Taras Chevtchenko
≡ Les Bilingues


Vie

Poète ukrainien (Moryntsi, auj. Zvenyhorod, 1814 – Saint-Pétersbourg 1861).

Fils de serfs, émancipé (1838) grâce au peintre Brüllov, dont il devient l’élève, il offre dès ses premiers poèmes une vision romantique et populaire, mais déjà porteuse de critique sociale, de l’Ukraine et de son passé (la Folle, Kateryna, 1838 ; les Haïdamaks, 1841). Son premier recueil poétique, le Kobzar (1840) fut salué par la critique russe progressiste (Bielinski), sensible à son inspiration authentiquement populaire et à sa sincérité. Au contact des réalités sociales, sa pensée se radicalise et son œuvre, qui dénonce le servage et l’oppression nationale (le Rêve, Caucase, la Sorcière, 1844-1847) et appelle à la révolte les peuples slaves (l’Hérétique, Testament, 1845), ne circulera plus qu’en copies manuscrites (Trois Ans, 1845).

Affilié à la confrérie secrète « Cyrille et Méthode », d’idéologie démocratique et panslaviste, il est arrêté en 1847, déporté à Orsk, puis à Novopetrovsk, privé du droit d’écrire et de peindre : il n’abdique pas, mais exhale sa nostalgie, flétrit l’autocratie (les Rois, 1848) et compose en russe des récits autobiographiques (le Musicien, l’Artiste, 1854-1856). Amnistié (1857), la santé ruinée, il rallie le camp démocrate, exalte ses martyrs (les Néophytes, 1857), prêche l’abolition du servage et prophétise un avenir meilleur (le Songe, 1858). Il compose une édition augmentée du Kobzar, mais celle-ci ne parut intégralement qu’en 1876 à Prague (avec les poèmes interdits par la censure russe).

Il est considéré comme le père de la littérature nationale ukrainienne.

Œuvre

1840 : Le Kobzar
1841 : Les Haïdamaks
1844 : Le Rêve ; La Servante ; Caucase
1845 : L’Hérétique ; Testament; Trois ans
1848 : Les Rois
1856 : L’Artiste
1857 : Les Néophytes

Traductions

Anne DELAGE ou SIMON DE LAGE dite Simone ARNAUD ou encore Arnaud S.(épouse COPIN-ALBANCELLI)

Etudes

A compléter…

Autres auteurs

Auteurs ukrainiens: Taras Chevtchenko
Auteurs français: Victor Hugo

 

Le Kobzar

Le Kobzar (en ukrainien: Кобзар, « Le Barde ») est un recueil de poèmes écrits en ukrainien et publié pour la première fois, avec huit poèmes, en 1840 à Saint-Pétersbourg. Cet œuvre unique, enrichie par la suite de nombreux poèmes, valut à son auteur le surnom de « Barde national ». Interdit par l’oukase d’Ems (prohibant toute création littéraire en ukrainien) le Kobzar fut par la suite édité à l’étranger. Les Ukrainiens de l’empire tsariste n’eurent jamais droit à la version complète du Kobzar, mais la gloire du poète était déjà faite depuis longtemps, en Russie comme en Ukraine. Sous le régime communiste, la censure interdit certains passages jugés trop radicaux.

Combe après combe

Combe après combe1, la steppe;
Une tombe au-dessus d’elle.
Un cosaque s’en échappe,
L’allure grise et frêle.

Il se lève seul dans la nuit
Et s’en va dans la plaine
Fredonnant cet air lent:
« On nous a bien ensevelis,
Mais sur cette tombe personne
Ne passe en se recueillant.

Trois cents compagnons ci-gisent !
Aussi purs que le cristal qu’on brise!
Et la terre nous laisse au ban.
Sur ordre de l’hetman2,
On envoya aux caravanes3
Les chrétiens du pays;
Nous massacrâmes nos frères,
Et notre propre terre
De notre sang fut salie.
Nous le bûmes jusqu’à l’ivresse
Et dans la maudite fosse
Nous tombâmes comme dans un lit. »

Puis il se tait, mélancolique,
Recourbé sur sa pique.
Il sèche d’amères larmes
Quand au sommet du tertre
Il croit entendre le Dniepr
Gémir dans le vacarme.

Depuis le village, au-delà des rives,
Des sons à travers bois se suivent.
C’est le chant du coq.
Alors le cosaque bascule,
La combe croule,
Et la tombelle sanglote4.

 

Passent les jours (ext. des « Haïdamaks »)

Passent les jours, passe l’été,
L’Ukraine, toujours, est en flammes5 ;
Dans les villages, attristés,
Des enfants nus, sans père ni mère.
Les feuilles jaunies bruissent dans les chênes ;
Les nuées dansent ; le soleil se pâme ;
Mais on n’entend plus de langue humaine ;
Seule grogne la bête à travers le village,
Dévorant les restes, laissés en partage,
De maudits Polaks — qui nourrissent les loups,
Avant que les neiges ne ramassent
De la meute les derniers bouts…

За байраком байрак

За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак
Встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,
Іде в степ, а йдучи
Співа, сумно співає:
“Наносили землі
Та й додому пішли,
І ніхто не згадає.

Нас тут триста, як скло!
Товариства лягло!
А земля не приймає.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
По своїй по землі
Свою кров розлили
І зарізали брата.
Кровю брата впились
І отут полягли
У могилі заклятій.”

Та й замовк, зажуривсь
І на спис похиливсь.
Став на самій могилі,
На Дніпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Сині хвилі голосили.

З-за Дніпра із села
Лyна гаєм гула,
Треті півні співали.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала.

 

Минають дні (уривок з « Гайдамак »)

Минають дні, минає літо,
А Україна, знай, горить;
По селах голі плачуть діти —
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нігде не чуть людської мови;
Звір тілько виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовків ляхами годували,
Аж поки снігом занесло
Огризки вовчі…

 


  1. Le mot « baïrak » (combe, petite vallée profonde et boisée) est une expression géographique typique de la steppe ukrainienne, et dont la sonorité turque ou tatare renvoie bien sûr à l’histoire des guerres cosaques. Un baïrak était, à l’origine, un camp tatar stationné dans la steppe.  
  2. Il peut s’agir de Petro Dorochenko ou de Youri Khmelnytskyj, hetmans du XVIIe s. Pour libérer l’Ukraine, ils acceptèrent un temps de marchander avec les Turcs. Le hetman était un chef militaire cosaque pourvu de tous les pouvoirs civils et militaires. Grand féodal, il pouvait posséder jusqu’à plusieurs centaines de villages.  
  3. Cet extrait appartient au cycle poétique « Au cachot » (1847) écrit en exil. Il est emprunt de nostalgie pour la patrie perdue, mais « Combe après combe » y tient une place particulière, puisqu’il a pour thème la trahison. Rappelons qu’à l’époque de sa rédaction, le poète était enfermé à Saint-Pétersbourg dans la forteresse St Pierre et Paul et interrogé par le FSB de l’époque, le « 3e Bureau ». Taras Chevtchenko était accusé de complot contre le tsar, après que son appartenance à la société secrète « Cyril et Méthode » ait été dénoncée par un étudiant . 
  4. Proches par leur forme de nos tombelles celtiques, jadis dans la steppe ukrainienne de petites buttes appelées kourganes ou « mohyla », hantaient l’imaginaire des paysans. Les femmes les entretenaient en échange de petits bénéfices magiques. En réalité, la plupart des tombelles étaient scythes et dataient de l’antiquité, mais à l’époque de Chevtchenko (au XIXe siècle) on pensait qu’elles provenaient du « glorieux passé cosaque ». Le poète s’est largement inspiré du mythe en le rendant plus romantique. On peut même considérer ces tombelles comme la base et la source de la vision chevtchenkienne.  
  5. Il s’agit de la révolte d’Ivan Gonta, tirée du fameux roman en vers « Les Haïdamaks », relatant le sanglant soulèvement antipolonais de 1768 et le massacre d’Ouman.  

Il y a 8 commentaires pour “Taras Chevtchenko
≡ Les Bilingues

  1. згадка про кургани тут недоречна, на мій погляд, оскільки байрачна могила – то щось зовсім протилежне курганному похованню
    там славні лицарі, тут – заложні мерці, прокляті, закляті, яким ніхто не вклоняється, ніхто навіть не провідує
    там – небесний вектор, увисочінь, до бога, до сонця, тут – під землю, до пекла або як мінімум до чистилища
    там – монумент-пам »ятка, тут – загублене в яру місце схову, забуття
    це ж видно з самого тексту навіть, усі ті негативні конотації… нічого спільного з славними курганами !
    байрак є, власне, свого роду топографічною антитезою кургану, імхо…

  2. Все правильно:) та збуджує у мені нові перекладацькі настрої (але тільки, щоб отримати такі подібні, якісні коментарі ;))

    Якщо мова про « tombelle », то так. В перекладі, це слово далеко не є ідейним; я волів би чіткіше перекласти, але справа в тому, що нема відповідного слова у фр. мові (хіба підкажеш ?)

    Треба з тим згодитись: образ укр. степу загалом — це щось чуже французькій душі. Вона бачить великий азійський степ, поселений радше жюльвернськими татарами і Мішель Строгофами ніж козаками-неґрієрами. А передати поняття « Могила/Курган » французові, так як українець їх сприймає, це вже по над моїми силами. 🙂

    Ну все одно, чи « томбель » буде братською могилою, чи лицарським пам’ятником, тут не розрізнити. І так слово « томбель » — дуже рідкісне (хоча зрозуміле), та ніхто з пересічних фр. читачів не подумає про щось лицарського, давнього і… високого (в твоєму розумінні). До речі, якщо зійти більш углиб, то поховань в тих кельтських могилах-томбелях, котрих називаємо tombelles, не було ! Це були звичайні скупчення землі та каміння, для спостерігання ворогів, і тепер… краєвиду. Як видно, у франції теж існує маса забобонів навколо тих стародавніх могил. 😉

    Щодо наших козаків-зрадників, яких земля не бере, ні пекло, ні небо — то вони все одно поховані, а ховати — це шанувати (у більшій чи меншій мірі). Тут, як на мене, друга тема являється: це проблема Забуття, історичного забуття.. Неповага не в самій могилі, а у забутті.

    В нашому житті, таке щодня відбувається. Мозок самоочищується, викидаючи весь негатив; це направду гігієнічний рефлекс, несвідомий, наче самооборона психічна. Таким чином ми забуваємо, ховаємо бруд десь глибше, щоб якось “легше” нам жилося… Без того, в наших головах таких козаків скупчилося б до струсу 🙂

    Я бачу тих козаків в байраку, як порох історії, як бруд, що набуває із часом символічної сили й вартості; цей бруд навіть спроможний нам дати зрозуміти глибшу Істину. Якась алхімія схована в цій підземній УкрАїні. Порох той діє наче виноградне гниття. Стає позитивним. Сама доля виноробного пороху — стати “шляхетнім”, як це кажуть французи : la pourriture noble. Отже через поетичну сублімацію і дію часу, якоїсь-там шляхетності у тих козаків-зрадників таки є… Та багато позитивного бачу в цій романтичній візії зомбія, що мимо всього перед нами плаче, немов естет, зворушений нічною й темною красою краєвиду 😉

    До речі, цей порох над виноградом, це очевидно гриб, бактерія, тобто, порох цей — живий, так само як “живий” наш козак сірий ! Мусів прийти поет-вініфікатор, щоб нас напоїти шаленою візією… і ось, порох спрацював. Вийшла поема від якої я сп’янів і почав страшенні казати нісенітниці ! 🙂

    Ох, українська історія : у ній схована універсальна правда. Ми її любимо і одночасно ненавидимо, бо вона жахлива, через ті постійні поразки, страшні катування, спричинені не тільки зовнішніми агресіями, а ще й більше напевно нашою славною автофобією… Але якщо взяти цей епізод (братовбивче раболовство) то це нічого іншого як один з видів звичайного людського буття. Тут француз все зрозуміє.

    Ну, додав би ще, судячи всього, що історична доля України — це постійна зрада. Хто сидів у казематі через зраду, міг тільки про це думати… І уявляю, що так було із ТГ в тих часах. Не знаю чи тема зради має великий успіх у піснях чи поезіях (не говорю про любовних), але Шевченкові воно вдалось.
    В цій легенді, властиво, не бог карає, а народ. Зрадливих козаків забули, викинули їх з голови самі жителі степу, та їм прирекли свого роду “меморіальну дамніфікацію”… Шевченкові-судді довелося вернути їх нашій пам’яті, бо грішні — ми. Ми мусимо це пам’ятати: найгірший ворог українців — самі українці. І це видно донині на Донбасі. Найманці не всі русскі, боюсь ні…

  3. Мені рішуче подобається метафора виноробного пороху і поетичної сублімації ! Втім, дозволю собі зауважити, що українці звикли читати свою історію не з вином, а радше з бромом (за Винниченковим приписом) :)) – якраз із причин, які ти зауважив… А може просто тому що культури виноробства у наших степах бракувало історично… Так, маєш рацію, дух українського степу французам важко передати; а з іншого боку твоя паралель скіфо-кельтська є продуктивною, на мій погляд: скіфи – то такий самий « порох » укр. історії, як кельти для французької ! І зауваж іще цікаві прямі аналогії між укр. легендами про гетьманів, що поснули в курганах і готові збудитися , коли виникне в них потреба, і європ. міфом про « roi dormant », часом у горі якраз, під горою (семантичний еквівалент кургану нашого). У обох випадках, «Воскресають лише там, де є могили…» (с)
    http://www.esprit-europeen.fr/etudes_metapo_badinand.html

    І про паралелі із сучасністю твоя рація, про актуальність так само: в Україні нині нова Руїна (або якщо зробити над собою зусилля і поглянути трохи оптимістичніше , то не катастрофа, а « eucatastrophe », із донец. Мордором у голов. ролі). Втім, мені подобається саме Руїна, бо чудово римується з Україною – наче ті сестри-близнючки, нерозлучні :)). Це схоже на якесь істор. прокляття, таке собі міфол. « вічне повернення » заклятих сюжетів укр. історії; саме так, вічне повернення в точку неповернення …

    « Читати українську історію треба з бромом, — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити. З другого боку вже стоїть Польща, наготовивши легіони. Прийшов дужчий, вигнав Москву, одпихнув поляків і сам ухопив за горло й видушує все, що може. Збоку присмокталась і четверта — Австрія.
    А всередині те ж саме. Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторюють погані діла дідів-поганців. І розшарпаний, зацькований народ, знову безпомічний, жде, якому панові його оддадуть. Вигідніше буде можновладцеві німцеві оддать Москві — оддасть. Вигідніше собі лишити — лишить. Ні, ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження не можна. »

    Ну, я особисто брому не люблю, а запах валер »янки може подобатися хіба тільки кішкам 🙂 Тому надаю перевагу « філософському застереженню », або всяким там мистецьким сублімаціям …

  4. п.с. але головна інтрига залишається нерозв »язаною : власне, не бачу жодної інформації про те, хто є автором цього чудового перекладу … 🙂

    • Не любитель брому, це можу запевнити ! а святої бургундської землі, крові якої він побожно ховає у своїх пивницях 🙂

      • метафора вина як крові землі мені подобається ! підхід до пивниці як до такого собі св.Грааля цікавий так само, чисто раблезіанський 🙂

        щодо решти, пан, схоже, влучив пальцем прямо в небо ! якщо мова про нашого славетного земляка Анахарсіса, то, як кожен порядний хвільзоф, він безперечно віддавав перевагу саме брому ! – для потрібної філофської відстороненості, власне…

        щодо вина, то, на відміну від кожного порядного скіфа, НЕ « пиячив, як скіф », а був якраз філософом-собріологом, висловлюючись по-сучасному !

        власне, в цьому і полягає вся його загадка…

        правда, є ще друга інтрига: як саме він помер ?.. злі язики брешуть, що саме від цирозу печінки :)))

        • Ну як всі філософи він сказав би : « Робіть, що я кажу, але не кажіть що я роблю » ! 😉 До речі, та щоб повернутись трохи до теми, від чого помер великий Кобзар ? Від « скіфської » хвороби, чи просто змучився ? Біографії переважно не затримуються над тим, хоча як маляр, Шевченко чесно про себе « говорив ». Останній автопортрет:

  5. даруй мені знову мою прискіпливість, але, якщо строго дотримуватися букви і духу євангелія, то філософ сказав би радше : Робіть, що я кажу, та не робіть, що я роблю »

    Faites ce que je dis, mais ne faites pas ce que je fais.

    щодо великого Кобзаря, то він, так виглядає, не шанував скіфського філософа, а тільки скіфські звичаї, а тому погано скінчив, судячи з останнього автопортрету ! 🙂

Laisser un commentaire