходите, бігме, вони до ваших жінок підсипаються!

— Гму! Гму! (сказав Вайло). За свою я спокійний, хто її вдень побачить, той не стане карка собі вломлювати, щоб лізти до неї вночі.
— Ну це ще (сказав чернець) невгадно! Хай твоя малжонка почварна, як Прозерпіна, але як неподалік ченці заведуться, то їй просвітку не буде, до того ж, у доброго ремісника кожна річ піде в надобу. Хай мене пранці поб’ють, як удома ви не побачите, що животики в них набубнявіли, бо навіть затінок абатської дзвіниці запліднющий.
— Це (сказав Ґарґантюа) мов нільська вода в Єгипті, як пойняти віри Страбонові. А Пліній у книзі сьомій, голова третя, запевняє, ніби це пов’язане із хлібом, одягом і тілом.

Тут озвався Ґранґузьє:

– Ідіть собі з Богом, бідолашечки, хай буде вашим вічним проводирем сам Творець, і більше не мандруйте в такі марні і даремні дороги. Про свої родини дбайте, всяк на своєму полі працюйте, дітей виховуйте і живіть, як наставляє вас святий апостол Павло. І тоді Бог вас милуватиме, янголи та святі будуть при вас, і ні чума, ні інша напасть вас не вразить.

Потім Ґарґантюа повів їх до їдальні, а прочани не переставали зітхати і приказувати Ґарґантюа:

— Благословен той край, де такий сеньйор панує! Його речі зміцнили нас у вірі й просвітили більше, ніж усі казані, що ми в нашому городі чули.
— Ось про це (сказав Ґарґантюа) і мовить Платон у п’ятій книзі De rep. Панства лише тоді будуть щасливі, як царі філософуватимуть, а філософи царюватимуть.

Відтак він звелів наповнити їхні бесаги харчами, а боклаги вином і, щоб їхалося охвітніш, дав кожному коня та кілька каролюсів на їду.

Chapitre XLV

Comment le moyne amena les pelerins et les bonnes parolles que leur dist Grandgousier

Ceste escarmouche parachevée, se retyra Gargantua avecques ses gens, excepté le moyne et sus la poincte du jour se rendirent à Grandgousier, lequel en son lict prioit Dieu pour leur salut et victoire, et, les voyant tous saulfz et entiers, les embrassa de bon amour et demanda nouvelles du moyne. Mais Gargantua luy respondit que sans doubte leurs ennemys avoient le moyne.

— Ilz auront (dist Grandgousier) doncques male encontre, ce que avoit esté bien vray.

Pourtant encores est le proverbe en usaige de bailler le moyne à quelc’un.

Adoncques commenda qu’on aprestat très bien à desjeuner pour les refraischir. Le tout apresté, l’on appella Gargantua; mais tant luy grevoit de ce que le moyne ne comparoit aulcunement, qu’il ne vouloit ny boire ny manger.

Tout soubdain le moyne arrive et, dès la porte de la basse court, s’escria :

— Vin frays, vin frays, Gymnaste, mon amy !

Gymnaste sortit et veit que c’estoit Frere Jean qui amenoit cinq pelerins et Toucquedillon prisonnier. Dont Gargantua sortit au devant, et luy feirent le meilleur recueil que peurent, et le menerent davant Grandgousier, lequel l’interrogea de toute son adventure. Le moyne luy disoit tout, et comment on l’avoit prins, et comment il s’estoit deffaict des archiers, et la boucherie qu’il avoit faict par le chemin, et comment il avoit recouvert les pelerins et amené le capitaine Toucquedillon. Puis se mirent à bancqueter joyeusement tous ensemble.

Ce pendent Grandgousier interrogeoit les pelerins de quel pays ilz estoient, dont il venoient et où ilz alloient.

Lasdaller pour tous respondit :

— Seigneur, je suis de Sainct Genou en Berry; cestuy cy est de Paluau; cestuy cy est de Onzay; cestuy cy est de Argy; et cestuy cy est de Villebrenin. Nous venons de Sainct Sebastian près de Nantes, et nous en retournons par noz petites journées.
— Voyre, mais (dist Grandgousier) qu’alliez vous faire à Sainct Sebastian?
— Nous allions (dist Lasdaller) luy offrir noz votes contre la peste.
— O (dist Grandgousier) pauvres gens, estimez vous que la peste vienne de sainct Sebastian?
— Ouy vrayement (respondit Lasdaller), noz prescheurs nous l’afferment.
— Ouy? (dist Grandgousier) les faulx prophetes vous annoncent ilz telz abuz? Blasphement ilz en ceste façon les justes et sainctz de Dieu qu’ilz les font semblables aux diables, qui ne font que mal entre les humains, comme Homere escript que la peste fut mise en l’oust des Gregoys par Apollo , et comme les poetes faignent un grand tas de Vejoves et dieux malfaisans? Ainsi preschoit à Sinays un caphart que sainct Antoine mettoit le feu es jambes, sainct Eutrope faisoit les hydropiques, sainct Gildas les folz, sainct Genou les gouttes . Mais je le puniz en tel exemple, quoy qu’il me appellast heretique, que depuis ce temps caphart quiconques n’est auzé entrer en mes terres, et m’esbahys si vostre roy les laisse prescher par son royaulme telz scandales , car plus sont à punir que ceulx qui, par art magicque ou aultre engin, auroient mis la peste par le pays. La peste ne tue que le corps, mais telz imposteurs empoisonnent les ames.

Luy disans ces parolles, entra le moyne tout deliberé, et leurs demanda :

— Dont este vous, vous aultres pauvres hayres?
— De Sainct Genou, dirent ilz.
— Et comment (dist le moyne) se porte l’abbé Tranchelion, le bon beuveur? Et les moynes, quelle chere font ilz? Le cor Dieu ! ilz biscotent voz femmes, ce pendent que estes en romivage!
— Hin, hen ! (dist Lasdaller) je n’ay pas peur de la mienne, car qui la verra de jour ne se rompera jà le col pour l’aller visiter la nuict.
— C’est (dist le moyne) bien rentré de picques ! Elle pourroit estre aussi layde que Proserpine, elle aura, par Dieu, la saccade puisqu’il y a moynes autour, car un bon ouvrier mect indifferentement toutes pieces en oeuvre. Que j’aye la verolle en cas que ne les trouviez engroissées à vostre retour, car seulement l’ombre du clochier d’une abbaye est feconde.
— C’est (dist Gargantua) comme l’eau du Nile en Egypte, si vous croyez Strabo; et Pline, lib. vij. chap. iij, advise que c’est de la miche, des habitz et des corps.

Lors dist Grandgousier :

— Allez vous en, pauvres gens, au nom de Dieu le createur, lequel vous soit en guide perpetuelle, et dorenavant ne soyez faciles à ces otieux et inutilles voyages. Entretenez voz familles, travaillez, chascun en sa vocation, instruez voz enfans, et vivez comme vous enseigne le bon apostre sainct Paoul. Ce faisans, vous aurez la garde de Dieu, des anges et des sainctz avecques vous, et n’y aura peste ny mal qui vous porte nuysance.
— Puis les mena Gargantua prendre leur refection en la salle; mais les pelerins ne faisoient que souspirer, et dirent à Gargantua :
— O que heureux est le pays qui a pour seigneur un tel homme ! Nous sommes plus edifiez et instruictz en ces propos qu’il nous a tenu qu’en tous les sermons que jamais nous feurent preschez en nostre ville.
— C’est (dist Gargantua) ce que dict Platon, lib. v. de Rep.: que lors les republiques seroient heureuses quand les roys philosopheroient ou les philosophes regneroient.

Puis leur feist emplir leurs bezaces de vivres, leurs bouteilles de vin, et à chascun donna cheval pour soy soulager au reste du chemin, et quelques carolus pour vivre.

Розділ XLVI

Як людяно обійшовся Ґранґузьє із бранцем Боюном

Боюна привели до Ґранґузьє, і той його спитав, що надумав і почав Пикрохол і яку мету заповзяв цим ґвалтовним наїздом. На це Боюн відповів, що його мета і намір захопити якомога всю країну, за скривджених хліпопеків помщаючись.

— Чи ба який (сказав Ґранґузьє) лицаркуватий: на чужий коровай очей не поривай. Минули вже часи, щоб підбивати царства на шкоду ближньому свому, братові у Христі. Він уступив у слід старожитнім, отим усім Гераклам, Олександрам Македонським, Ганнібалам, Сципіонам, Цезарям та іже з ними, але ж це проти євангельського вчення, за яким треба берегти і боронити наші своєземські країни, правити і володіти ними, а не вдиратися оружною рукою в чужосторонські, тож-бо те, що колись сарацини та варвари називали подвигами, нині ми именуемо злочинством і харцизтвом. Краще домарював би собі, пильнуючи у себе ладу по-царському, а не поганив і не плюндрував дощенту мій дім, бо добре правуючи, він би своє добро примножив, а грабуючи мене, сам себе на руїну прирікає.

Ідіть собі з Богом, шануйтеся, вказуйте вашому цареві на недбальства і не давайте йому порад, аби з них зиск мати, бо з громадським добром гине і власне. Що ж до викупу, то я з вас його не стягну, ба навіть звелю повернути вам зброю і коня.

Отак має бути між сусідами і давніми друзями, тим паче, що наша звада це ще не війна, — он Платон у книзі п’ятій De rep., мовлячи про збройну сутичку греків між собою, називає це не війною, а розрухом, і радить, як біда наскочила, не гарячкувати. А як ви і назвете це війною, то це війна все-таки поверхова, вона не в’їлася нам під шкіру, бо не позбавляє чести нікого, а йдеться лише про те, аби похибку виправити, нашими, себто і нашими і вашими, людьми вчинену і гідну того, аби на неї крізь пучки дивитись, навіть якби ви про неї знали, бо суперечники заслуговують більше на погорду, ніж на увагу, і єдине, що вимагається, це надолужити, як я вже пропонував, утрати. Хай всеправедний Пан-Біг нас розсудить, а я ладен благати його про те, щоб він мені смерть послав і весь мій маєток перед моїми очима зруйнував, аби лиш ні мені, ні моїм підданцям нічим його не прогнівити.

Виголосивши це, Ґранґузьє покликав ченчика і спитав його при всіх:

— Брате Жане, щирий мій друже, це ви полонили приявного тут отамана Боюна?

— Сір (відповів чернець), він перед вами, він дорослий, при розумі, от хай він уста свої й отверзне.

Тоді Боюн обізвався:

— Так, мосьпане, то він мене полонив, і я прямо заявляю, що я полонянин.

— А викупного (спитав у ченця Ґранґузьє) ви за нього не правите?

— Ні (відказав каптурник). Мені до цього байдуже.

— А скільки (спитав Ґранґузьє) ви хочете дістати за його ясирування?

— Нічого, нічогісінько (відповів чернець). Окупу мені не треба.

Тоді Ґранґузьє велів при Боюні відрахувати ченцеві шістдесят дві тисячі салюцій за його зневолення, а наразі Боюнові влаштували частування, і поки той частувався, Ґранґузьє спитав його, хоче він зостатися в нього чи до свого царя вернутися.

Боюн відповів, що вчинить так, як він нарає.

— Тоді (сказав Ґранґузьє) вертайтеся до вашого царя, і хай Бог вас милує!

Потім подарував йому прегарну в’єнську шпаду в золотих піхвах, різьбленим винограддям оздоблених, золоте кольє завважки сімсот дві тисячі марок, та ще з самоцвітів на сто шістдесят тисяч дукатів, а також сто тисяч екю готівкою — на знак особливої ласки. Після цієї аудієнції Боюн спав на свого коня. Ґарґантюа дав йому для безпеки тридцять латників і двадцять шість лучників під орудою Гімнаста і велів провести його, в разі потреби, аж до брами Ларош-Клермо.

Коли той поїхав, каптурник вернув Ґранґузьє подаровані йому шістдесят дві тисячі салюцій, кажучи:

— Сір, зараз такі подарунки не начасі. Почекайте, поки війна закінчиться, бо ще не знати, як усе обернеться, а як війна ведеться без доброго золотого запасу, то держиться вона лише самою мужністю. Побрязкачі — ось дзвін перемог.

— Гаразд (сказав Ґранґузьє), по війні я виплачуся, віддам віть за віть і вам і моїм вірним слугам.

Chapitre XLVI

Comment Grandgousier traicta humainement Toucquedillon prisonnier

Toucquedillon fut presenté à Grandgousier et interrogé par icelluy sus l’entreprinze et affaires de Picrochole, quelle fin il pretendoit par ce tumultuaire vacarme. A quoy respondit que sa fin et sa destinée estoit de conquester tout le pays, s’il povoit, pour l’injure faicte à ses fouaciers.

— C’est (dist Grandgousier) trop entreprint : qui trop embrasse peu estrainct. Le temps n’est plus d’ainsi conquester les royaulmes avecques dommaige de son prochain frere christian. Ceste imitation des anciens Hercules, Alexandres, Hannibalz, Scipions, Cesars et aultres telz, est contraire à la profession de l’Evangile, par lequel nous est commandé guarder, saulver, regir et administrer chascun ses pays et terres, non hostilement envahir les aultres, et, ce que les Sarazins et Barbares jadis appelloient prouesses, maintenant nous appellons briguanderies et mechansetez. Mieulx eust il faict soy contenir en sa maison, royallement la gouvernant, que insulter en la mienne, hostillement la pillant; car par bien la gouverner l’eust augmentée, par me piller sera destruict.

Allez vous en au nom de Dieu, suyvez bonne entreprise; remonstrez à vostre roy les erreurs que congnoistrez, et jamais ne le conseillez ayant esgard à vostre profit particulier, car avecques le commun est aussy le propre perdu. Quand est de vostre ranczon, je vous la donne entierement, et veulx que vous soient rendues armes et cheval.

Ainsi faut il faire entre voisins et anciens amys, veu que ceste nostre difference n’est poinct guerre proprement, comme Platon, li. V. de Rep i, vouloit estre non guerre nommée, ains sedition, quand les Grecz meuvoient armes les ungs contre les aultres, ce que, si par male fortunes advenoit, il commande qu’on use de toute modestie. Si guerre la nommez, elle n’est que superficiaire, elle n’entre poinct au profond cabinet de noz cueurs : car nul de nous n’est oultragé en son honneur, et n’est question, en somme totale, que de rabiller quelque faulte commises par nos gens, j’entends et vostres et nostres, laquelle, encores que congneussiez, vous doibviez laisser couler oultre, car les personnages querelans estoient plus à contempner que à ramentevoir, mesmement leurs satisfaisant selon le grief, comme je me suis offert. Dieu sera juste estimateur de nostre different, lequel je supplye plus tost par mort mes tollir de ceste vie et mes biens deperir davant mes yeux, que par moy ny les miens en rien soit offensé.

Ces paroles achevées, appella le moyne et davant tous luy demanda :

— Frere Jean, mon bon amy, estez vous qui avez prins le capitaines Toucquedillon icy present?

— Syre (dist le moyne), il est pressent; il a eage et discretion; j’ayme mieulx que le sachez par sa confession que par ma parolle.

Adoncques dist Toucquedillon :

— Seigneur, c’est luy veritablement qui m’a prins, est je me rends son prisonnier franchement.

— L’avez vous (dist Grandgousier au moynes) mis à rançon?

— Non (dist le moyne). De cela je ne me soucie.

— Combien (dist Grandgousier) vouldriez vous de sa prinse?

— Rien, rien (dist le moyne); cela ne me mène pas.

Lors commenda Grandgousier que, present Toucquedillon, feussent contez au moyne soixante et deux mille saluz pour celles prinse, ce que feut faict ce pendent qu’on feist la collation au dict Toucquedillon, auquel demanda Grandgousier s’il vouloit demourer avecques luy, ou si mieulx aymoit retourner à son roy.

Toucquedillon respondit qu’il tiendroit le party lequel il luy conseilleroit.

— Doncques (dist Grandgousier) retournez à vostre roy, et Dieu soit avecques vous.

Puis luy donna une belle espée de Vienne, avecques le fourreau d’or faict à belles vignettes d’orfeveries, et un collier d’or pesant sept cens deux mille marcz, garny de fines pierreries à l’estimation de cent soixante mille ducatz, et dix mille escuz par present honorable. Après ces propos monta Toucquedillon sus son cheval. Gargantua, pour sa seureté, luy bailla trente hommes d’armes et six vingt archiers soubz la conduite de Gymnaste, pour le mener jusques es portes de La Roche Clermaud, si besoing estoit.

Icelluy departy, le moyne rendit à Grandgousier les soixante et deux mille salutz qu’il avoit repceu, disant :

— Syre, ce n’est ores que vous doibvez faire telz dons. Attendez la fin de ceste guerre, car l’on ne sçait quelz affaires pourroient survenir, et guerre faicte sans bonne provision d’argent n’a q’un souspirail de vigueur. Les nerfz des batailles sont les pecunes.

— Doncques (dist Grandgousier) à la fin je vous contenteray par honneste recompense, et tous ceulx qui me auront bien servy.

Розділ XLVII

Як Ґранґузьє зібрав свої легіони і як Боюн Шкодороба убив і як потім його вбито самого за Пикрохоловим наказом

Тими днями з Бесе, Марше-В’є, городка Сен-Жак, Трюно, Парільє, Рів’єри, Рош-Сен-Поля, Вобретона, Потіля, Бреемона, Пон-де-Клана, Кравана, Ґранмона, Бурда, Віломера, Юїма, Серже, Юсе, Сен-Луана, Панзу, Кольдро, Верона, Кулена, Шозе, Варена, Бурґея, Іль-Бушара, Круле, Нарсі, Канда, Монсоро та інших поблизьких осад явились посли і довели до відома Ґарґантюа, що вони знають, якої шкоди наробив йому Пикрохол, і що вони правом їхньої давньої ліги надають до його послуг усе, чим багаті, — людей, гроші та бойові припаси.

Всього за домовленістю прислано грошей на суму сто тридцять чотири мільйони два з половиною золотих. Жива сила становила п’ятнадцять тисяч панцерників, тридцять дві тисячі охочекомонників, вісімдесят дев’ять тисяч пищальників, сто сорок тисяч посполитаків, а до них було додано одинадцять тисяч двісті гармат, звичайних і подвійних, василісків та спиролей, та ще виставлено сорок сім тисяч землекопів; заслужениною та провіантом усе це військо забезпечено на шість місяців і чотири дні. На цю пропозицію Ґарґантюа не сказав ні так, ні ні, а висловив послам велику подяку і заявив, що воюватиме так, аби не покласти кістьми стільки люду. Він здобрів тим, що звелів спорядити легіони, які стояли постоєм у Девіньєрі, Шавіньї, Ґраво і Кенкені і які мали дві тисячі п’ятсот панцерників, шістдесят шість тисяч пішаків, двадцять шість тисяч пищальників, двісті важких гармат, двадцять дві тисячі землекопів і шість тисяч охочекомонників, причому жоден загін не потребував ні скарбників, ні маркитантів, ні ковалів, ні зброярів, ні інших майстрів, без яких у поході не обійтися, вояки ж усі до одного так були вимуштрувані, так добре озброєні, так добре знали розрізняти корогви своїх загонів, так добре тямили, чого від них старшини вимагають, і так безпереч слухалися, такі легкі були до бігу, такі важкі на руку, такі обачливі у всіх діях, що радше скидалися на зграйний орган або ж на добре налагоджений годинниковий механізм, ніж на армію чи посполите рушення.

Боюн по приїзді заявився до Пикрохола і розповів усе до цяти, що йому трапилося, як він діяв і що бачив. Насамкінець він якнайкрасномовніше почав схиляти Пикрохола до замирення з Ґранґузьє, якого мав за найпоряднішого мужа на крузі земнім, і спробував переконати його, що не гоже кривдити сусідів, від яких вони нічого, крім добра, не бачили, а головне, що вся ця колотнеча завершиться вельми утратно і вельми невигідно для них самих, бо Пикрохолові сили такі, що Ґранґузьє змете їх завиграшки.

Щойно він замовк, як озвався Шкодороб:

— Нещасний державець, у якого на послугах ті, кого легко підкупити, а такий, як видно, Боюн, чий дух так підупав, що він, мабуть, збирався запродати нас, перекинутися до ворога і виступити проти нас, якби супротивник залишив його у себе. Але як чеснота і в друзів і в недругів цінується і підноситься, так і зловорожість у всіх викликає підозру та зневагу, і хай навіть вороги скористаються їхньою підлотою, лиходії та запроданці ходитимуть із каїновою печаттю.

Обурений цими словами, Боюн вихопив шпалу і продірявив Шкодороба трохи вище лівої пипки, від чого той визівнув духа, а Боюн витяг із тіла бронь і заявив при всіх:

— Так згине всяк, хто на вірного служника клепатиме!

Побачивши закривавлену шпалу і піхви, Пикрохол раптом охижів і гукнув:

— Тобі дали цю шпажку, щоб ти оце перед моїми очима підступно убив мого доброго друга Шкодороба?

Тут він звелів своїм лучникам розшарпати Боюна на клапті, і його наказ було виконано як стій і з такою жорстокістю, що весь покій був заллятий кров’ю; після чого

Шкодоробове тіло поховали з почестями, а Боюнові останки скинули з замкових мурів у фосу.

Новина про це звірство прокотилася про всьому війську, і багато хто уже взявся ремствувати на Пикрохола, отож Задра мусив його остерегти:

— Сеньйоре! Я не знаю, чим обернеться ця вся операція. Бачу одне: ваші люди занепали духом. Вони вважають, що запасів у нас обмаль, а після двох-трьох вилазок лави наші поріділи. Тим часом до супротивника мають підійти свіжі сили. Як нас обложать, то, бачиться, голови нам не знести.

— Дарма! Дарма! — сказав Пикрохол. — Ви нагадуєте мелюнського вугра: кричите ще перед тим, як вас облуплять. Хай-но тільки сікнуться!

Chapitre XLVII

Comment Grandgousier manda querir ses legions, et comment Toucquedillon tua Hastiveau, puis fut tué par le commandement de Picrochole

En ces mesmes jours, ceulx de Bessé, du Marché Vieux, du bourg Sainct Jacques, du Trainneau, de Parillé, de Riviere, des Roches Sainct Paoul, du Vaubreton, de Pautille, du Brehemont, du Pont de Clam, de Cravant, de Grandmont, des Bourdes, de La Ville au Mère, de Huymes, de Sergé, de Hussé, de Sainct Louant, de Panzoust, des Coldreaux, de Verron, de Coulaines, de Chosé, de Varenes, de Bourgueil, de l’Isle Boucard, du Croulay, de Narsy, de Cande, de Montsoreau et aultres lieux confins, envoierent devers Grandgousier ambassades pour luy dire qu’ilz estoient advertis des tordz que luy faisoit Picrochole, et, pour leur ancienne confederation, ilz luy offroient tout leur povoir, tant de gens que d’argent et aultres munitions de guerre.

L’argent de tous montoit, par les pactes qu’ilz luy avoient, six vingt quatorze millions deux escuz et demy d’or. Les gens estoient quinze mille hommes d’armes, trente et deux mille chevaux legiers, quatre vingtz neuf mille harquebousiers, cent quarante milles adventuriers, unze mille deux cens canons, doubles canons, basilicz et spiroles , pionniers quarante sept mille; le tout souldoyé et avitaillé pour six moys et quatre jours. Lequel offre Gargantua ne refusa ny accepta du tout; mais grandement les remerciant, dist qu’il composeroit ceste guerre par tel engin que besoing ne seroit tant empescher de gens de bien. Seulement envoya qui ameneroit en ordre les legions, lesquelles entretenoit ordinairement en ses places de La Deviniere, de Chaviny, de Gravot et Quinquenays, montant en nombre deux mille cinq cens hommes d’armes, soixante et six mille hommes de pied, vingt et six mille arquebuziers, deux cens grosses pieces d’artillerye, vingt et deux mille pionniers et six mille chevaulx legiers, tous par bandes, tant bien assorties de leurs thesauriers, de vivandiers, de mareschaulx, de armuriers et aultres gens necessaires au trac de batailles, tant bien instruictz en art militaire, tant bien armez, tant bien recongnoissans et suivans leurs enseignes, tant soubdains à entendre et obeir à leurs capitaines, tant expediez à courir, tant fors à chocquer, tant prudens à l’adventure, que mieulx ressembloient une harmonie d’orgues et concordance d’horologe q’une armée ou gensdarmerie.

Toucquedillon, arrivé, se presenta à Picrochole et luy compta au long ce qu’il avoit et faict et veu. A la fin conseilloit, par fortes parolles, qu’on feist apoinctement avecques Grandgousier, lequel il avoit esprouvé le plus homme de bien du monde, adjoustant que ce n’estoit ny preu ny raison molester ainsi ses voisins, desquelz jamais n’avoient eu que tout bien, et, au reguard du principal, que jamais ne sortiroient de ceste entreprinse que à leur grand dommaige et malheur, car la puissance de Picrochole n’estoit telle que aisement ne les peust Grandgousier mettre à sac. Il n’eust achevé ceste parolle que Hastivesau dist tout hault :

— Bien malheureux est le prince qui est de teiz gens servy, qui tant facilement sont corrompuz, comme je congnoys Toucquedillon, car je voy son couraige tant changé que voluntiers se feust adjoinct à noz ennemys pour contre nous batailler et nous trahir, s’ilz l’eussent voulu retenir; mais, comme vertus est de tous, tant amys que ennemys, louée et estimée, aussi meschanceté est tost congneue et suspecte, et, posé que d’icelle les ennemys se servent à leur profit, si ont ilz tousjours les meschans et traistres en abhomination.

A ces parolles, Toucquedillon, impatient, tyra son espée et en transperça Hastiveau un peu au dessus de la mammelle guauche, dont mourut incontinent; et, tyrant son coup du corps, dist franchement :

— Ainsi perisse qui feaulx serviteurs blasmera !

Picrochole soubdain entra en fureur et, voyant l’espée et fourreau tant diapré, dist :

— Te avoit on donné ce baston pour en ma presence tuer malignement mon tant bon amy Mastiveau?

Lors commenda à ses archiers qu’ilz le meissent en pieces, ce que feut faict sus l’heure tant cruellement que la chambre estoit toute pavée de sang; puis feist honorablement inhumer le corps de Hastiveau, et celluy de Toucquedillon getter par sus les murailles en la vallée.

Les nouvelles de ces oultraiges feurent sceues par toute l’armée, dont plusieurs commencerent murmurer contre Picrochole, tant que Grippepinault luy dist :

— Seigneur, je ne sçay quelle yssue sera de ceste entreprinse. Je voy voz gens peu confermés en leurs couraiges. ilz considerent que sommes icy mal pourveuz de vivres, et là beaucoup diminuez en nombre par deux ou troys yssues. Davantaige, il vient grand renfort de gens à voz ennemys. Si nous sommes assiegez une foys, je ne voy poinct comment ce ne soit à nostre ruyne totale.

— Bren, bren ! dist Picrochole; vous semblez les anguilles de Melun : vous criez davant qu’on vous escorche. Laissés les seulement venir.

Розділ XLVIII

Як Ґарґантюа обложив Пикрохола в Ларош-Клермо і як він Пикрохолове військо погромив

Ґарґантюа проголосив себе полководцем. Батько його зостався у твердині і, підбадьоривши добрими словами вояків, пообіцяв добре винагородити тих, хто в бою відзначиться. Незабаром армія дійшла до Ведського броду і човнами, а також мостами, наведеними нашвидку, перехопилася на той бік. Потім, вивчивши розташування міста, а воно на крутій кручі височіло, головнокомандувач поклав собі за ніч обдумати, як діяти далі. Але Гімнаст сказав йому:

— Сеньйоре! Вдача і натура у французів така, що вони зухи лише попервах. Тут вони за дияволів лютіші, а трохи застояться, і вже бабляться. Я так міркую: щойно ваші люди зберуться на силі й перепочинуть, негайно давайте гасло до штурму.

Цю думку визнано за слушну. Отож розгорнувши своє військо на рівнині, Ґарґантюа залишив за горою залогу. Чернець узяв із собою шість загонів пішаків і двісті панцерників і, пройшовши хутко багнища, виїхав, нижче Пюї, на луденський гостинець.

Штурм тим часом тривав. Пикрохольці вагалися: чи то зробити вилазку і вдатися до ручної боротьби, чи то боронити місто, за мурами відсиджуючись. Та ось розлючений Пикрохол вивів панцерників із фортеці, і тут його привітала й почастувала, по схилах ударивши, гарматна стрілянина, тоді як ґарґантюйці відступили на рівнину, аби своїй артилерії не перебаранчати.

Замчани бились як леви, проте їхні стріли летіли над головами, не завдаючи шкоди. Дехто з них, вибравшися з-під обстрілу, безстрашно кинувся на наших, але безуспішно: їх оточили і посікли на капусту. Інші наважилися відступати, проте чернець уже зайшов їм у тил, і тут почалася панічна і безладна втеча. Деякі з наших хотіли нарядити погоню, але ченчик спинив їх, він боявся, що, погнавшись, вони зламають свої шики, і тоді обложенці ударять на них. Погаявшись і не дочекавшись нових герців, каптурник послав дука Фронтиста233 сказати Ґарґантюа, щоб той зайняв ліве узбіччя і не дав Пикрохолові піти через ліву браму. Ґарґантюа мерщій послав туди чотири легіони під орудою Себаста234, але ще на схилі вони зіткнулися з Пикрохолом та його недобитками. Наші прожогом ринули на ворога і зазнали великих утрат, бо з фортечних мурів роєм посипалися ядра та стріли. Побачивши це, Ґарґантюа поклав запомогти їм великою вогневою підтримкою, і тут його гармати обрушили на ту частину фортечних валів такий шквал вогню, що обложенці стягли туди всю свою потугу.

Монах, примітивши, що вали перед ним уже без людей і гармат, сповнений бойового завзяття, притьмом кинувся з частиною загону туди і виліз нагору, — він думав злякати обложенців не так лобовим приступом, як несподіваною появою. Тим часом він намагався не галасувати, поки на мури не видерлися всі його вояки — двісті панцерників залишилися про всяк випадок унизу. Тоді зикнув страшним зиком, а з ним загорлали і його люди, і, легко перебивши прибрамну варту, обложники відчинили браму і впустили двісті панцерників, залишених по той бік. Потім гунули всі разом до східної брами, де точилася січа, і, вдаривши з тилу, всю ворожу силу змели. Бачачи, що їх звідусіль оточено і що ґарґантюйці уже в місті, обложенці здалися на ласку переможців. Чорноризець звелів їм скласти зброю, як вогнепальну, так і січну, а потім їх усіх загнали до церкви і замкнули, позбиравши поперечини від хрестів і поставивши біля дверей сторожу, щоб вони не повтікали. Відтак, відімкнувши східну браму, ченчик поквапився на допомогу до Ґарґантюа.

А в цей час пихатий Пикрохол уявив, що з міста до нього йде підмога. Отож він попер пробоєм з таким імпетом, що Ґарґантюа заволав:

— Брате Жане, брате Жане, як же ти, друзяко, вчасно!

Аж тоді Пикрохол та його люди втямили, що вже по всьому, і пороснули врозтіч. Ґарґантюа гнав їх до самого Воґодрі, засіюючи землю трупом, а потім дав гасло на відступ.

Chapitre XLVIII

Comment Gargantua assaillit Picrochole dedans La Roche Clermaud, et defist l’armée dudict Picrochole

Gargantua eut la charge totale de l’armée. Son pere demoura en son fort, et, leur donnant couraige par bonnes parolles, promist grandz dons à ceulx qui feroient quelques prouesses. Puis gaignerent le gué de Vede et, par basteaulx et pons legierement faictz, passerent oultre d’une traicte. Puis, considerant l’assieste de la ville, que estoit en lieu hault et adventageux, delibera celle nuyct sus ce qu’estoit de faire. Mais Gymnaste luy dist :

— Seigneur, telle est la nature et complexion des Françoys que ilz ne valent que à la premiere poincte. Lors ils sont pires que diables, mais, s’ilz sejournent, ilz sont moins que femme. Je suis d’advis que à l’heure presente, après que voz gens auront quelque peu respiré et repeu, faciez donner l’assault.

L’advis feut trouvé bon. Adoncques produict toute son armée en plain camp, mettant les subsides du cousté de la montée. Le moyne print avecques luy six enseignes de gens de pied et deux cens hommes d’armes, et en grandes diligence traversa les marays, et gaingna au dessus le Puy jusques au grand chemin de Loudun.

Ce pendent l’assault continuoit. Les gens de Picrochole ne sçavoient si le meilleur estoit sortir hors et les recepvoir, ou bien guarder la ville sans bouger. Mais furieusement sortit avecques quelque bande d’hommes d’armes de sa maison, et là feut receu et festoyé à grandz coups de canon qui gresloient devers les coustaux, dont les Gargantuistes se retirent au val pour mieulx donner lieu à l’artillerye. Ceulx de la villes defendoient le mieulx que povoient, mais les traictz passoient oultre par dessus sans nul ferir. Aulcuns de la bande, saulvez de l’artillerie, donnerent fierement sus noz gens, mais peu profiterent, car tous feurent respceuz entre les ordres, et là ruez par terre. Ce que voyans, se vouloient retirer; mais ce pendent le moyne avoit occupé le passaige, par quoy se mirent en fuyte sans ordres ny maintien. Aulcuns vouloient leur donner la chasse, mais le moyne les retint, craignant que, suyvant les fuyans, perdissent leurs rancz et que sus ce poinct ceulx de la ville chargeassent sus eulx. Puis, attendant quelque espace et nul ne comparant. à l’encontre, envoya les duc Phrontiste pour admonnester Gargantua à ce qu’il avanceast pour gaigner le cousteau à la gauche, pour empescher la retraicte de Picrochole par celle porte. Ce que feist Gargantua en toute diligence, et y envoya quatre legions de la compaignie de Sebaste; mais si tost ne peurent gaigner le hault qu’ilz ne rencontrassent en barbe Picrochole et ceulx qui avecques luy s’esstoient espars. Lors chargerent sus roiddement, toutesfoys grandement feurent endommaigez par ceulx qui estoient sus les murs, en coupz de traict et artillerie. Quoy voyant, Gargantua en grande puissances alla les secourir et commença son artillerie à hurter sus ce quartier de murailles, tant que toute la force de la villes y feut revocquée.

Le moyne, voyant celluy cousté, lequel il tenoit assiegé, denué de gens et guardes, magnanimement tyra vers le fort et tant feist qu’il monta sus luy, et aulcuns de ses gens, pensant que plus de crainte et de frayeur donnent ceulx qui surviennent à un conflict que ceulx qui lors à leur force combattent. Toutesfoys ne feist oncques effroy jusques à ce que tous les siens eussent guaigné la muraille, excepté les deux cens hommes d’armes qu’il laissa hors pour les hazars. Puis s’escria horriblement, et les siens ensemble, et sans resistence tuerent les guardes d’icelle porte et la ouvrirent es hommes d’armes, et en toute fiereté coururent ensemble vers la porte de l’Orient, ou estoit le desarroy, et par derriere renverserent toute leur force. Voyans les assiegez de tous coustez et les Garguantuistes avoir gaigné la villes, se rendirent au moyne à mercy. Le moyne leurs feist rendre les bastons et armes, et tous retirer et resserrer par les eglises, saisissant tous les bastons des croix et commettant gens es portes pour les garder de yssir; puis, ouvrant celle porte orientale, sortit au secours de Gargantua.

Mais Picrochole pensoit que le secours luy venoit de la ville, et par oultrecuidance se hazarda plus que devant, jusques à ce que Gargantua s’escrya :

— Frere Jean, mon amy, Frere Jean, en bon heure, soyez venu.

Adoncques, congnoissant Picrocholes et ses gens que tout estoit desesperé, prindrent la fuyte en tous endroictz. Gargantua les poursuyvit jusques près Vaugaudry, tuant et massacrant, puis sonna la retraicte.

Розділ XLIX

Як Пикрохол на втеках ускочив у халепу і як повівся Ґарґантюа після битви

Пикрохол із розпуки покатав верхи до Іль-Бушара, але на рів’єрському шляху кінь під ним зашпортався і впав, і це його так роззлостило, що він у нестямі заколов його шпадою. Підміни коневі не було, і Пикрохол хотів пересісти на мірошникового осла з поблизького млина, проте млинарі дали йому поскубеньки і роздягли гольцем, а натомість кинули якесь дрантя.

Отак, лиха прикупивши, наш біденний з’їдитель поплуганився далі; а як під Пор-Юо перебрів річку і розповів зустрічній старій химородниці про свою пригоду, то вона йому наворожила, що царство йому вернеться, як рак на горі свисне. Відтоді його і слід запав. Одначе чував я, що він тепер у Ліоні на поденній заробляє, і досі такий самий з’їдитель, і до кожного прибульця в’язне з розпитками: коли ж рак свисне, сподіваючись, у згоді з віщуванням бабиним, вернути своє царство.

Після відходу супостата Ґарґантюа підрахував людей і побачив, що в бою загинуло небагато: кільканадцять пішаків із загону отамана Тольмера235, та ще пострілом з аркебузи поранило у груди Понократа. Потім Ґарґантюа наказав стати постоєм і відпочити, а скарбничим звелів заплатити городянам харчове і заборонив чинити їм будь-яку кривду, оскільки місто тепер знову під рукою Ґранґузьє. До того ж розпорядився по обіді зібратися воякам на замкову площу — там вони дістануть заслуженину за півроку. Відтак наказав зігнати на цю площу недобитків пикрохольців і обернувся, у присутності принців та капітанів, до них з такими речами :

Chapitre XLIX

Comment Picrochole fuiant feut surprins de males fortunes, et ce que feit Gargantua après la bataille

Picrochole, ainsi desesperé, s’en fuyt vers l’Isle Bouchart, et au chemin de Riviere son cheval bruncha par terre, à quoy tant feut indigné que de son espée le tua en sa chole. Puis, ne trouvant personne qui le remontast, voulut prendre un asne du moulin qui là auprès estoit; mais les meusniers le meurtrirent tout de coups et le destrousserent de ses habillemens, et luy baillerent pour soy couvrir une meschantes sequenye.

Ainsi s’en alla le pauvre cholericque; puis, passant l’eau au Port Huaux et racontant ses males fortunes, feut advisé par une vieille lourpidon que son royaulme luy seroit rendu à la venue des cocquecigrues. Depuis ne sçait on qu’il est devenu. Toutesfoys l’on m’a dict qu’il est de present pauvre gaignedenier à Lyon, cholere comme davant, et tousjours se guemente à tous estrangiers de la venue des cocquecigrues, esperant certainement, scelon la prophetie de la vieille, estre à leur venue reintegré à son royaulme.

Après leur retraicte, Gargantua premierement recensa les gens et trouva que peu d’iceulx estoient peryz en la bataille, sçavoir est quelques gens de pied de la bande du capitaine Tolmere, et Ponocrates qui avoit un coup de harquebouze en son pourpoinct. Puis les feist refraischer, chascun par sa bande, et commanda es thesauriers que ce repas leur feust defrayé et payé et que l’on ne feist oultrage quelconques en la ville, veu qu’elle estoit sienne, et après leur repas ilz comparussent en la place davant le chasteau, et là seroient payez pour six moys; ce que feut faict. Puis feist convenir davant soy en ladicte place tous ceulx qui là restoient de la part de Picrochole, esquelz, presens tous ses princes et capitaines, parla comme s’ensuyt :

Розділ L

Ось із якою промовою Ґарґантюа звернувся до переможених.

— Незабутні наші батьки, діди та прадіди духом своїм і природою були такі, що після виграної битви на знак тріумфу свого і звитяги воліли зводити трофеї і пам’ятники у серцях переможених, ніж споруджувати архітектурні монументи на землях, ними підбитих, бо живі людські перекази про їхню лагідність важили для них більше, ніж німі написи на колонах, арках і пірамідах, виставлених на поталу негоді та людським заздрощам.

Досить згадати, яку людяність виявили вони до бретонців у день битви під Сент-Обен-дю-Корм’є і за руйнації Партене. Ви чули і, чуючи, дивувались, як вони милосердували еспаньольських варварів, що плюндрували, грабували і пустошили гавань Олонь і все Тальмондське узмор’я.

З ваших уст і з уст батьків ваших під небо летіла слава і подяка, коли Альфарбал, цар Канарський, який у жадобі все нові землі призбирувати по-розбишацькому напав на країну Оні і своїми піратськими наскоками шарпав усі арморіцькі острови та суміжні терени, зрештою зазнав поразки у чесному морському бою і опинився у полоні в мого отця, кого оберігав і спомагав сам Господь. І що ж? Тоді як інші царі та цезарі, що йменують себе католиками і водночас мордують бранців, кидають за грати і вимагають викупити з неволі, отець мій потрактував Альфарбала ввічливо і приязно, примістив його у своєму палаці, а потім з великої милости своєї ущедрив його щедротами, базаринками та всякими послугами і відпустив на волю. Що ж потім було з Альфарбалом? Повернувшись додому, він зібрав усіх можновладців і представників свого царства, розповів, як милостиво до нього ставилися у нас, і попросив ухвалити постанову, гідну наслідування, постанову щодо того, як їм відповісти на нашу ґречну ласкавість такою самою ласкавою ґречністю. Тоді було одноголосно декретовано надати у наше повне розпорядження всі їхні землі, маєтки та ціле їхнє царство. Нараз Альфарбал, власною особою, явився до нас і привів із собою дев’ять тисяч тридцять вісім суден, скарбами наладованих, не тільки його власними і царського роду, а й з усіх куточків країни зібраними, бо як судна, вітру вест-норд-ост чекаючи, стояли на пришибі, з юрби кидали туди золото, срібло, персні, клейноди, лагоминки, надіб’я, пахощі, цивет, папуг, пеліканів, мавпочок, генет, їжатців. Усі, хто тільки дбав про свою добру славу, намагалися подарувати якусь дивничку. Прибувши, Альфарбал захотів поцілувати ноги моєму отцеві, але тому здалося це непристойним і непрощенним: він просто обняв Альфарбала. Гість збирався піднести приносини, але отець мій рішуче відмагався, — надто вже щедрими вони виглядали. Гість проголосив себе і своїх нащадків самохітними його невільниками і покірниками, — отець мій це відкинув як щось несправедливе. Гість декретом обранців передавав моєму отцеві всі свої землі та ціле своє царство і вручив йому дарчу, підписану, скріплену і завірену відповідними особами, — отець мій і це навідріз відхилив, а грамоти кинув у вогонь. Насамкінець, належно поцінувавши вільний волевияв простих канарців, отець мій розчулився і з жалю до них пустив сльозу, а потім у найгожіших виразах, принагідні вислови наводячи, спробував применшити свою благодію, канарцям явлену: така благодія, мовляв, ламаного шеляга не варта, до них він зовсім не примилявся, — просто відчував потребу так учинити. Але Альфарбал славословив його й далі. На чому ж вони зійшлися? Оскільки ми мали повне право тиранічно вимагати за Альфарбала найбільший, який тільки є, окуп, себто два мільйони екю, та ще заручниками старших його синів у себе залишити, канарці проголосили себе вічними нашими годівниками і зобов’язалися виплачувати нам щороку два мільйони золотих круглячків завважки кожна у двадцять чотири карати. Перший рік вони стільки нам і заплатили, на другий рік доброхіть заплатили нам мільйон триста тисяч екю, на третій два мільйони шістсот тисяч, на четвертий рівно три мільйони, і так вони з доброї волі все приплачували суму окула, поки ми зовсім від данини не відмовилися. Така сутність вдячности, бо як час усе тлить і вигризає на світі, то благодію він підносить і примножує, бо добро, щедрою рукою зроблене праведникові, безперестань росте заходами шляхетного його розуму і пам’яти.

Я й собі ніяким світом не хочу занедбати нашу родинну добродушність, а отже, звільняю вас і відпускаю, тепер ви всі вільні і незалежні, як давніше. Крім того, на міських заставах ви одержите на тримісячний прожиток гроші, а щоб ви вернулися додому цілі та здорові, я даю вам охорону, шістсот панцерників і вісім тисяч пішаків під орудою мого стайничого Олександра. З ним вам нічого боятися нападу хлопів. Господь з вами!

Шкода, що тут нема Пикрохола, я б йому розтлумачив, що війною пішов не я, не в моїх-бо правилах грабувати і наживатися на чужій біді. Та ба! він як у воду впав, я мушу передати все його царство синові; проте син ще замалий (йому допіро п’ятий рочок минув), отож-бо правити й заряджати всім будуть поштивих літ можновладці та вчені мужі його царства. Зваживши на те, що зубожіле царство може впасти у руїну, як не поскромити жадоби та скнарства правителів, я поставлю над ними Понократа, наділеного повновластю, і він перебуватиме при спадкоємці, поки той спроможеться врядувати і панувати самостійно.

А проте я знаю, що хибна і шкідлива звичка потурати лиходіям і прощати їх заохочує їх, користаючися з цього згубного нахилу милувати всіх поспіль, до нових злочинів.

Знаю, що Мойсей, найсумирніший з усіх, хто тоді жив, муж, нещадно карав баламутів, що під’юджували люд ізраїльський.

Знаю, що навіть Юлій Цезар — цей головнокомандувач — дав Цицеронові привід сказати про себе, що доля нічого не могла долучити до того, що він уже мав, і що найвища його чеснота в тому, що він тільки й думав, як би когось врятувати і помилувати, — іноді завдавав суворої кари підбурювачам.

За їхнім прикладом я вимагаю, аби перед відходом ви мені видали, по-перше, коханого вашого Марке, чиє нерозумне поношения спричинило війну, по-друге, його товаришів — пекарів, які не загладили його вибрику, і, нарешті, всіх радців, отаманів, капітанів та домівників Пикрохола, які йому кадили, які йому радили, які його підбивали пуститися берега і заподіяти нам такого лиха.

Chapitre L

La contion que feist Gargantua es vaincus.

— Nos peres, ayeulx et ancestres de toute memoyre ont esté de ce sens et ceste nature que des batailles par eulx consommées ont, pour signe memorial des triumphes et victoires, plus voluntiers erigé trophées et monumens es cueurs des vaincuz par grace que, es terres par eulx conquestées, par architecture : car plus estimoient la vive souvenance des humains acquise par liberalité que la mute inscription des arcs, colomnes et pyramides, subjecte es calamitez de l’air et envie d’un chascun.

Souvenir assez vous peut de la mansuetude dont ilz userent envers les Bretons à la journée de Sainct Aubin du Cormier et à la demolition de Parthenay. Vous avez entendu et, entendent, admirez le bon traictement qu’il feirent es barbares de Spagnola, qui avoient pillé, depopulé et saccaigé les fins maritimes de Olone et Thalmondoys.

Tout ce ciel a esté remply des louanges et gratulations que vous mesmes et vos peres feistes lorsque Alpharbal, roy de Canarre, non assovy de ses fortunes, envahyt furieusement le pays de Onys, exercent la piraticque en toutes les isles Armoricques et regions confines. Il feut en juste bataille navale prins et vaincu de mon pere, auquel Dieu soit garde et protecteur. Mais quoy? Au cas que les aultres roys et empereurs, voyre qui se font nommer catholicques, l’eussent miserablement traicté, durement emprisonné et rançonné extremement, il le traicta courtoisement, amiablement, le logea avecques soy en son palays, et par incroyable debonnaireté le renvoya en saufconduyt, chargé de dons, chargé de graces, chargé de toutes offices d’amytié. Qu’en est il advenu? Luy, retourné en ses terres, feist assembler tous les princes et estatz de son royaulme, leurs exposa l’humanité qu’il avoit en nous congneu, et les pria sur ce deliberer en façon que le monde y eust exemple, comme avoit jà en nous de gracieuseté honeste, aussi en eulx de honesteté gracieuse. Là feut decreté par consentement unanime que l’on offreroit entierement leurs terres, dommaines et royaulme, à en faire selon nostre arbitre. Alpharbal, en propre personne, soubdain retourna avecques neuf mille trente et huyt grandes naufzs oneraires, menant non seulement les tresors de sa maison et lignée royalle, mais presque de tout le pays; car, soy embarquant pour faire voille au vent vesten Nordest, chascun à la foulle gettoit dedans icelle or, argent, bagues, joyaulx, espiceries, drogues et odeurs aromaticques, papegays, pelicans, guenons, civettes, genettes, porcz espicz. Poinct n’estoit filz de bonne mere reputé qui dedans ne gettast ce que avoit de singulier. Arrivé que feut, vouloit baiser les piedz de mondict pere; le faict fut estimé indigne et ne feut toleré, ains fut embrassé socialement. Offrit ses presens; ilz ne feurent receupz par trop estre excessifz. Se donna mancipe et serf voluntaire, soy et sa posterité; ce ne feut accepté par ne sembler equitable. Ceda par le decret des estatz ses terres et royaulme, offrant la transaction et transport, signée, scellé et ratifié de tous ceulx qui faire le debvoient; ce fut totalement refusé, et les contractz gettés au feu. La fin feut que mon dict pere conmença lamenter de pitié et pleurer copieusement, considerant le franc vouloir et simplicité des Canarriens, et par motz exquis et sentences congrues diminuoit le bon tour qu’il leur avoit faict, disant ne leur avoir faict bien qui feut à l’estimation d’un bouton, et, si rien d’honnesteté leur avoir monstré, il estoit tenu de ce faire. Mais tant plus l’augmentoit Alpharbal. Quelle feut l’yssue? En lieu que pour sa rançon, prinze à toute extremité, eussions peu tyrannicquement exiger vingt foys cent mille escutz et retenir pour houstaigers ses enfants aisnez, ilz se sont faictz tributaires perpetuelz et obligez nous bailler par chascun an deux millions d’or affiné à vingt quatre karatz. lIz nous feurent l’année premiere icy payez; la seconde, de franc vouloir, en paierent xxiij cens mille escuz, la tierce xxvj cens mille, la quarte troys millions, et tant tousjours croissent de leur bon gré que serons contrainctz leurs inhiber de rien plus nous apporter. C’est la nature de gratuité, car le temps, qui toutes choses ronge et diminue, augmente et accroist les bienfaictz, parce q’un bon tour liberalement faict à l’homme de raison croist continuement par noble pensée et remembrance.

Ne voulant doncques aulcunement degenerer de la debonnaireté hereditaire de mes parens, maintenant je vous absoluz et delivre, et vous rends francs et liberes comme par avant. D’abondant, serez à l’yssue des portes payez, chascun pour troys moys, pour vous pouvoir retirer en voz maisons et familles, et vous conduiront en saulveté six cens hommes d’armes et huyct mille hommes de pied, soubz la conduicte de mon escuyer Alexandre, affin que par les paisans ne soyez oultragez. Dieu soit avecques vous !

Je regrette de tout mon cueur que n’est icy Picrochole, car je luy eusse donné à entendre que sans mon vouloir, sans espoir de accroistre ny mon bien ny mon nom, estoit faicte ceste guerre. Mais, puis qu’il est esperdu et ne sçayt on où ny comment est esvanouy, je veulx que son royaulme demeure entier à son filz, lequel, parce qu’est par trop bas d’eage (car il n’a encores cinq ans accomplyz), sera gouverné et instruict par les anciens princes et gens sçavans du royaulme. Et, par autant q’un royaulme ainsi desolé seroit facilement ruiné, si on ne refrenoit la convoytise et avarice des administrateurs d’icelluy, je ordonne et veux que Ponocrates soit sus tous ses gouverneurs entendant avecques auctorité à ce requise, et assidu avecques l’enfant jusques à ce qu’il le congnoistra idoine de povoir par soy regir et regner.

Je considere que facilité trop enervée et dissolue de pardonner es malfaisans leur est occasion de plus legierement derechief mal faire, par ceste pernicieuse confiance de grace.

Je considere que Moyse, le plus doulx homme qui de son temps feust sus la terre, aigrement punissoit les mutins et séditieux au peuple de Israel.

Je considere que Jules Cesar, empereur tant debonnaire que de luy dict Ciceron que sa fortune rien plus souverain n’avoit sinon qu’il pouvoit, et sa vertus meilleur n’avoit sinon qu’il vouloit tousjours sauver et pardonner à un chascun; icelluy toutesfois, ce non obstant, en certains endroictz punit rigoureusement les aucteurs de rebellion.

A ces exemples je veulx que me livrez avant le departir : premierement ce beau Marquet, qui a esté source et cause premiere de ceste guerre par sa vaine oultrecuidance; secondement ses compaignons fouaciers, qui feurent negligens de corriger sa teste folle sus l’instant; et finablement tous les conseillers, capitaines, officiers et domestiques de Picrochole, lesquelz le auroient incité, loué ou conseillé de sortir ses limites pour ainsi nous inquieter.

Розділ LI

Як звитяжців-ґарґантюйців після битви вдаровано

Щойно Ґарґантюа змовк, йому видано заводіяк, яких він вимагав, окрім Галабурди, Гівняя і Вахлая, бо вони ще за шість годин перед січею втекли, — один до Аньєльського межигір’я, другий до Вірської долини, а третій до Логроньо, втекли без очей, і окрім двох хлібопеків, на бойовищі полеглих, Ґарґантюа карати нікого не став, лише звелів призвідцям стати до пресів у наново відкритій друкарні.

Потім наказав із почестями в Неаретській долині і на Брюльв’єському полі всіх убитих поховати. А поранених загадав перев’язати і до свого найбільшого шпиталю покласти. Відтак, з’ясувавши, скільки збитків було місту і городянам заподіяно, звелів відшкодувати їх, зібравши свідчення під присягою, і розпорядився збудувати фортецю, примістивши в ній залогу і варту, щоб ліпше місто від раптових наскоків боронити.

Перед від’їздом Ґарґантюа висловив подяку легіонерам, учасникам битви, і послав їх зимувати на квартири — всіх, окрім десятого, чільного, легіону, що того дня собі слави злучив, та деяких отаманів, яких вирішив із собою до Ґранґузьє узяти.

Як же радів добрий цар, коли жовніри явилися до палацу. Він урядив їм учту — там таку пишну, щедру та гойну, якої з часів царя Артаксеркса не бачили. Підвівшись із-за столу, він пороздавав їм весь свій буфетний посуд, що важив вісімнадцять мільйонів чотирнадцять золотих безантів і був колекцією великих античних ваз, великих глеків, великих мисок, великих чаш, пугарів, глечиків, посвітачів, філіжанок, лодій, жардиньєрок, драгоньєрок та іншого начиння, і все зі щирого золота й оздоблене самоцвітами, поливою та різьбою, дорожчими, на загальний присуд, за саме золото. Ба більше, Ґранґузьє загадав зі своїх скринь видати по мільйону двісті тисяч екю на носа, а ще кожен одержав у свою вічну обладу (якщо вони бездітними не вмруть) замок і прилеглі землі, на їхній вибір: Понократу дістався Ларош-Клермо, Гімнастові — Кульдре, Евдемонові — Монпасье, Рево — Тольмеру, Ітиболу — Монсоро, Акамасу — Канд, Варен — Хіронакту, Ґраво — Себасту, Кенкене — Олександрові, Літре — Софрону236 і так усі осади.

Chapitre LI

Comment les victeurs Gargantuistes feurent recompensez après la bataille

Ceste concion faicte par Gargantua, feurent livrez les seditieux par luy requis, exceptez Spadassin, Merdaille et Menuail, lesquelz estoient fuyz six heures davant la bataille, l’un jusques au col de Laignel, d’une traicte, l’aultre jusques au val de Vyre, l’aultre jusques à Logroine, sans derriere soy reguarder ny prandre alaine par chemin, et deux fouaciers, lesquelz perirent en la journée. Aultre mal ne leurs feist Gargantua, sinon qu’il les ordonna pour tirer les presses à son imprimerie, laquelle il avoit nouvellement instituée.

Puis ceulx qui là estoient mors il feist honorablement inhumer en la vallée des Noirettes et au camp de Bruslevieille. Les navrés il feist panser et traicter en son grand nosocome. Après advisa es dommaiges faictz en la ville et habitans, et les feist rembourcer de tous leurs interestz à leur confession et serment, et y feist bastir un fort chasteau, y commettant gens et guet pour à l’advenir mieulx soy defendre contre les soubdaines esmeutes.

Au departir, remercia gratieusement tous les soubdars de ses legions qui avoient esté à ceste defaicte, et les renvoya hyverner en leurs stations et guarnisons, exceptez aulcuns de la legion decumane, lesquelz il avoit veu en la journée faire quelques prouesses, et les capitaines des bandes, lesquelz il amena avecques soy devers Grandgousier.

A la veue et venue d’iceulx, le bon homme feut tant joyeux que possible ne seroit le descripre. Adonc leur feist un festin, le plus magnificque, le plus abundant et plus delitieux que feust veu depuis le temps du roy Assuere. A l’issue de table, il distribua à chascun d’iceulx tout le parement de son buffet, qui estoit au poys de dis huyt cent mille quatorze bezans d’or en grands vases d’antique, grands poutz, grans bassins, grands tasses, couppes, potetz, candelabres, calathes, nacelles, violiers, drageouoirs et aultre telle vaisselle, toute d’or massif, oultre la pierrerie, esmail et ouvraige, qui, par estime de tous, excedoit en pris la matiere d’iceulx. Plus, leurs feist comter de ses coffres à chascun douze cens mille escutz contens, et d’abundant à chascun d’iceulx donna à perpetuité (excepté s’ilz mouroient sans hoirs) ses chasteaulx et terres voizines, selon que plus leurs estoient commodes : a Ponocrates donna La Roche Clermaud, à Gymnaste Le Couldray, à Eudemon Montpensier, Le Rivau à Tolmere, à Ithybole Montsoreau, à Acamas Cande, Varenes à Chironacte, Gravot à Sebaste, Quinquenays à Alexandre, Ligré à Sophrone, et ainsi de ses aultres places .

Розділ LII

Як Ґарґантюа звелів для ченців Телемську пустинь збудувати.237

Залишалося тільки ченчика вдарувати. Ґарґантюа хотів був зробити його сейським абатом, але той відмовився. Тоді Ґарґантюа запропонував йому Бурґейське або Сен-Флорентійське абатство, а як хіть, то й обидва разом, але чорноризець відповів навпростець, що не бажає брати на себе обов’язок над чернецтвом черничити.

— Як я (сказав він) правитиму іншими, коли самим собою правити не годен? А як вам здається, що я вам прислужився і ще прислужусь колись, то дозвольте мені закласти абатство по моїй уподобі.

Така просьба Ґарґантюа сподобалась, і він відвів для цього цілий край Телемський, аж до річки Луари, за дві милі від великого лісу Пор-Юо, після чого ченчик попросив Ґарґантюа заснувати тут пустинь, не схожу на жодну іншу.

— Тоді насамперед (сказав Ґарґантюа) кругом не має бути мурів, бо решта абатств обмуровані.

— Слушно (сказав ченчик), бо що ж воно виходить? — за мурами як у муравлиську, тільки й чути мур-мур, і взагалі хмуро.

— Тим паче (провадив Ґарґантюа), що в деяких кляшторах є така ужанція: як туди ввійде жінка (я маю на увазі жінку чеснотливу і порядну), то в місцях, через які вона пройшла, треба потім провести прибирання, ну, а там буде заведений такий порядок: ретельно прибирати всі ті приміщення, де побували послушник чи послушниця, які випадково туди забредуть. У монастирях усе відміряно, розраховано і розписано по годинах, отож ми, навпаки, подбаємо, щоб там не заводили ні дзиґарів, ні циферблатів, усе робитиметься в разі потреби і в удатну пору, бо лічити години — це звичайнісіньке марнування часу. Яка з цього користь? Це ж просто недоумство уважати на бамкання дзвону, а не на голос сумління й розуму. Item238, у наш час у ченці стрижуться з жінок самі лише сліпі на одне око, чи кульгаві, горбаті, потворні, незграбні, божевільні, причинні, пришелепуваті та увереджені, а з чоловіків шмаркаті, віскряві, безклепкі, дармоїди…

— До речі (сказав монах), куди дівати жінок простих?

— На постриг, — відповів Ґарґантюа.

— Ага (сказав ченчик).

— Отож у нас, навпаки, туди братимуть таких мужчин і жінок, які гарні з себе, ставні й товариські. Item, до жіночих кляшторів чоловіки пробираються потаєнці і крадькома, отож декретуйте, що жінкам, навпаки, не вільно цуратися мужчин, а мужчинам жінок. Item, і мужчини і жінки, до монастиря вступивши, мають і мусять після року покути провести в монастирі ціле життя, — натомість, за вашим статутом, і мужчини і жінки, що вступили до вас, можуть піти від вас як-хотя, вільно і безперешкодно. Item, зазвичай ченці дають три обітниці, а саме: цнотливости, бідности і слухнянства, — ось чому ви повинні запровадити, що кожен має право одружитися, забагатіти і бавитися цілковитою волею. Щодо вікового цензу, то при вступі для жіноцтва має бути межа — від десяти до п’ятнадцяти років, а для чоловіцтва — від дванадцяти до вісімнадцяти.

Chapitre LII

Comment Gargantua feist bastir pour le moyne l’abbaye de Theleme

Restoit seulement le moyne à pourvoir, lequel Gargantua vouloit faire abbé de Seuillé, mais il le refusa. Il luy voulut donner l’abbaye de Bourgueil ou de Sainct Florent, laquelle mieulx luy duiroit, ou toutes deux s’il les prenoit à gré; mais le moyne luy fist responce peremptoire que de moyne il ne vouloit charge ny gouvernement :

— Car comment (disoit il) pourroy je gouverner aultruy, qui moy mesmes gouverner ne sçaurois ? Si vous semble que je vous aye faict et que puisse à l’advenir faire service agreable, oultroyez moy de fonder une abbaye à mon devis.

La demande pleut à Gargantua, et offrit tout son pays de Theleme , jouste la riviere de Loyre, à deux lieues de la grande forest du Port Huault, et requist à Gargantua qu’il instituast sa religion au contraire de toutes aultres

— Premierement doncques (dist Gargantua) il n’y fauldra jà bastir murailles au circuit, car toutes aultres abbayes sont fierement murées.

— Voyre (dist le moyne), et non sans cause : où mur y a et davant et derriere, y a force murmur, envie et conspiration mutue.

Davantaige, veu que en certains conventz de ce monde est en usance que, si femme aulcune y entre (j’entends des preudes et pudicques), on nettoye la place par laquelle elles ont passé, feut ordonné que, si religieux ou religieuse y entroit par cas fortuit, on nettoiroit curieusement tous les lieulx par lesquelz auroient passé. Et parce que es religions de ce monde tout est compassé, limité et reiglé par heures, feut decreté que là ne seroit horrologe ny quadrant aulcun, mais selon les occasions et oportunitez seroient toutes les oeuvres dispensées; car (disoit Gargantua) la plus vraye perte du temps qu’il sceust estoit de compter les heures — quel bien en vient il? — et la plus grande resverie du monde estoit soy gouverner au son d’une cloche, et non au dicté de bon sens et entendement. Item, parce qu’en icelluy temps on ne mettoit en religion des femmes sinon celles que estoient borgnes, boyteuses, bossues, laydes, defaictes, folles, insensées, maleficiées et tarées, ny les hommes, sinon catarrez, mal nez, niays et empesche de maison…

— A propos (dist le moyne), une femme, qui n’est ny belle ny bonne, à quoy vault toille?

— A mettre en religion, dist Gargantua.

— Voyre (dist le moyne), et à faire des chemises.

Feut ordonné que là ne seroient repceues sinon les belles, bien formées et bien naturées, et les beaulx, bien formez et bien naturez.

Item, parce que es conventz des femmes ne entroient les hommes sinon à l’emblée et clandestinement, feut decreté que jà ne seroient là les femmes au cas que n’y feussent les hommes, ny les hommes en cas que n’y feussent les femmes,

Item, parce que tant hommes que femmes, une foys repceuez en religion, après l’an de probation estoient forcez et astrinctz y demeurer perpetuellement leur vie durante, feust estably que tant hommes que femmes là repceuz sortiroient quand bon leurs sembleroit, franchement et entierement.

Item, parce que ordinairement les religieux faisoient troys veuz, sçavoir est de chasteté, pauvreté et obedience, fut constitué que là honorablement on peult estre marié, que chascun feut riche et vesquist en liberté.

Au reguard de l’eage legitime, les femmes y estoient repceues depuis dix jusques à quinze ans, les hommes depuis douze jusques à dix et huict.

Розділ LIII

Як і на які кошти збудовано Телемську пустинь

На побудову й опорядження абатства Ґарґантюа жалував готівкою два мільйони сімсот тисяч тридцять один довгорунний баран і аж до завершення робіт обіцяв давати щороку під доходи з річки Диви один мільйон шістсот шістдесят дев’ять тисяч екю з зображенням сонця і стільки само з зображенням квочки з курчатами. На заснування й утримання пустині він поклав на рік два мільйони триста шістдесят дев’ять тисяч п’ятсот чотирнадцять нобілів239 із зображенням троянди, ці гроші гарантувалося земельною рентою, як це підтверджували дві опрічні грамоти.

Сама споруда становила собою шестикутник із високими круглими вежами по кутках, кожна шістдесят ступнів у діаметрі; і формою і розмірами ці вежі були однаковісінькі. Річка Луара плинула на півночі. У її березі бовваніла башта, звана Арктикою; зі східного боку стояла друга башта, іменована Калаерою, ще одна башта називалася Анатолія, ще одна — Месембрина, ще — Гесперія і, нарешті, остання Кріера.240 Відстань між баштами сягала трьохсот двадцяти ступнів. Будова була семиповерхова, як пивничий поверх уважати за перший. Склепіння другого поверху скидалося на ручки від кошика. Верхні етажі були отиньковані фландрським гіпсом, фигиреї кшталтом нагадували лампади. Дах був критий тонким сланцем і оздоблений олив’яними фігурками маленьких манекенів та звірючок, гарно вирізьблених і позолочених; розмальовані переполасо золотом і блакитом, між вікнами, відстаючи трохи від стін, спускалися з даху ринви; внизу вони завершувалися широкими жолобами, які, ллючи дощівку під кам’яницю, потім скидали її в річку.

Житло було у сто разів пишніше за Боніве, Шамбор і Шантильї, у ньому було дев’ять тисяч триста тридцять два покої, кожен зі своєю вбиральнею, кабінетом, шатнею і капличкою і кожен із виходом до парадної зали. Між усіма баштами, посередині житлового корпусу, вилися кручені сходи, де приступки були почасти з порфиру, почасти з нумідійського каменю, почасти з мармуру-серпентину, завдовжки двадцять два ступні, заввишки — три пальці, числом дванадцять між кожною площадинкою. Кожну площадинку вінчали дві прегарні античні арки, — пропускаючи сонячне світло, вони вели до ажурних лоджій, завширшки таких, як сходи, а сходи піднімалися аж під дах і завершувалися павільйоном. Звідусіль такими самими сходами можна було потрапити до парадної зали, а з зали до житлових кімнат.

Між баштами Арктикою і Кріерою містилися чудові книгосховища, де зберігалися книжки грецькою, латинською, гебрейською, французькою, тосканською та еспанською мовами, причому на кожному поверсі були зібрані книжки лише однією якоюсь мовою.

Посередині пишалися чудові сходи, куди вхід був знадвору і становив собою арку шість туаз241 завширшки. Сходи були такі зграбні й широкі, що ними могли братися аж на самий верх шестеро панцерників із сулицями при боці.

Між баштами Анатолією і Месембриною тяглися прегарні просторі галереї, розмальовані настінними фресками з зображеннями подвигів давніх героїв, історичних подій та всіляких краєвидів. Між ними були такі самі сходи і війстя, як і від річки. А над війстям буйними античними літерами красувався віршований напис :

Chapitre LIII

Comment feust bastie et dotée l’abbaye des Thelemites

Pour le bastiment et assortiment de l’abbaye, Gargantua feist livrer de content vingt et sept cent mille huyt cent trente et un moutons à la grand laine, et par chascun an, jusques à ce que le tout feust parfaict, assigna, sus là recepte de la Dive, seze cent soixante et neuf mille escuz au soleil, et autant à l’estoille poussiniere . Pour la fondation et entretenement d’icelle donna à perpetuité vingt troys cent soixante neuf mille cinq cens quatorze nobles à la rose de rente fonciere, indemnez, amortyz, et solvables par chascun an à la porte de l’abbaye, et de ce leurs passa belles lettres.

Le bastiment feut en figures exagone, en telle façon que à chascun angle estoit bastie une grosse tour ronde à la capacité de soixante pas en diametre, et estoient toutes pareilles en grosseur et protraict. La riviere de Loyre decoulloit sus l’aspect de septentrion. Au pied d’icelle estoit une des tours assise, nommée Artice, et tirant vers l’Orient, estoit une aultre nommée Calaer; l’aultre ensuivant Anatole; l’aultre après Mesembrine; l’aultre après Hesperie; la derniere Cryere. Entre chascune tour estoit espace de troys cent douze pas . Le tout basty à six estages, comprenent les caves soubz terre pour un. Le second estoit voulté à la forme d’une anse de panier; le reste estoit embrunché de guy [gypse] de Flandres à forme de culz de lampes, le dessus couvert d’ardoize fine, avec l’endousseure de plomb à figures de petitz manequins et animaulx bien assortiz et dorez, avec les goutieres que yssoient hors la muraille, entre les croyzées, pinctes en figure diagonale de or et azur, jusques en terre, où finissoient en grands eschenaulx qui tous conduisoient en la riviere par dessoubz le logis.

Ledict bastiment estoit cent foys plus magnificque que n’est Bonivet, ne Chambourg, ne Chantilly ; car en ycelluy estoient neuf mille troys cens trente et deux chambres, chascune guarnie de arriere chambre, cabinet, guarde robbe, chapelle, et yssue en une grande salle . Entre chascune tour, au mylieu dudict corps de logis, estoit une viz brizée dedans icelluy mesmes corps de laquelle les marches estoient part de porphyre, part de pierre Numidicque, part de marbre serpentin, longues de xxij : piedz; l’espesseur estoit de troys doigtz, l’assiete par nombre de douze entre chascun repous. En chascun repous estoient deux beaulx arceaux d’antique par lesquelz estoit repceu la clarté, et par iceulx on entroit en un cabinet faict à clere voys, de largeur de ladicte viz. Et montoit jusques au dessus la couverture, et là finoit en pavillon. Par icelle viz on entroit de chascun cousté en une grande salle, et des salles es chambres.

Depuis la tour Artice jusques à Cryere estoient les belles grandes librairies, en Grec, Latin, Hebrieu, Françoys, Tuscan et Hespaignol, disparties par les divers estaiges selon iceulx langaiges. Au mylieu estoit une merveilleuse viz, de laquelle l’entrée estoit par le dehors du logis en un arceau large de six toizes. Icelle estoit faicte en telle symmetrie et capacité que six hommes d’armes, la lance sus la cuisse, povoient de front ensemble monter jusques au dessus de tout le bastiment.

Depuis la tour Anatole jusques à Mesembrine estoient belles grandes galleries, toutes pinctes des antiques prouesses, histoires et descriptions de la terre. Au milieu estoit une pareille montée et porte comme avons dict du cousté de la rivière. Sus icelle porte estoit escript, en grosses lettres antiques, ce que s’ensuit :

Розділ LIV

Напис на великій брамі Телемської пустині

Сюди вам зась, дурисвітський народ,
Пустомолот, святий та божий всюди,
Ласощохлист, голінний, наче ґот
Чи остроґот, кривить брехнею рот
І шити от у дурні масу люду.
Ви всі, паскуди, сіячі облуди,
Тут, кривосуди, шушваль ви одна,
Вам не дадуть пускати тумана.

Ваша вся брехня
Душу нам сповня
Щирим гнівом.
Не дала б нам співи
Затягать щодня
Ваша вся брехня.

Сюди вам зась, підсудок лиходій,
Лупій, удаха на шахрайські штуки,
Смикач, що у захланності своїй,
Його не сій, а вродиться як стій,
Завжди готовий взяти на поруки,
Як куку ти даси йому у руку.
Геть цю звірюку; ні до чого весь
Ваш здирницький, запроданський процес.

На неправий суд
Місця не дадуть
В вольній цій осаді,
Стане на заваді
Все для цього тут
На неправий суд.

Сюди вам зась, дряпічка-казнокрад,
Гад, перед ким позичник безборонний.
Скупяга висхлий, хто здирати рад
З усіх підряд і не один дукат, —
Нікому, кат, не даючи пардону,
Цей син мамони вже нагріб мільйони
Ще й беззаконно, хай він западе!
У нас він місця не знайде ніде.

Отаке сурло
Щоб сюди прийшло,
Ми б його немило
З ґанку вниз спустили,
Тільки б загуло
Отаке сурло.

Сюди вам зась, патяка, талалай,
Базюн, гай-гай, на розум небагатий.
Муж заздрісний, такий уже вахлай,
Що хоть тікай, не видно сварам край.
І вам, мужлай, у шанкрах пранцюватий,
Кастрат писклятий, стариган проклятий,
Нам дбати, аби шолудь ця від вас
Заразою у нас не розійшлась.

Честь тим і хвала,
Шана немала,
Хто живе в любові,
Тілом хто здоровий.
Щоб завжди була
Честь тим і хвала.

Заходьте, хай вас Бог благословить
В цю мить, шляхетні наші паладини.
Тут вас чекає ласка і привіт,
Щоб міг радіть ваш галасливий рід
Багато літ, веселий і єдиний.
Щоб не давав причини для крушини
Приют невинний, зведений тут вам,
Поштивим, гойним і значним панам.

Витязям бравким,
Лицарям прудким
Підлість невідома;
Добре в нас удома
Чесним і струнким
Витязам бравким.

Заходьте всі, кому Письмо Святе,
Таке просте, підпора і підмога.
Тут не доводять те, відтак не те,
Тут як на те, голів не заплете
І не вросте в вас правда кутернога.
З нас многі бачили увіч живого
Тут Бога, Боже слово помага
Крушити ненависного врага.

Слава божества
Тут не убува,
В місці у святому,
Видно це у всьому,
Тут завжди жива
Слава божества.

Сюди заходьте, найясніші з пань,
Безперестань, вдень і вночі так само.
Заходьте, чистих сповнені бажань,
Який в вас стан, фігура без доган,
Куди не глянь, не описать словами.
Щоб знатній дамі можна було з вами
Тут жить роками, в затишку й теплі,
Державець дав нам гроші чималі.

Злота цілий клад
Цар звелів нам дать,
Щоб жили не вбого.
Славте, люди, того,
Хто нам зволив мать
Злота цілий клад.

Chapitre LIV

Inscription mise sur la grande porte de Theleme

Cy n’entrez pas, hypocrites, bigotz,
Vieulx matagotz242, marmiteux, borsouflez,
Torcoulx , badaux, plus que n’estoient les Gotz,
Ny Ostrogotz, precurseurs des magotz
Haires, cagotz, caffars empantouflez,
Gueux mitouflez, frapars escorniflez,
Befflez, enflez, fagoteurs243 de tabus;244
Tirez ailleurs pour vendre vos abus.

Vos abus meschans
Rempliroient mes camps
De meschanceté;
Et par faulseté
Troubleroient mes chants
Vous abus meschans.

Cy n’entrez pas, maschefains245 practiciens,
Clers basauchiens mangeurs du populaire.
Officiaux246, scribes et pharisiens,
Juges anciens, qui les bons parroiciens
Ainsi que chiens mettez au capulaire247;
Vostre salaire est au patibulaire248
Allez y braire, icy n’est faict exces
Dont en voz cours on deust mouvoir proces.

Proces et debatz
Peu font cy d’esbatz,
Où l’on vient s’esbatre.
A vous, pour debatre
Soient en pleins cabatz249
Proces et debatz.

Cy n’entrez pas, vous, usuriers chichars250,
Briffaulx251, leschars, qui tousjours amassez,
Grippeminaulx, avalleurs de frimars252,
Courbez, camars, qui en vos coquemars253
De mille marcs jà n’auriez assez.
Poinct esgassez n’estes, quand cabassez
Et entassez, poiltrons à chiche face254 :
La maIe mort en ce pas vous deface.

Face non humaine
De telz gens, qu’on maine
Raire255 ailleurs : céans
Ne seroit séans;
Vuidez ce dommaine,
Face non humaine.

Cy n’entrez pas, vous rassotez mastins,
Soirs ny matins, vieux chagrins, et jaloux;
Ny vous aussi, seditieux mutins,
Larves, lutins, de Dangier palatins256,
Grecs ou Latins, plus à craindre que loups;
Ny vous gualous257, verollez jusqu’à l’ous;
Portez vos loups258 ailleurs paistre en bonheur,
Croustelevez, remplis de deshonneur.

Honneur, los259, deduict260,
Ceans est deduict
Par joyeux acords;
Tous sont sains au corps;
Par ce, bien leur dict261
Honneur, los262, deduict.

Cy entrez, vous, et bien soyez venus
Et parvenuz, tous nobles chevaliers !
Cy est le lieu où sont les revenuz
Bien advenuz; affin que entretenuz
Grands et menuz, tous soyez à milliers.
Mes familiers serez et peculiers263 :
Frisques264, gualliers265, joyeux, plaisans, mignons
En general tous gentilz compaignons.

Compaignons gentilz,
Serains et subtilz,
Hors de vilité,
De civilité
Cy sont les oustilz,
Compaignons gentilz.

Cy entrez, vous, qui le sainct Evangile
En sens agile annoncez, quoy qu’on gronde :
Ceans aurez un refuge et bastille
Contre l’hostile erreur, qui tant postille
Par son faulx stile empoizonner le monde:
Entrez, qu’on fonde ici la foy profonde,
Puis, qu’on confonde, et par voix et par rolle,
Les ennemys de la saincte parolle !

La parolle saincte
Jà ne soit extainte
En ce lieu très sainct;
Chascun en soit ceinct;
Chascune ayt enceincte
La parolle saincte
Cy entrez, vous, dames de hault paraige !
En franc couraige entrez y en bon heur,
Fleurs de beaulté, à celeste visaige,
A droit corsaige, à maintien prude et saige.
En ce passaige est le sejour d’honneur.266
Le hault seigneur, qui du lieu fut donneur
Et guerdonneur267, pour vous l’a ordonné,
Et pour frayer268 à tout prou or donné.

Or donné par don
Ordonne pardon
A cil qui le donne,
Et très bien guerdonne
Tout mortel preud’hom
Or donné par don.

Розділ LV

Як убрано селитьбу телемітів

Посеред задвірка стояв чудовий водограй з алебастру; угорі три грації, кожна з рогом достатку, і в кожної з пипок, рота, вух, очей та інших отворів лилася вода. Двірські мури підтримувалися масивними колонами з халцедону і порфиру, увінчаними ладними арками, під якими тяглися прегарні галереї, оздоблені мальовидлами, а також рогами оленів, однорогів, носорогів, гіпопотамів, бивнями слонів та іншими дивоглядами.

Помешкання для жінок розташувалися між баштами Арктикою і Месембриною. Решта належала чоловікам. Напроти жіночої половини, між двома першими баштами, обладнано для розваги арену, іподром, театр, басейни і дивовижні триярусні лазні, де не бракувало нічого, а вода була запахуща, оліїста.

Над річкою заведено для прохідок гарний сад із дивним лабіринтом у центрі. Між двома іншими баштами були майданчики для гри в маленьку опуку і великий м’яч. Коло башти Кріери розкинувся сад з усілякими плодовими деревами, посадженими по косині. Сад переходив у великий парк, де водилося чимало дичини.

Між двома дальшими баштами було стрільбище для лучників, аркебузерів та арбалетників; за баштою Гесперією — надвірні будовання, повітки, пекарні, льодовні, за ними — стайні, а перед придомками — соколиний двір під опікою досвідчених сокольників; туди щороку надходили з Кандії, Венеції, Сарматії добірні особні пташиної породи: орли, кречети, шуліки, балабани, сапсани, соколи, гороб’ятники, кані та інші птахи; приручені й навчені, вони вилітали з замку жиркувати в поле і ловили все, що попадеться. Далі, ближче до парку, розмістилася псарня.

Усі зали, кімнати і кабінети були прикрашені килимами, щораз іншими зі зміною сезонів. Підлогу встеляло зелене сукно. Ліжка — гаптовані ліжники. У кожній вбиральні стояло кришталеве свічадо в усипаній перлами рамі зі щирого золота, таке велике, що відбивало людину на весь зріст. Перед покоями жіночої половини тулилися мешкання для парфумерів та перукарів, через руки яких мали пройти чоловіки перед візитами до жінок. Щоранку парфумери приносили до жіночих віталень рожеву, помаранчеву та миртову воду, а також дорогоцінні кадила і пахощі.

Chapitre LV

Comme estoit le manoir des Thelemites

Au millieu de la basse court estoit une fontaine magnificque de bel alabastre; au dessus les troys Graces, avecques cornes d’abondance, et gettoient l’eau par les mamelles, bouche, aureilles, yeulx, et aultres ouvertures du corps.

Le dedans du logis sus ladicte basse court estoit sus gros pilliers de cassidoine et porphyre, à beaux ars d’antique, au dedans desquelz estoient belles gualeries, longues et amples, aornées de pinctures, de cornes de cerfs, licornes, rhinoceros, hippopotames, dens de elephans, et aultres choses spectables.

Le logis des dames comprenoit depuis la tour Artice jusques à la porte Mesembrine. Les hommes occupoient le reste. Devant ledict logis des dames, affin qu’elles eussent l’esbatement, entre les deux premieres tours, au dehors, estoient les lices, l’hippodrome, le theatre, et natatoires, avecques les bains mirificques à triple solier, bien garniz de tous assortemens, et foyzon d’eau de myre.

Jouxte la riviere estoit le beau jardin de plaisance; au millieu d’iceluy, le beau labirynte. Entre les deux aultres tours estoient les jeux de paulme et de grosse balle. Du cousté de la tour Cryere estoit le vergier, plein de tous arbres fructiers, tous ordonnées en ordre quincunce. Au bout estoit le grand parc, foizonnant en toute sauvagine.

Entre les tierces tours estoient les butes pour l’arquebuse, l’arc, et l’arbaleste; les offices hors la tour Hesperie, à simple estaige; l’escurye au dela des offices; la faulconnerie au davant d’icelles, gouvernée par asturciers bien expers en l’art, et estoit annuellement fournie par les Candiens, Venitiens et Sarmates, de toutes sortes d’oiseaux paragons, aigles, gerfaulx, autours, sacres, laniers, faulcons, esparviers, esmerillons , et aultres, tant bien faictz et domesticquez que, partans du chasteau pour s’esbatre es champs, prenoient tout ce que rencontroient. La venerie estoit un peu plus loing, tyrant vers le parc.

Toutes les salles, chambres et cabinetz, estoient tapissez en diverses sortes, selon les saisons de l’année. Tout le pavé estoit couvert de drap verd. Les lictz estoient de broderie. En chascune arriere chambre estoit un miroir de christallin, enchassé en or fin, au tour garny de perles, et estoit de telle grandeur qu’il pouvoit veritablement representer toute la personne. A l’issue des salles du logis des dames, estoient les parfumeurs et testonneurs, par les mains desquelz passoient les hommes, quand ilz visitoient les dames. Iceulx fournissoient par chascun matin les chambres des dames d’eau rose, d’eau de naphe, et d’eau d’ange , et à chascune la precieuse cassollette, vaporante de toutes drogues aromatiques.

Розділ LVI

Як убиралися телемські сестри і брати

Панії, попервах у новій селитьбі, вдягалися по своїй волі і вподобі. А потім самохіттю провели цілу реформу.

Вони почали носити шарлатні або ж рожеві панчішки, рівно на три пальці над коліном; і цей бережок утворювали мережки та обшивки. Підв’язки були під колір рукавчиків і охоплювали ногу над коліном та під коліном; черевички, босовики, пантофлі шилися з жаркого, червоного чи блакитного оксамиту, з торочкуватими розпірками. Поверх сорочки одягався станик із гарного шовковистого камлоту та кринолін із білої, червоної, брунатної, сірої чи там ще якої тафти. На кринолін надівалася спідниця зі срібної тафти, гаптована щирим золотом і шита низзю, або ж як на погоду і хіть, з саєти, з єдвабу, з бархату, жовтожара, брунатна, зелена, попеляста, блакитна, солом’яна, кармазинова, пурпурова, біла, а про свято — спідниця зі златоглаву, зі срібного краму, у кого канетілою, у кого хрещиком оздоблена.

Плащі носили як до сезону: з золотого краму зі срібним гафтом, з червоної саєти, золотою канетілою вкритої, з білої, блакитної, чорної, брунатної тафти, шовкової саржі, срібної парчі, срібної тканини, золотих ниток, саєти чи оксамиту, розцяцькованого щедро золотом.

Улітку замість плащів часом надівали прегарні марлоти з такого самого краму чи мавританські безрукавки з лілового оксамиту зі срібною канетілою, золотом завлікані, а то ще з золотими шнурами, оздоблені по шву дрібними індійськими перлами. І завжди султан кольору закарвашів, з безліччю золотих дармовисиків красувався на капелюхах. Узимку носили киреї з тафти згаданих кольорів, на рисях, на чорних генеттах, на калабрійських куницях, на соболях та на інших дорогих хутрах.

Рожанці, наручні, ланцюжки, намисто були з самоцвітів, іскриків, рубінів, баласів, діямантів, шафірів, смарагдів, туркусів, гранатів, агатів, берилів, перел і дрібного жемчугу.

Голову вкривали як на пору року, взимку з-французька, навесні з-еспанська, влітку з-тосканська, про дні святкові й вихідні носили французькі капелюхи, скромніші й зручніші за всі інші.

Чоловіки завели свою моду: панчохи, вовняні чи сукняні, шарлатові, рожеві, білі або чорні; оксамитові плюндри тих самих барв чи дуже близьких до них, із гаптуванням і прорізами на смак кожного; жупани зі златоглаву, срібної парчі, оксамиту, отласу, шовку, тафти, такої самої барви, із прорізами, занизуванням і цяцькованням — просто очі вбирає; шнури шовкові тих самих барв, застібки золоті, з поливою; камізельки і жупани-лудани зі златоглаву, золотої тканини, срібної парчі, оксамиту, прикрашені по своїй волі; плащі, такі самі пишні, як у паній; паси шовкові під колір купини; у кожного при боці шпада, з руків’ям золоченим, ув оксамитових піхвах під колір плюндрів, а вістря філігранної роботи і золоте; такі самі були й запоясники; кресані з чорного оксамиту, заліплені роєм золотих ягід і ґузів; на кресанях стриміла всипана золотими лелітками біла пір’їна, з якої звисали гарні рубіни, смарагди тощо.

Проте між чоловіками і жінками панувала така згода, що і ті і ті красувалися в одежі з одного й того самого краму, однакової барви, а щоб не дати хука, молодики мали щоранку сповіщати чоловіків, в чому вийдуть сьогодні панії, бо всі в пустині догоджали дамам.

Але на те, щоб одягатися так гожо і пишно, чоловіки і жінки не гаяли багато часу. Річ у тім, що вранці уже тримали будь-який одяг напоготові гардеробники, а жінок притьмом уміли вдягти і прибрати з ніг до голови покоївки. А щоб телеміти хороше прибиралися, під Телемським лісом звели велику світлу кам’яницю з півмилі завдовжки і з усіма пристроями, там мешкали ювеліри, гранярі, гаптарі, шевці, золотошвачки, кармазинники, килимники, ткачі, і кожен правив своє ремесло і працював на телемських братів і сестер. Тканини і крам їм постачав сеньйор Навсіклет, відряджаючи щороку до кляштора з Перлових і Канібальських островів сім кораблів із вантажем золотих леліток, шовку-сирцю, перел та самоцвітів. Як перли втрачали із часом свою природну біло-ту, тут відновлювали їхній первісний колір, частуючи ними півнів, на яких це діяло як проносне на соколів.

Chapitre LVI

Comment estoient vestuz les religieux et religieuses de Theleme

Les dames, au commencement de la fondation, se habilloient à leur plaisir et arbitre. Depuis, feurent reforméez par leur franc vouloir en la façon que s’ensuyt.

Elles portoient chausses d’escarlatte, ou de migraine et passoient lesdictes chausses le genoul au dessus par troys doigtz justement, et ceste liziere estoit de quelque belles broderies et descoupeures. Les jartieres estoient de la couleur de leurs bracelletz, et comprenoient le genoul au dessus et dessoubz. Les souliers, escarpins et pantoufles de velours cramoysi rouge ou violet, deschiquettées À barbe d’escrevisse.

Au dessus de la chemise vestoient la belle vasquine de quelque beau camelot de soye. Sus icelle vestoient la verdugale de tafetas blanc, rouge, tanné, grys, etc., au dessus la cotte de tafetas d’argent faict à broderies de fin or et à l’agueille entortillé, ou, selon que bon leur sembloit, et correspondent à la disposition de l’air, de satin, damas, velour orangé, tanné, verd, cendré, bleu, jaune clair, rouge cramoysi, blanc, drap d’or, toille d’argent, de canetille, de brodure, selon les festes.

Les robbes, selon la saison, de toille d’or à frizure d’argent, de satin rouge couvert de canetille d’or, de tafetas blanc, bleu, noir, tanné, sarge de soye, camelot de soye, velours, drap d’argent, toille d’argent, or traict, velours ou satin porfilé d’or en diverses protraictures.

En esté, quelques jours, en lieu de robbes portoient belles marlottes, des parures susdictes, ou quelques bernes à la moresque, de velours violet à frizure d’or sus canetille d’argent, ou à cordelieres d’or, guarnies aux rencontres de petites perles Indicques. Et tousjours le beau panache, scelon les couleurs des manchons, et bien guarny de papillettes. En hyver, robbes de tafetas des couleurs comme dessus, fourrées de loups cerviers, genettes noires, martres de Calabre, zibelines, et aultres fourrures precieuses.

Les patenostres, anneauls, jazerans, carcans, estoient de fines pierreries, escarboucles, rubys balays, diamans, saphiz, esmeraudes, turquoyses, grenatz, agathes, berilles, perles, et unions d’excellence.

L’acoustrement de la teste estoit selon le temps : en hyver à la mode Françoyse; au printemps à l’Espagnole; en esté à la Tusque, exceptez les festes et dimanches, esquelz portoient accoustrement Françoys, parce qu’il est plus honorable et mieulx sent la pudicité matronale.

Les hommes estoient habilléz à leur mode. chausses, pour le bas, d’estamet ou serge drapée, d’escarlatte, de migraine, blanc ou noir; les hault de velours d’icelles couleurs, ou bien près approchantes, brodées et deschiquetées selon leur invention; le pourpoint de drap d’or, d’argent, de velours, satin, damas, tafetas, de mesmes couleurs, deschiquettés, broudez et acoustrez en paragon; les aguillettes, de soye de mesmes couleurs; les fers d’or bien esmaillez; les sayes et chamarres de drap d’or, toille d’or, drap d’argent, velours porfilé à plaisir; les robbes autant precieuses comme des dames; les ceinctures de soye, des couleurs du pourpoint; chascun la belle espée au cousté, la poignée dorée, le fourreau de velours de la couleur des chausses, le bout d’or et de orfevrerie; le poignart de mesmes; le bonnet de velours noir, garny de force bagues et boutons d’or; la plume blanche par dessus, mignonnement partie à paillettes d’or, au bout desquelles pendoient en papillettes beaulx rubiz, esmeraudes, etc.

Mais telle sympathie estoit entre les hommes et les femmes que par chascun jour ils estoient vestuz de semblable parure, et pour à ce ne faillir, estoient certains gentilz hommes ordonnez pour dire es hommes, par chascun matin, quelle livrée les dames vouloient en icelle journée porter, car le tout estoit faict selon l’arbitre des dames.

En ces vestemens tant propres et accoustremens tant riches ne pensez que eulx ny elles perdissent temps aulcun, car les maistres des garderobbes avoient toute la vesture tant preste par chascun matin, et les dames de chambre tant bien estoient aprinses que en un moment elles estoient prestes et habillez de pied en cap. Et, pour iceulx acoustremens avoir en meilleur oportunité, au tour du boys de Theleme estoit un grand corps de maison long de demye lieue, bien clair et assorty, en laquelle demouroient les orfevres, lapidaires, brodeurs, tailleurs, tireurs d’or, veloutiers, tapissiers, et aultelissiers, et là oeuvroient chascun de son mestier, et le tout pour les susdictz religieux et religieuses. Iceulx estoient fourniz de matiere et estoffe par les mains du seigneur Nausiclete , lequel par chascun an leurs rendoit sept navires des isles de Perlas et Canibales , chargées de lingotz d’or, de soye crue, de perles et pierreries. Si quelques unions tendoient à vetusté et changeoient de naïfve blancheur, icelles par leur art renouvelloient en les donnant à manger à quelques beaulx cocqs , comme on baille cure es faulcons.

Розділ LVII

Як жили телеміти

Ціле їхнє життя підхилялося не законам, не статутам і правилам, а їхній власній охоті й добрій волі. Вставали як заманеться, пили, їли, працювали, спали як забажається; ніхто не будив їх, ніхто не приневолював їх пити, їсти чи ще щось робити. Такий лад запровадив Ґарґантюа. Їхнє правило зводилося до однієї клаузули:

РОБИ ЩО ХОЧ,

бо людей вільних, високого коліна, одукованих, належних до порядного товариства, сама природа обдаровує інстинктом і спонукою творити добрі діла і долати нецноту, і це зветься у них честю. Але як їх тисне і гнобить підлий примус і неволення, їхня шляхетна любов до чесноти йде на те, аби скинути з себе і звалити ярмо рабства. Бо нас завжди вабить до заказаного і ми прагнемо того, в чому нам відмовлено.

Ця вольна воля породила у телемітів хвальне намагання робити гуртом те, чого, очевидячки, бажалося комусь одному. Як хтось із мужчин чи жінок казав: «Випиймо!» — пили всі; як хтось казав: «Зіграймо!» — грали всі; як хтось казав: «Ходімо гуляти в поле!» — йшли всі. Як хтось забалакував про соколині чи ще які лови, жінки з парадних румаків пересідали на добрих шлапаків і саджали гороб’ятника, сапсана або ж каню собі на ґантовану руку; чоловіки брали з собою інших птахів.

Усі ці люди були вельми обізнані, серед них, як чоловіків, так і жінок, не знаходилося жодного, хто б не вмів читати, писати, музичити, говорити п’ятьма-шістьма мовами і кожною з них компонувати і поезійки і прозу. Ніде, як тут, не було таких хоробрих і ґречних кавалерів, таких ходаків і їздців, моцаків, таких дзиґ, удатних так уміло орудувати всякою зброєю; ніде, як тут, не було таких нарядних і таких гожих, завжди веселих паній, чудових майстрих, до всякого шитва рукомесниць, тімах і знах у всякій жіночій шанованій і дозвільній роботі.

Оь чому, як хтось мусив покинути абатство, чи то на вимогу батьків, чи то з іншої якої причини, він забирав із собою і даму, саме ту, яка платила йому взаємністю, і вони одружувалися; вони і в Телемі жили в мирі та згоді, а побравшись, іще краще; покіль віку кохалися вони так само, як у день весілля.

Наведу вам, на незабудь, загадку, знайдену на мідяній таблиці в підмурку абатства. Ось вона.

Chapitre LVII

Comment estoient reiglez les Thelemites à leur maniere de vivre

Toute leur vie estoit employée non par loix, statuz ou reigles, mais selon leur vouloir et franc arbitre. Se levoient du lict quand bon leur sembloit, beuvoient, mangeoient, travailloient, dormoient quand le desir leur venoit; nul ne les esveilloit, nul ne les parforceoit ny à boyre, ny à manger, ny à faire chose aultre quelconques. Ainsi l’avoit estably Gargantua. En leur reigle n’estoit que ceste clause :

FAY CE QUE VOULDRAS,

parce que gens liberes, bien nez , bien instruictz, conversans en compaignies honnestes, ont par nature un instinct et aguillon, qui tousjours les poulse à faictz vertueux et retire de vice, lequel ilz nommoient honneur. Iceulx, quand par vile subjection et contraincte sont deprimez et asserviz detournent la noble affection, par laquelle à vertuz franchement tendoient, à deposer et enfraindre ce joug de servitude; car nous entreprenons tousjours choses defendues et convoitons ce que nous est denié.

Par ceste liberté entrerent en louable emulation de faire tous ce que à un seul voyaient plaire. Si quelq’un ou quelcune disoit : « Beuvons, » tous buvoient; si disoit : « Jouons, » tous jouoient; si disoit : « Allons à l’esbat es champs, » tous y alloient. Si c’estoit pour voller ou chasser, les dames, montées sus belles hacquenées avecques leurs palefroy gourrier, sus le poing, mignonement enguantelé, portoient chascune ou un esparvier, ou un laneret, ou un esmerillon. Les hommes portoient les aultres oyseaulx.

Tant noblement estoient apprins qu’il n’estoit entre eulx celluy ne celle qui ne sceust lire, escripre, chanter, jouer d’instrumens harmonieux, parler de cinq et six langaiges, et en iceulx composer tant en carme, que en oraison solue. Jamais ne feurent veuz chevaliers tant preux, tant gualans, tant dextres à pied et à cheval, plus vers, mieulx remuans, mieulx manians tous bastons, que là estoient, jamais ne feurent veues dames tant propres, tant mignonnes, moins fascheuses, plus doctes à la main, à l’agueille, à tout acte muliebre honneste et libere, que là estoient.

Par ceste raison, quand le temps venu estoit que aulcun d’icelle abbaye, ou à la requeste de ses parens, ou pour aultres causes, voulust issir hors, avecques soy il emmenoit une des dames, celle laquelle l’auroit prins pour son devot, et estoient ensemble mariez; et, si bien avoient vescu à Theleme en devotion et amytié, encores mieulx la continuoient ilz en mariaige : d’autant se entreaymoient ilz à la fin de leurs jours comme le premier de leurs nopces.

Je ne veulx oublier vous descripre un enigme qui fut trouvé aux fondemens de l’abbaye en une grande lame de bronze. Tel estoit comme s’ensuyt :

Розділ LVIII

Пророча загадка

Усяк, хто лиш на щастя упова,
Підбадьорись і слухай ці слова!
Як віриш ти, що можна зрозуміть,
Куди схиля світил небесних хід,
І передбачить здатен чоловік,
Що випаде на куций його вік,
І що іноді з Божої помоги
Грядущі відкриває він дороги
І, як доводять мудреців трактати,
Уміє у майбутнє проникати, —
Послухай і до відома візьми,
Що ще цієї ранньої зими
До нас приб’ється плем’я невідоме,
Якому набиватимуть оскому
Веселощі, розваги і гульня,
І от вони відверто, серед дня,
Таку серед людей заварять кашу,
Що зладу геть усю підірвуть нашу.
І як комусь умерле закортить
Ступити у недобрий їхній слід,
Ще більше зло посіє він між нами,
Зіткнувши друзів і братів лобами.
І сина не злякає думка ця:
Ножем зарізать рідного отця.
І навіть на всесилого магната
Його ж підданці стануть нападати.
І вирішать, що там про честь і шану,
Як хто згадає, то хіба востаннє,
Що випада усім, як не крутись,
Злітати вгору і котиться вниз.
Це викличе змагання неподобні,
Невпинну колотнечу й ворохобню,
І ужахнеться світ тоді увесь,
Хоч всяких встиг набачитись чудес.
Людей шляхетних у той час багато,
Кого до битви буде поривати
Завзяття легковажне й молоде,
У розквіт свого віку упаде.
І той уже ніяк не вийде з бою,
Хто в його шал поринув з головою,
Нарешті землю аж по самі тучі
Всі сповнять їхні посварки і бучі.
Тоді у нас владатимуть без міри
Не чесні люди, а якісь шальвіри.
І запанує, всім заткавши рота,
Підлота підла і низька низота,
З якої найдурніший правив щоб.
О цей безкраїй і сумний потоп!
Назвать потопом можна колотнечу,
Вона не вщухне, вдовольнившись дечим,
А землю обійме усю, коли
Наринуть торопкі, круті вали
І вояків накриють заодно,
Посеред січі тягнучи на дно,
Так битвою захоплених своєю,
Що не захтять подарувать душею
І німину, чому, бач, цей товар
Більш не богам лягає на вівтар,
А з бебехами йде на те без лишку,
Щоб смертні набивали добре кишку.
Тепер вам видно, як усі ці спори
Ведуть нас непохибно до розору,
Журбу і горе сіючи віднині
На круглім тілі нашої махині.
І навіть ті, кому вона кохана,
Хто не бажа, щоб їй було погано,
Попробують, такі вони неситі,
Уярмити її і підклонити
Так хвацько, що залишиться цій бранці
Аж до Творця звертатись наостанці.
А потім і найбільше лихо буде,
Як небеса замостить тінь усюди,
І сонце не здолає побороти
Глуху, як ніч, як померки, темноту.
І стане тьма між сонцем і землею
І вже не зблисне й іскорки крізь неї,
І в світі запанує пустота,
Та перше, ніж зайде подія та,
Розбурканий він струсом буде знов,
Захитаний ще дужче до основ,
Ніж Етна того дня, як п’ясть Кроніда
Ударом скинула її на титаніда,
І ніж енарського бескеття брили
Тоді, коли повстав Тифон гордливий
І заходивсь швиргать, собі на горе,
Гірські вершини просто в синє море.
Отож земля за лічені хвилини
Зазнає стільки лиха і руїни,
Що ті, хто вже доп’явся до керма,
Віддать його запрагнуть задарма.
Пора тоді перепориться ця:
Привести ці змагання до кінця.
Бо вже тоді наплив морського валу
Примусить всіх давати швидше драла.
Одначе, перш ніж кинутись навтьоки,
Ще всяк устигне вздріти недалеко,
Як полум’я повзе по небозводу,
Щоб висушити цю потопну воду.
Коли ж буремні поминуть ці дні,
Побачать із утіхою одні,
Як обмилує милостями їх
За всі труди подвижницькі Пан-Біг.
А іншому, хто напитав біди,
Ніякого добра уже не жди.
Тепер, коли цей труд дійшов до краю,
Всяк зна, який талан його чекає.
Чи ж нагороди щедрої не варт
Хто силу духу появив і гарт?

Щойно читання цього пергамену дійшло краю, Ґарґантюа глибоко зітхнув і звернувся до присутніх:

— Це ж не від сьогодні гонять людей, вірних вірі євангельській, але щасливий той, хто не поблазниться і йтиме простісінько до мети, що вказав нам Господь устами укоханого свого Сина, йтиме, бажаннями тіла не манячи себе і не ваблячи.

Тоді обізветься чернець:

— Як ви гадаєте, що містить у собі і що означає ця загадка?
— Що? (перепитав Ґарґантюа). Відкриття і утвердження божественної істини.
— Святим Ґодераном свідчуся (сказав монах), я цю загадку тлумачу зовсім не так! Це ж бо пророка Мерліна стиль! Виводьте з неї будь-які алегорії, надавайте їй найглибшого змісту, фантазуйте скільки заманеться — і ви і іже з вами. Я бачу тут лише один сенс, тобто опис гри в опуку, а втім, тумануватий. Зводники людей — це гравці в м’яча, зазвичай вони перебувають у приязних стосунках між собою. Після двох подач один виходить із гри, а другий починає. Вірять першому, хто крикне, як пролетить опука — над чи під мотузкою. Вода — це піт, струни ракетки з баранячих чи козячих кишок, куляста махиня — це опука. Після гри учасники сушаться біля яскравого вогню, беруть сорочки, а потім залюбки сідають до столу, і найвеселіше бенкетують ті, хто виграв. Гуляй душа без кунтуша!

КІНЕЦЬ

Chapitre LVIII

Enigme en prophetie

Pauvres humains qui bon heur attendez,
Levez vos cueurs et mes dictz entendez.
S’il est permis de croyre fermement
Que par les corps qui sont au firmament
Humain esprit de soy puisse advenir
A prononcer les choses à venir,
Ou, si t’on peut par divine puissance
Du sort futur avoir la congnoissance,
Tant que l’on juge en asseuré discours
Des ans loingtains la destinée et cours,
Je fois sçavoir à qui le veult entendre
Que cest hyver prochain, sans plus attendre,
Voyre plus tost, en ce lieu où nous sommes
Il sortira une maniere d’hommes
Las du repoz et faschez du sejour,
Qui franchement iront, et de plein jour,
Subourner gens de toutes qualitez
A different et partialitez.
Et qui vouldra les croyre et escouter
(Quoy qu’il en doibve advenir et couster),
Ilz feront mettre en debatz apparentz
Amys entre eulx et les proches parents;
Le filz hardy ne craindra l’impropere
De se bender contre son propre pere;
Mesmes les grandz, de noble lieu sailliz,
De leurs subjectz se verront assailliz,
Et le debvoir d’honneur et reverence
Perdra pour lors tout ordre et difference,
Car ilz diront que chascun à son tour
Doibt aller hault et puis faire retour,
Et sur ce poinct aura tant de meslées,
Tant de discordz, venues et allées,
Que nulle histoyre, où sont les grands merveilles,
A faict recit d’esmotions pareilles.
Lors se verra maint homme de valeur,
Par l’esguillon de jeunesse et chaleur
Et croire trop ce fervent appetit,
Mourir en fleur et vivre bien petit.
Et ne pourra nul laisser cest ouvrage,
Si une fois il y met le couraige,
Qu’il n’ayt emply par noises et debatz
Le ciel de bruit et la terre de pas.
Alors auront non moindre authorité
Hommes sans foy que gens de verité;
Car tous suyvront la creance et estude
De l’ignorante et sotte multitude,
Dont le plus lourd sera receu pour juge.
O dommaigeable et penible deluge!
Deluge, dy je et à bonne raison,
Car ce travail ne perdra sa saison
Ny n’en sera délivrée la terre
Jusques à tant qu’il en sorte à grand erre
Soubdaines eaux, dont les plus attrempez
En combatant seront pris et trempez,
Et à bon droict, car leur cueur, adonné
A ce combat, n’aura point perdonné
Mesme aux troppeaux des innocentes bestes,
Que de leurs nerfz et boyaulx deshonnestes
Il ne soit faict, non aux Dieux sacrifice,
Mais aux mortelz ordinaire service.
Or maintenant je vous laisse penser
Comment le tout se pourra dispenser
Et quel repoz en noise si profonde
Aura le corps de la machine ronde !
Les plus heureux, qui plus d’elle tiendront,
Moins de la perdre et gaster s’abstiendront,
Et tascheront en plus d’une maniere
A l’asservir et rendre prisonniere
En tel endroict que la pauvre deffaicte
N’aura recours que à celluy qui l’a faicte;
Et, pour le pis de son triste accident,
Le clair soleil, ains que estre en Occident,
Lairra espandre obscurité sur elle
Plus que d’eclipse ou de nuict naturelle,
Dont en un coup perdra sa liberté
Et du hault ciel la faveur et clarté,
Ou pour le moins demeurera deserte.
Mais elle, avant ceste ruyne et perte,
Aura longtemps monstré sensiblement
Un violent et si grand tremblement,
Que lors Ethna ne feust tant agitée
Quand sur un filz de Titan fut jectée;
Et plus soubdain ne doibt estre estimé
Le mouvement que feit Inarimé
Quand Tiphoeus si fort se despita
Que dens la mer les montz precipita.
Ainsi sera en peu d’heure rengée
A triste estat, et si souvent changée,
Que mesme ceulx qui tenue l’auront
Aulx survenans occuper la lairront.
Lors sera près le temps bon et propice
De mettre fin à ce long exercice :
Car les grans eaulx dont oyez deviser
Feront chascun la retraicte adviser;
Et toutesfoys, devant le partement,
On pourra veoir en l’air apertement
L’aspre chaleur d’une grand flamme esprise
Pour mettre à fin les eaulx et l’entreprise.
Reste, en après ces accidens parfaictz,
Que les esleuz joyeusement refaictz
Soient de tous biens et de manne celeste,
Et d’abondant par recompense honeste
Enrichiz soient; les aultres en la fin
Soient denuez. C’est la raison, affin
Que, ce travail en tel poinct terminé,
Un chascun ayt son sort predestiné.
Tel feut l’accord. O qu’est à reverer
Cil qui en fin pourra perseverer !

La lecture de cestuy monument parachevée, Gargantua souspira profondement, et dist es assistans :

— Ce n’est de maintenant que les gens reduictz à la creance Evangelicque sont persecutez; mais bien heureux est celluy qui ne sera scandalizé et qui tousjours tendra au but, au blanc que Dieu, par son cher Filz nous a prefix, sans par ses affections charnelles estre distraict ny diverty.

Le moyne dist :

— Que pensez vous, en vostre entendement, estre par cest enigme designé et signifié?
— Quoy? (dist Gargantua). Le decours et maintien de verité divine.
— Par sainct Goderan (dist le moyne), telle n’est mon exposition; le stille est de Merlin le Prophète. Donnez y allegories et intelligences tant graves que vouldrez, et y ravassez, vous et tout le monde, ainsy que vouldrez. De ma part, je n’y pense aultre sens enclous q’une description du jeu de paulme soubz obscures parolles. Les suborneurs de gens sont les faiseurs de parties, qui sont ordinairement amys, et, après les deux chasses faictes, sont hors le jeu celluy qui y estoyt et l’aultre y entre. On croyt le premier qui dict si l’esteuf est sus ou soubs la chorde. Les eaulx sont les sueurs; les chordes des raquestes sont faictes de boyaux de moutons ou de chevres; la machine ronde est la pelote ou l’esteuf. Après le jeu, on se refraischit devant un clair feu, et change l’on de chemise, et voluntiers bancquete l’on, mais plus joyeusement ceulx qui ont guaingné. Et grand chere! »

FIN


  1. Читальнику, що взяв сей твір читать,
    Під лаву кинь усякий забобон!
    Не думай, що труїтель я чи тать:
    Я так собі – веселий балабон.
    Премудрості не знайдеш тут скарбон,
    Зате сміха – сто двадцять торб із міхом,
    А сміх одвіку бореться із лихом;
    Отож очей слізьми не притуманюй,
    Жени журбу цілющим добрим сміхом,
    Бо сміх самій людині притаманний. 

  2. La version de 1535 publiée par François Juste ajoute : « Vivez Joyeux » 

  3. 3 додатком (латин.)  

  4. У книзі II Про державу (латин.)  

  5. У книзі III Про сили природні та в книзі XI Про призначення частин тіла (латин.)  

  6. Les trois derniers ouvrages sont bien sûr imaginaires. 

  7. C’est-à-dire que la lecture apportera au lecteur à la fois plaisir et profit, nourriture et médecine, festin et thérapie. 

  8. Vie de la cité. 

  9. Domestique. 

  10. Expression d’Erasme : adhérer totalement à une opinion. 

  11. Surnom générique du moine ivrogne et paillard. 

  12. Тут п’ють (латин.)  

  13. Reliques destinées à demander l’aumône. 

  14. Le « translatio imperii », concept politique au cœur du conflit franco-germanique au XVIe siècle. 

  15. Ici on boit ! 

  16. Cursives difficiles à déchifrer. 

  17. Frou-frous féminins, sous-entendu érotique. 

  18. Frou-frou, accessoires. 

  19. Tribu germanique vaincue par Marius. 

  20. Le pape, traficant d’indulgences. 

  21. Luther ? 

  22. Tiare ! 

  23. De St Acaire, guérisseur des fous. 

  24. Les Français retenus à Madrid par Charles Quint ?  

  25. Pédés. 

  26. L’Aigle impériale. 

  27. Empyrée, ciel des dieux. 

  28. Interprètes juifs des Ecritures. 

  29. Déesse grecque, semeuse de discorde. 

  30. Reine des Amazones. 

  31. Tu l’as prise. 

  32. La fameuse donation de Constantin ? Par ce faux, la papauté reçut l’imperium (autorité) sur l’Occident. 

  33. Aubépine. 

  34. Soit en pleine canicule. 

  35. Scipion l’Africain. 

  36. Equité. 

  37. Cuillérée. 

  38. Acte. 

  39. Syphilitique. 

  40. Charles V ?  

  41. Hyprocrite. 

  42. Satan ?  

  43. Celui qui est : Dieu. 

  44. Chrétiens. 

  45. Etonnés. 

  46. Promesse aux Chétiens de vivre en paix. 

  47. Fers. 

  48. Jésus ? 

  49. Sans comparaison possible. 

  50. Sursum corda ! de la messe en latin. 

  51. Statuette des horlogers. 

  52. Bâton, mais aussi membre en érection. 

  53. Ficelle qui sert au tressage des cordes. 

  54. L’Eglise ou bien la société, l’idéologie dominante, etc. 

  55. У книзі III (латин.). 

  56. Книга Про страву (латин.). 

  57. Книга VII, розділ V (латин). 

  58. Комедія про шкатулку (латин.)  

  59. Книга Про день народження (латин.)  

  60. Книга VII, розділи III і IV, Про при(роду) тварин (латин.)  

  61. Книга III, розділ XVI (латин.)  

  62. Матері довгії десять 

  63. Диґести Про своїх і законних, закон «Тому, хто не залишив духівниці», параграф 13… Новели про відновлення у правах і про ту, що розроджується на одинадцятому місяці (латин.)  

  64. Ґалл, Диґести, Про дітей і посмертних спадкоємців і Диґести Про стан людей, закон «На сьомому (місяці)» (латин.)  

  65. « Caviar » 

  66. Bologne 

  67. Poison. 

  68. Sauvages mythiques (Papillons) réputés antichrétiens. Plus tard surnom des protestants. 

  69. Belle nana. 

  70. Tyro. 

  71. Mes petits potes. 

  72. Tambourineurs… 

  73. Métaphore obscène. 

  74. Ou « siperfetation », plusieurs grossesses à la suite. 

  75. Mois important, puisqu’il est celui de St Blaise, patron du vent et du pet. 

  76. Tripes à la mode de Caen, mais de Chinon. 

  77. Prières. 

  78. Entrer en vin : commencer à boire. 

  79. Scène complexe. 

  80. C’est-à-dire sans modération. 

  81. Позбавлення уже передбачає посідання (латин.)  

  82. Горацій — Послання (латин.). Переклав Михайло Білик. 

  83. Жених (латин.)  

  84. Випалена земля (латин.)  

  85. Не забувай, з ким маєш справу; лий на двох; «бус» вийшло з ужитку (латин)  

  86. Пиймо, друзяко! (Баск.)  

  87. Прагну (латин. — Євангелія від Івана, 19, 28)  

  88. Сльоза Христова (латин.)  

  89. Звідси і сюди! (Латин.)  

  90. Природа порожнечі не терпить (латин.)  

  91. Fameux vers d’Horace. « Quelles merveilles n’opère pas l’ivresse ! »  

  92. La débauche des Templiers était proverbiale. 

  93. Jeu de mots avec le Psaume 19-5. Sponsus/spongia (éponge). 

  94. Jeu avec le psaume 142-6. « Comme une terre sans eau. » 

  95. Echelle de caviste. 

  96. « Voyez à qui vous avez affaire; versez pour deux; bus n’est pas correct. » Jeu sur la forme bus, passé simple de « boire ».  

  97. Jeu de mot avec avaler, qui veut direr aussi monter. 

  98. Jeu de mots avec l’expression « étrille-fauveau », un cire-pompes. 

  99. Compagnons, à boire ! » Expression basque. 

  100. J’ai soif. Mots du Christ sur la Croix. 

  101. Incombustible en grec. 

  102. Argus et Briareus, géants mythiques. Jeu de mots avec « somme », Argus ayant été endormi par Mercure. 

  103. Muscat du Vésuve. 

  104. Maison natale de Rabelais. 

  105. Du vers à la bouche. Parodie du psaume 65-9. 

  106. La nature a horreur du vide, axiome scolastique. 

  107. Ou chapitre V dans l’édition de François Juste, 1535. 

  108. Grande gorge, grand mangeur, personnage du folklore méridional. 

  109. Adeptes de Duns Scot, symbole de l’obscuransme « gothique » au temp de Rabelais. 

  110. C’est-à-dire à l’aise dans la digestion ? 

  111. Bouchon. 

  112. Berçait. 

  113. Описуване (латин.)  

  114. Про каміння (латин.)  

  115. У книзі останній (латин.)  

  116. Любов не шукає свого (грецьк. — Перше Послання до Коринтян апостола Павла, 13, 5)  

  117. Марка — старовинна міра ваги, близько 250 грамів 

  118. Довгорунний баран — старовинна французька золота монета 

  119. Documents. 

  120. Goussets. 

  121. Par « cul » il faut entendre le gros bout de l’aiguille, mais l’allusion obscène est évidente. 

  122. Jambes. 

  123. Comprendre « au grand dam ». 

  124. Semelle. 

  125. Gros buveur. 

  126. Juifs convertis. 

  127. Mauresque. 

  128. L’amour n’attend rien en retour. St Paul (Ephésiens 2, 19). Il s’agit ici de la Charité.  

  129. Chicaneurs. 

  130. Fleuve du Paradis terrestre. 

  131. Les Fugger, fameux banquiers d’Augsburg. 

  132. Mode sous Louis XI. 

  133. Право народів (латин.)  

  134. Про жертвоприносини і магію (латин.)  

  135. Про призначення частин тіла (латин.)  

  136. Про мет(од) лікування… Про вражені місця… Про причини хвороб (латин.)  

  137. Тускул(анські) розмови (латин.)  

  138. Про сили серця (латин.)  

  139. Проблеми (латин.)  

  140. Eduqué. 

  141. Blanc. 

  142. Le dernier mot. 

  143. Квинтал — міра ваги, дорівнює 400 фунтам 

  144. «Про спосіб позначення» (латин.)  

  145. «Про спосіб позначення» не є наука (латин.)  

  146. «Що є?.. Доповнення…», «Як за столом поводитися…», «Про чотири головні чесноти… з коментарем…», «Спи спокійно» (латин.)  

  147. Евдемон — щасливий (грекою)  

  148. Понократ — дужий, невтомний (грекою)  

  149. Голова Господня (ґаскон.). Нема Бога в тебе у животі (нім.). Голова Христова (італ.)  

  150. Левкеція — замість Лютеція, як називався колись Париж. 

  151. Про повняву у святобожництві (латин.)  

  152. За і проти (латин.)  

  153. Мнемонічне слово, що правило для запам’ятовування модусів першої фігури силогізму та означення їх. 

  154. Філотомій — любитель краяти (грекою)  

  155. Добридень — скоромовкою (латин.)  

  156. Добридень і вам теж (латин.)  

  157. Пане (латин.)  

  158. І розумний нею не погребує! (Латин.)  

  159. Оддайте кесареві кесареве, а Боже Богові. Аж ось де собака закопаний (латин)  

  160. У храмі милосердя, кістка тобі в горло, ми добре під’їмо. Я заколов свинку, знайдеться у мене і добре винце (середньовіч. латина)  

  161. Бога ради, віддайте нам наші дзвони (середньовіч. латина)  

  162. Удинині проповіді, аби тільки (середньовіч. латина)  

  163. Вам треба розгрішення? Далебі, ви його дістанете та ще й дарма (середньовіч. латина)  

  164. Пане, обдзвонодій нас! (Середньовіч. латина)  

  165. Здобуток міста (латин)  

  166. Який уподібнився був до скотини нерозумної і зрівнявся з нею, дивись псалом, не знаю який (латин)  

  167. Це Ахілл на славу (середньовіч. латина)  

  168. Я міркую так: усяк дзвін дзвонний, на дзвіниці дзвенючий, дзвонячи дзвонно, дзвоніння викликає у дзвонарів дзвонне. У Парижі є дзвони. Що й треба було довести (середньовіч. латина).  

  169. За третім модусом першої фігури (латин.)  

  170. Назва цього модуса.  

  171. В ім’я Отця і Сина і Духу Святого, амінь (латин.)  

  172. Його-бо царству не буде кінця-краю, амінь! (Латин.)  

  173. А проте, оскільки, безперечно, Поллуксом свідчуся, якщо, принаймні, Бог свідок (латин.)  

  174. Прощавайте і плескайте. Я, Каленіно, посвідкував (латин.)  

  175. За модусом та фігурою (латин.)  

  176. Малі логікалії! Сукнина до чого належна? (Латин.)  

  177. Безсистемно і до різних осіб (латин.)  

  178. Як належна, а до чого? (Латин.)  

  179. До моїх голінок (латин.)  

  180. Я сам, подібно до того, як субстанція несе акциденцію (латин.)  

  181. Безкоштовно (латин.)  

  182. Усе народжене роковане на загин (латин.)  

  183. Даремно вам рано вставати (латин. — Псалом 125, 2.)  

  184. Звідси вірші (латин.)  

  185. Анаґност — читака (грекою)  

  186. Про сільське господарство (латин.)  

  187. Піно, ф’єр, мюскадо, бікан, фуарар — гатунки винограду. 

  188. Пикрохол — від грецького пикрос — гіркий і холе — жовч. 

  189. Скликаючи членів капітулу на капітул (латин.)  

  190. Проти каверз супостата (латин.)  

  191. На славу миру (латин.)  

  192. Натиск ворогів (латин.)  

  193. Даруй мені пиття! (Латин.)  

  194. Апофтеґма — вислів (грекою)  

  195. Каюся! Помилуй! У руки (твої свій дух віддаю!) (Латин.)  

  196. Que ce qui ont voie au chapitre, se rendent au chapitre. 

  197. Contre les pièges de l’ennemi. 

  198. Pour la Paix. 

  199. Entamure : hachis. Entameur : celui qui fait du hachis. 

  200. Etendards de cavalerie. 

  201. Donc. 

  202. Безант — візантійська золота або срібна монета. 

  203. Філіпп — грецька золота монета. 

  204. Квапся неспішно (латин.)  

  205. Ехефрон — обачний (грекою)  

  206. Hâtez-vous lentement. 

  207. La Baltique. 

  208. A cette époque on appelait « Sarmates » la noblesse de Pologne-Lituanie-Ruthénie. 

  209. Ukraine. 

  210. Turquie d’Asie. 

  211. Мюїд і буасо — старовинні міри сипучих тіл, дорівнюють 270 і 13 літрам. 

  212. Питне золото (латин.)  

  213. Святий Боже! (Грецьк.)  

  214. Додатки додатків до «Хронік» (латин.)  

  215. Додатки додатків до «Хронік» (латин.)  

  216. Канна — міра довжини, близько двох метрів 

  217. У статуті ордену (латин.)  

  218. По-перше (латин.)  

  219. По-друге (латин.)  

  220. І вийде пагонець із кореня Ессейового (латин.)  

  221. Великі духовні особи не стають великими вченими (середньовіч. латина)  

  222. Чому? Тому що (латин.)  

  223. 3 носа дізнаєшся, як до тебе знімаю я (останні слова з псальми 123) (латин.)  

  224. Блаженний той (латин.)  

  225. Коротка молитва небес сягає, довге пиття чаші спорожнює (латин.)  

  226. Прийдіть, вип’ємо (латин.)  

  227. Фригідний і зурочений (латин.)  

  228. Про погорду до світу і втечу від спокус його (латин.)  

  229. Свого часу і на своєму місці (латин.)  

  230. En temps et lieu. 

  231. Hutte. 

  232. Вейовіс — давньоримське божество, очевидно — бог помсти. 

  233. Фронтист — мислитель (грекою)  

  234. Себаст — шановний (грекою). 

  235. Тольмер — відважний, зухвалий (грекою).  

  236. Ітибол — влучний, Акамас — невтомний, Хіронакт — той, у кого руки завжди при ділі, Софрон — розсудливий (грекою).  

  237. Телемська пустинь — від грецького телема — бажання.  

  238. Потім (латин.)  

  239. Нобіль — старовинна англійська золота монета. 

  240. Арктика — північна, Калаера — від грецького калось — добрий, аер — повітря, Анатолія — східна, Месембрина — південна, Гесперія — західна, Кріера — холодна (грекою).  

  241. Туаза — міра довжини, дорівнює майже двом метрам.  

  242. Singes. 

  243. Fabricants. 

  244. Maladie infectieuse. 

  245. Mâche-foin. 

  246. Juges ecclesiastiques. 

  247. Cerceuil. 

  248. Potence. 

  249. Caba, mais aussi « cas bas », allusion obscène au sexe féminin. 

  250. Pingres. 

  251. Gloutons. 

  252. Avaleurs de brumes matinales. Les lève-tôt. 

  253. Bassins à pièces d’or. 

  254. Chicheface était alors un monstre effrayant dans les histoires pour enfants. 

  255. Tondre. 

  256. Serviteurs 

  257. Galeux. 

  258. Vos chancres… 

  259. Louanges. 

  260. Plaisirs. 

  261. Convient. 

  262. Louanges. 

  263. Intimes. 

  264. Drilles. 

  265. Gaillards. 

  266. Allusion au poème d’Octavien de St-Gelais, où le monastère est présenté comme un asile contre les persécutions. 

  267. Bienfaiteur. 

  268. Pourvoir. 

Laisser un commentaire